Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Леся Українка. Життєвий і творчий шлях. Збірка «На крилах пісень». Поеми, їх теми й мотиви

План-конспект уроку з курсу «Українська література 10 клас» з теми «Леся Українка. «Аби не ранила так смерть моя нікого, Як ранило мене моє життя»».

                                                            МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА
                                                 відкритого літературного вечора на тему:

«Аби  не  ранила  так  смерть  моя  нікого, 

Як  ранило мене моє  життя»

Рецензент Вітрогон В.В. – викладач Ясинуватського будівельного технікуму транспортного будівництва

Розглянуто на засіданні циклової комісії соціально-гуманітарних та економічних дисциплін
Протокол №___ від __________ 2007 р.
Голова ЦК ___________ І.Ю. Воленщук


                                              «Аби  не  ранила  так  смерть  моя  нікого,
                                                         Як  ранило мене моє  життя»
                                      (Сценарій літературного вечора за творчістю Лесі Українки)

Леся. (супровід – гра фортепіано)

                                                               Мій давній друже! Мушу я
                                                               з тобою
                                                               Розстатися надовго... Жаль мені!
                                                               З тобою звикла я ділитися журбою.
                                                               Вповідувать думки веселі і сумні.
                                                               То ж при тобі, мій друже, давній,
                                                               вірний.
                                                               Пройшло життя дитячеє моє.
                                                               Як сяду при тобі я в час вечірній,
                                                               Багато спогадів тоді встає!
                                                               Картина повстає: зібравсь гурточок,
                                                               Проводить речі, і співа, й гука,
                                                               На клавішах твоїх швидкий, гучний
                                                               таночок
                                                               Чиясь весела виграва рука.
                                                               Та хто се плаче там, в другій хатині?
                                                               Чиє ридання стримане, тяжке?..
                                                               Несила тугу крить такій малій дитині.
                                                               Здавило серце почуття гірке.
                                                               Чого я плакала тоді, чого ридала?
                                                               Тоді ж кругом так весело було...
                                                               Ох, певне, лихо серцем почувала,
                                                               Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
                                                               Коли я смуток свій на струни клала,
                                                               З’являлась ціла зграя красних мрій.
                                                               Веселкою моя надія грала.
                                                               Далеко минув думок легкий рій.
                                                               Розстаємось надовго ми з тобою!
                                                               Зостанешся ти в самоті німій,
                                                               А я не матиму де дітися з журбою...
                                                               Прощай же, давній, любий друже мій!

Автор. Так болісно прощалася Леся Українка з інструментом, якому довіря¬ла дівочий смуток, радощі, таємниці, коли з нею сталася трагедія!

Хлопець. Взимку 1881 року в Луцьку на річці Стир у сильний мороз Леся промочила ноги в крижаній воді. Спочатку боліла нога, пізніше рука. Лікували домашніми засобами від ревматизму. Але коли показали хвору київському хірургу. то він визначив тяжкий діагноз: туберкульоз кісток. Після операції лівої руки в жовтні 1883 року Леся вже не могла мріяти  про високу професійну майстерність музиканта.

Дівчина. Хвороба спричинилася до того, що дівчина зовсім не ходила до школи. Вона не закінчила жодного навчального закладу. Та здібна до наук і працьовита Леся отримала високу освіту вдома.

Хлопець. Поетеса знала майже всі основні європейські мови, а також старогрецьку й латинську.

Леся.                                                      На шлях я вийшла ранньою
                                                               весною
                                                               І тихий спів несміло заспівала,
                                                                А хто стрічався на шляху зо мною,
                                                               Того я щирим серденьком вітала:
                                                                «Самій недовго збитися з путі,
                                                                Та трудно з неї збитись у гурті»...
                                                               Чи тільки терни на шляху знайду.
                                                               Чи стріну, може, де і квіт барвистий ?
                                                               Чи до мети я певної дійду,
                                                               Чи без пори скінчу свій шлях
                                                               тернистий, —
                                                               Бажаю так скінчити я свій шлях,
                                                               Як починала: співом на устах!

Дівчина. Із донесень жандармів дізнаємось, що з 1893 року Леся Українка перебуває під таємним наглядом поліції, оскільки вона підтримує тісні зв'язки з особами, які перебували на засланні і політично неблагодійними студентами. При цьому поетесу характеризують як серйозну, зосереджену особу.

Хлопець.                                                Знов весна і знов надії
                                                               В серці хворім оживають,
                                                               Знов мене колишуть мрії.
                                                               Сни про щастя навівають.
                                                               Весно красна! Любі мрії!
                                                                Сни мої щасливі!
                                                               Я люблю вас, хоч і знаю.
                                                               Що ви всі зрадливі...

Дівчина.                                                 Як я люблю оці години праці.
                                                               Коли усе навколо затиха
                                                               Під владою чаруючої ночі,
                                                               А тільки я одна неподоланна
                                                               Врочистую одправу починаю
                                                               Перед моїм незримим алтарем.
                                                               Летять хвилини — я не прислухаюсь.

