Демонологія — це сукупність міфічних уявлень народу, яка спирається на віру в злих духів /демонів/. Демон /у грецькій міфології/ - це "узагальнене уявлення про певну невизначену і неоформлену божественну силу зла чи /рідше/ добра. Ранні християнські уявлення про демонів пов'язані з образом злої, демонічної сили. Демон - умовне позначення тих надприродних персонажів, які не є богами і займають порівняно з богами нижче місце в ієрархії /чи знаходяться на нижчих рівнях у даній міфологічній системі/. У більш вузькому і точному значенні демони - злі духи" /Мифы народов мира. - Т.1. -М.,1980. -С.366-367/.
У час прийняття християнства український народ мав розвинену демонологію. Однак з часом саме під впливом християнства змінився погляд на демонологію: надприродну силу воно остаточно обернуло в силу злу, нечисту /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. - С.122-123/.
Етнографи вважають, що переважна більшість образів української демонології має дохристиянське походження. Вірування народу в злих духів пов'язувалися з їх уявленнями про навколишній світ. До найпоширеніших в українській демонології образів належать відьми, русалки, мавки, домовики, упирі, вовкулаки, змії, песиголовці і т.д. Частина з них є генетичним продовженням та своєрідною трансформацією образу чорта, який, згідно народних вірувань, виник раніше, ніж із хаосу утворився світ.
В.Милорадович розглядає питання походження образу чорта - фантастичної істоти, яка має аналогічні відповідники у цілого ряду народів. В австралійських дикунів душі померлих, яким відмовлено у похованні, перетворюються на інгів-духів, схожих на людей, але з довгими гострими вухами і хвостом. За новозеландськими уявленнями, душі померлих ідуть у ліси, стають злими духами і шкодять навіть своїм близьким. Китайці, індокитайці та індійці бояться душ непохованих, хворих на проказу, чуму, померлих насильницькою смертю та від пологів. У класичних народів непоховані душі також ставали злими духами-лаврами. У малоросів утопленики, тіла яких не були поховані, перетворювалися на водяників. Чортами стають і діти, вбиті матерями при народженні. Подібні факти дають підставу спеціалістам стверджувати, що тінь померлого - первинний тип надприродної істоти, духа - душі, генеалогія яких з часом втрачена, і що на основі уявлень про людську душу формувалися погляди і на інших духовних істот /Милорадович В. Українська відьма. - К.,1993. - С.26-27/.
В українській демонології, як вказує С.Плачинда, за найдавніших часів чорт носив ім'я й подобизну Чорнобога - антипода Білобога /див. Білобог-Чорнобог/, що символізував світлі сили, все прекрасне на землі. Чорт є сином Чорнобога і Мари. Згідно легенди, чорт був один на весь світ, і ця самотність йому набридла. Тоді він пішов до Білобога просити собі товариша. Білобог дозволив чортові вмочити у живу воду палець і стріпнути ним позад себе. Із тієї краплі води повинен був з'явитися товариш. Однак чорт не послухав Білобога і замість пальця вмочив руку, а потім струшував позад себе краплі, в результаті чого з'явилася сила-силенна чортів, які стали творити Вирію зло. Тоді боги скинули їх з Вирію, і чорти летіли 40 діб. Нарешті Білобог промовив: "Амінь", і чорти назавжди лишилися саме на тих місцях, де перебували у вказаний момент: хто - у воді, хто - у лісі, хто - у полі і т.д.
В українській міфології чорти є зооморфними й антропоморфними істотами. "Маленькі, чорненькі, вертляві, з ріжками, свинячим п'ятачком, копитцями і хвостом, вони були всюдисущі та надзвичайно живучі"/Супруненко В. Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців. - Запоріжжя,1993. - С.123/. Вони символізують таємничі надприродні сили, усі недобрі починання на землі. Чорти і похідні від них образи також є символами зла, незважаючи на те, що за певних обставин можуть допомагати людям. "Усякої надприродної сили круг себе первісна людина завжди бачила багато. Сила ця шкодила їй, особливо тому, що вона звичайно невидима, і людина своєчасно не знає, що має робити, і звідки чекати лиха. Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядковувалися всі інші сили: володарі хати й природи та шкідники життя - усі вони стали зватися бісами, і всі вони за християнства перейшли в силу злу, нечисту" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.138/.