Автор. Характер і воля цієї жінки були й залишаються винятковими. Щось від французької Жанни д’Арк було в ній. І чи не роль саме Жанни д'Арк в нашій літературі, а тим самим і в історії нашого народу, відіграла ця хоровита й така прекрасна в своїй високій простоті донька княжої Волині...

Хлопець.                                                Гетьте, думи, ви хмари осінні!
                                                               То ж тепера весна золота!
                                                               Чи то так у жалю, в голосінні
                                                               Проминуть молодії літа ?
                                                               Ні, я хочу крізь сльози сміятись.
                                                               Серед лиха співати пісні,
                                                               Без надії таки сподіватись.
                                                               Жити хочу! Геть думи сумні!
                                                               Я на вбогім сумнім перелозі
                                                               Буду сіять барвисті квітки.
                                                               Буду сіять квітки на морозі,
                                                               Буду лить на них сльози гіркі.
                                                               І від сліз тих гарячих розтане
                                                               Та кора льодовая, міцна,
                                                               Може, квіти зійдуть, і настане
                                                               Ще й для мене весела весна.
                                                               Я на гору круту крем’яную
                                                                Буду камінь важкий підіймать,
                                                               І, несучи вагу ту страшную.
                                                               Буду пісню веселу співать.
                                                               В довгу, темную нічку невидну
                                                               Не стулю ні на хвильку очей,
                                                               Все шукатиму зірку провідну.
                                                               Ясну владарку темних ночей.
                                                               Так! Я буду крізь сльози сміятись,
                                                               Серед лиха співати пісні,
                                                               Без надії таки сподіватись,
                                                               Буду жити! — Геть думи сумні!

Леся. «Мені легко було вийти на літературний шлях: бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне — невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі інших...»

Автор. Справді, в домі Косачів діяв своєрідний літературний інститут. За прикладом матері — Олени Пчілки, старші діти — Михайло, Леся, Ольга — вибрали собі псевдоніми, під якими виступали в пресі: Михайло Обачний, Леся Українка, Олеся Зірка...

Дівчина.                                                 Годі тепера! Ні скарг.
                                                               ані плачу,
                                                               Ні нарікання на долю. — кінець!
                                                                Навіть і хвилю ридання гарячу
                                                                Стримать спроможусь. Нестиму
                                                               вінець,
                                                               Той, що сама положила на себе.
                                                               Доле сліпая, вже згинула влада твоя,
                                                               Повід життя свого я одбираю
                                                               від тебе.
                                                               Буду шукати сама, де дорога моя!
                                                               Мрії рожеві, тепер я розстануся
                                                               з вами.
                                                               Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій.
                                                               Довго проводити буду сумними очима
                                                               Подруг моїх легкокрилих зникаючий
                                                               рій.

Хлопець. Україно! Краса моя, туга моя нерозрадна, де ти? Обізвися рідна! Я чую твій голос. Пізнаю його в шепоті вітру, в пахощах чебрецю й материнки. Чуєш-бо, нене? Це я, дочка твоя, Леся. Пам'ятаєш мене? Пригадуєш заквітчане волинське дівчатко, що вночі самотою бігало в ліс, аби побачити Мавку, що завмирало при піснях твоїх та легендах, пригадуєш? Я не забула тебе. І не забуду. Ніколи! У найскрутніші хвилини, коли життя обертається мені лише мукою, я кличу тебе, я згадую твою страдницьку долю, твоїх великих сипів, і мені робиться легше. Так повелося здавна. Відтоді, як воно, життя, почало брати мене, ще дитину, в лещата невиліковних хвороб, стало кидати мною по чужих землях, манячи звабливою надією на одужання. Де б я не була, якою красою не милувалась, — твоя краса, краса вишневих садів і задумливих пралісів, голубоводих озер і Славути ревучого, ніколи не блідла в моїх очах. У Німеччині і Болгарії, тут. на Кавказі, і в Італії, навіть у славнім, гордім стародавнім Єгипті я снила тільки тобою. Твоїм сонцем і зорями, гомінкими містами і селами, скупим щастям і великою кривдою, минулим твоїм і майбутнім.

Дівчина. А хочеш — пісню складу в твою честь, ясну, голосну та барвисту. Вкладу в неї все, чим багаті мої серце й думка, поєднаю в ній найчистіші поривання людини. І назву... Лісовою піснею милих наших поліських гаїв. Я теж скучаю за ними! Кажуть — це буває перед останньою дорогою. Що ж нехай буде й так. Нехай для мене вона буде лебединою піснею.

                                                      СЦЕНА З «ЛІСОВОЇ ПІСНІ»

Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік. Мавка кидається і хапає його за руку.

Мавка
Не руш! Не руш! Не ріж!
Не убивай!

Лукаш
Та що ти, дівчино? Чия розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.

Мавка
Не точи! Се кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш
Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?

Мавка
Я — Мавка лісова.

Лукаш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.

Мавка
А бачити хотів?