Вода свята /жива/  — символ зовнішнього та внутрішнього очищення; здоров'я, богатирської сили; оберега від нечисті; воскресіння, духовного відродження.
Із сивої давнини вода глибоко шанувалася всіма народами світу /див. Вода/. Особливо цілющою вважалася свята /свячена/ вода - святовечірня, йорданська, стрітенська. Освячена у церкві, вона широко використовувалася у побуті: її давали пити породіллі, нею кропили дітей, хворих, оселю, криниці і т.ін. Свята вода була символом очищення тіла і душі. Християнство зберегло символічне значення води при таїнстві хрещення, водосвятті та ін. Бджолярі, за даними Г.Булашева, "окроплюють цією водою бджіл, аби в такий спосіб їм дати змогу брати мед з різних квітів неушкоджено".
Віра в живу воду характерна для всіх індоєвропейських народів. Це "неймовірно сильна, животворна" вода, що з'являється в образі весняного дощу. Вірили: вона є у тридев'ятому царстві, приносять її ворони, соколи, орли. Хто вип'є живої води, стає всемогутнім та непереможним. У казках саме вона творить чудо: розрубане тіло зростається, герой оживає. Відгомін цих уявлень знаходимо у сучасних формах "животоки", /джерела/, "живильна волога", "жива вода".
Окрім того, існувала також "непочата вода", якою лікували найтяжчі недуги. Її набирали до схід сонця за повної мовчанки із тієї криниці, де ще ніким не скаламучена вода. Несли її мовчки - інакше могла зникнути цілюща сила.
Українці шанували воду "Єлену", яка допомагала від пристріту, підвію, курячої сліпоти. Існувала також "тридзвінна" і "зоряна" вода. Останню, напр., залишали у відрі на ніч під зоряним небом, а зорі, нібито, надавали їй особливого запаху і смаку, від чого корови давали багато молока /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - К., 1995. - С.50/.
О.Потапенко.


Водяник— це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта, який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога там залишився. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією.
Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти - дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Цей образ докладно описаний у "Лісовій пісні" Лесі Українки.
Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді.



Річка /ріка/— символ божества; Початку і закінчення життя; символ плодючості; вічного плину часу; перешкоди, небезпеки; потопу; жаху; входу у підземне царство; рубежу між чужим і своїм простором; "стержня" Всесвіту; могутнього богатиря-захисника; Ісуса Христа /"Ріка життя"; земних жил, по яких тече кров; батьківщини і Батьківщини; дитинства; космічних вод; символ мовлення.
Образ ріки - один із найпоширеніших у світовій міфологічній системі. Ріка символізувала світовий шлях, космічні води, зародження життя. Невипадково найбільші ріки світу Хуанхе, Янцзи, Ганг, Тигр, Амазонка, Волга, Дніпро та ін. вважалися сакральними. Напр., у "Текстах пірамід" про головного бога Озіріса мовиться як про "нову воду" /Ніл/ чи сльози богині Ізіди. У біблійній, християнській міфологіях ріки - це Божий дарунок. Однією із єгипетських кар було перетворення води у кров /Ісх.7.17.-21/. Саме у ріці Іордан /у новозавітній традиції/ відбувалося хрещення. Одним із епітетів Ісуса Христа був вислів "ріка життя" /Мифы народов мира.-Т.2.-1992.-С.375/.
Слов'яни-язичники також обожнювали ріки, озера. У фольклорі існує багато легенд про походження рік Волги, Дніпра /див.Дніпро/, Дунаю, Бугу. Напр., древній міф пов'язує походження Дніпра із божим ковалем, який гнав запряженого в плуг змія аж до Чорного моря.
Часто у легендах ріки слов'ян - це живі істоти, брати і сестри, могутні богатирі, боги. На думку О.Афанасьєва, "назва Буг є лише особливою формою слова бог" /Афанасьєв А. Древо жизни. - С.202/.
Мотив входу у річку символізував початок дуже важливого, героїчного. Переправа - завершення подвигу, набуття нового життя, соціального статусу /див. Вода/.
Саме у річці Дніпрі хрестив Володимир киян у 988 році.
На Україні вважали, що вода виходить із-під землі джерелами і утворює ріку. "У Грубешівському повіті їх /ріки/ вважають жилами землі, якими тече вода, як у людини кров ... У висиханні рік народ убачає взагалі кару Божу..." /Булашев Г. Український народ. - С.277/.
Символічний образ ріки посідає помітну роль у фольклорі /вогненна ріка, молочна ріка з кисельними берегами, річка із меду, пива, вина тощо/. Часто зустрічається також образ "кривавої ріки", що символізує жорстоку, смертельну битву.
У літературі образ ріки усимволізовує Батьківщину, батьківщину, босоноге дитинство. Напр., у О.Довженка читаємо: "Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим... Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах ..., що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі, навіть у буденних калюжах на життєвих дорогах".
О.Потапенко.


Роса— символ святості; вісника світанку; благодаті /у християнстві/; животворної сили; чистоти; любові; здоров'я; сльози; запліднюючого начала; родючості; дитинства; важкої праці.
Символ роси поширений у культурній спадщині різних народів. Напр., у західносемітській міфології богиня неба, місяця Тінніт була водночас дарувальницею "живодайної роси". У народу майя божеством дощу та роси виступав Іцамана. Подібну функцію виконував староіндійський Сома. Скандинавська міфологічна система описує світове дерево Іггдрасіль, вкрите "медвяною росою", китайська - святого, безсмертного Сяня, який "вдихав вітер", "пив росу". Стародавні греки влаштовували спеціальні свята аррефорії, присвячені "даруванню роси для посівів". Південні слов'яни вшановували Додолу, яка нібито викликала вологу /дощ, росу/:"Додолиця бога моли: Да ми, боже, ситну росу!".
За Біблією, манна - їжа, якою "сини Ізраїлеві" харчувалися у пустелі 40 років, - з'являється саме із росою. Взагалі у християнстві роса - символ благодаті. Язичницька міфологія зберегла прадавній міф "Зоря, ключі, роса і мед". На світанку Зоря відмикає ключем небесні ворота і випускає Сонце. Воно наздоганяє красуню-дівчину Зорю, що втікає, і стає криницею. На землю падає "свята роса", яка й запліднює її. Бджоли п'ють духмяну росу й приносять солодкий мед. Так народжується найбільше диво із див - життя. Отже, Зоря і роса були символом животворної і родючої природи.
Існували також легенди про походження роси зі сліз Зорі, Богородиці. О.Воропай описує стародавнє українське вірування, згідно з яким весняну росу випускав святий Юрій, відімкнувши небо ключами. Вона символізувала запліднююче начало, цілющу живодайну силу. 6 травня у день Святого Юрія селяни "ще до схід сонця збирали росу, і хворі промивали нею очі, дівчата вмивалися - "на красу", старші люди мили голову, - "щоб не боліла", а господині кропили цією росою домашню птицю. Та найголовніша дія, яка в цей день відбувалася, - це вигін худоби на Юрієву росу, і ця дія в'язалася з цілим рядом магічних актів, роблених для того, щоб "очистити" свійських тварин від усього злого і темного ..." /Воропай О. Звичаї нашого народу.-Т.II.-С.69/.
У народі дуже любили росу, називали її не інакше як "росинка", "росиця", "росичка", "росонька". "Божою росою" вважали молоко. За божу росу не беруть грошей /Номис/. Вірили: без роси і трава не росте. Або: Всі ми ростемо під красним сонечком, на Божій росі /В.Даль/. Бажали одне одному: "Пошли, Господи, тиху воду да теплу росу!". У фольклорі, літературі роса символізувала світле дитинство, сльозу, сивину, світанок. Напр.: "А вже щастя усміхнулось, як ранкові роси"/Н.тв./; "Тільки роси ранесенько Сльозами дрібними їх умиють", "І заплакала Лілея росою-сльозою" /З тв. Т.Шевченка/, "А роси! Хто скаже, чиї вони сльози, такі дивні, чисті, мов перли коштовні!" /П.Тичина/, "Світає, Господи, світає... Земля у росах, як в парчі. Маріє, Діво Пресвятая, це Ти так плакала вночі?" /Л.Костенко/.
О.Потапенко.

Русалки  — це досить яскраві образи української демонології, що становлять собою богинь водоймищ. Вважалося, що ці молоді вродливі дівчата живуть на самому дні річок у чудових кришталевих палацах. Менш поширеною є думка про те, що русалки живуть під водою у гніздах, звитих із соломи і пір'я, украдених ними в селі під час Зеленого тижня. Русалки мають розкішне довге русяве або зелене волосся до колін. Цілий рік вони живуть у воді, а на землю виходять навесні, в чистий четвер, і гуляють до осені. Найбільше їх буває на землі від чистого четверга до свята Петра. Русалки гойдаються на вітах дерев, співають, танцюють, бігають по траві, кличуть людей, заманюють молодих хлопців своїми чудовими піснями і привабливою зовнішністю, а потім затягують їх у воду і залоскочують. Оберегом від русалок були хрест і полин /див. Євшан-зілля/.
Батьківщиною русалок вважали річкові ями Дніпра. Звідси русалки розходилися по інших водоймах. Вони підбирали молодих дівчат-утопленниць та дівчат, що померли нехрещеними, і цим примножували свій рід.
"За білоруським повір'ям, - зазначає В.Милорадович /Українська відьма. - С.22/, русалки - утоплениці, вони лоскочуть людей, а як їх упіймають, служать у людей до року і виконують різні роботи; харчуються парою. Проте таке уявлення про русалок як про дорослих дівчат і жінок зустрічається лише в поезії, літературі та живописі. Народові, принаймні в центральній Малоросії, воно чуже. Тут немає казок, пісень, повір'їв про таких русалок, немає і обрядів. Народові відомі лише русалки-діти. Це мертвонароджені, приспані матерями, взагалі нехрещені діти. До русалок належать також діти, вбиті матерями при народженні".
Потойбічне життя русалок зображується темними фарбами: їм на тому світі темно; їхнім душам немає пристанища. Русалки носять біль у своїх душах і плачуться на матерів за те, що ті не змогли зберегти їх життя.
Тепер народ вірить, що русалки - то душі утоплених дівчат та нехрещених дітей. Але був час, що дітей зовсім не хрестили, і можна думати, що тоді народ мав русалок за душі дітей або за людські душі, котрі, по смерті людей, зоставались на якомусь водяному просторі і блукали по ньому, приставши до царства водяних духів" /Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. - С.50/.
Із сказаного можна зробити висновок, що русалки є символом спокуси, небезпеки, яка чатує на людину у воді. Вони є також символом душевної печалі і туги за земним життям. Русалки можуть виступати символом краси водної стихії.