Лукаш
Чому ж би ні?.. Що ж, —
ти зовсім така,
як дівчина... ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи...
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється)
Та ні, тепер зелені... а були,
як небо. сині... О! Тепер вже сиві,
як тая хмара... ні, здається, чорні,
чи, може, карі... Та таки дивна!
Мавка (усміхаючись)
Чи ж гарна я тобі?
Лукаш (соромлячись)
Хіба я знаю?..
Мавка (сміючись)
А хто ж те знає?
Лукаш (зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
Мавка (щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он, бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?» А
 ясень їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»

Лукаш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав — дерево німе, та й годі.

Мавка
Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш (сміється)
Ну, та й чудні ви отут у лісі!
Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?

Мавка
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла
І порохном м'якеньким устелила
для мене ложе...
(Звучить пісня про кохання.)

Мавка (сама)
Коли б ти, нічко, швидше минала!
Вибач, коханая! Ще ж я не знала
днини такої, щоб була щасна
так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
Глянь, моя сестронько, таж я
                щаслива!
Не рони, вербо, сліз над водою,
Буде ж, матусенько, милий зо мною!
батьку мій рідний, темненький гаю.
Як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічка коротка — довга розлука...
Що ж мені суджено — щастя чи мука?

Автор. Ці слова ніби характеризують долю Лесі Українки. Що знаємо ми про цю тендітну жінку? Що її називали наймужнішим мужчиною на всю Україну?

Леся.                                                      Все, все покинуть, до тебе
                                                               полинуть.
                                                               Мій єдиний, мій зламаний квіте!
                                                               Все, все покинуть, з тобою загинуть.
                                                               То було б щастя, мій згублений світе!
                                                               Стать над тобою і кликнуть до бою
                                                               злую мару, що тебе забирає.
                                                               Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
                                                               З нами хай щастя і горе вмирає.

Автор. Десь року 1897, либонь, у Ялті Леся Українка зустріла білоруса-журналіста Сергія Мержинського, що був теж сухотником. Вибранець Лесі приїздив був до Гадячого, до матері. Здавалося, що щастя буде повне й тривале. Але вже в лютому 1901 р. в Мінську Мержинський вмирає на руках Лесі... І протягом однієї ночі Леся Українка пише драматичну поему «Одержима».

Дівчина. Чого ж се я слідом за ним блукаю?
Чого? Сама не знаю. Певне, дух
мене сюди завів на певну згубу.
Ну, що ж! Нехай! Мені тут гинуть краще,
ніж в іншім місці. Я загину тут,
 я вигострила погляд у пустині,
мов соколиний зір, — все виглядала,
чи він хоч не подивиться на мене?
Не подивився і не обернувся...
Занадто вже буйна була надія!
Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!

Дівчина. Уста говорять: «він навіки згинув!»
А серце каже: «ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась
тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза
гаряча,
Тут, в глибині, і б'ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все
з тобою!» Так завжди, чи в піснях забути хочу
муку,
Чи хто мені стискає дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться.
 Чи поцілунок на устах озветься,
Струна бринить лагідною луною:
 «Я тут, я завжди тут, я все
з тобою!»
Чи я спущусь в безодні мрій таємні.
Де постаті леліють ясні й темні.
Незнані й знані, і наводять чари.
І душу опановують примари,
А голос твій бринить, співа з журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все
з тобою!»
Чи сон мені склепить помалу вії,
Покриє очі втомлені від мрії,
Та крізь важкі, ворожії сновиддя
Я чую голос любого привиддя.
Бринить тужливо з дивною журбою:
 «Я тут, я завжди тут, я все
з тобою!»
І кожний раз, як стане він бриніти.
Тремтять в моєму серці тії квіти.
Що ти не міг їх за життя зірвати,
Тремтять і промовляють враз зо мною:
« Тебе нема, але я все з тобою!»

Автор. Присвячена С.Мержинському лірика, сторінка за сторінкою, рядок за рядком, розкриває перед нами глибоку душевну драму Лесі Українки.
Леся. «Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу жити. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...»

Дівчина. Ти спиш в землі між
мертвими квітками,
І страшно думати мені про них
І про твій сон, я краще знов укрию
Серпанками ілюзії твій сон,
Щоб не чіпать страшних містерій смерті,
Я досить слухала її прелюдії,
Вони мені морозили всю кров,
Вони мене у камінь обертали;
Я досі вимовить цього не можу,
Чого мене навчила пісня смерті.
І ти знов оживеш в вінку живому
 живих квіток; ілюзії серпанок.
Серпанок мрій моїх тебе скрасить,
Та не закриє, будеш ти сіяти.
Як промінь сонця в мареві легенькім,
Що стелиться по золотому полю.
Нехай собі минає рік за роком,
Нехай мій вік уплине за водою,
Ти житимеш красою серед квітів,
Я житиму сльозою серед співів.

Автор. Скільки ще планів, скільки надій!..

Леся. «...але десь всередині щось ослабло, — звіряється вона матері, — не можу довго писати, томлюся навіть від інтенсивного думання і часто так непереможно лінуюся, що аж страх за себе бере, мені здається, що лінощі нормально не лежать в основі моєї натури, а коли вони з'являються, то се завжди знак якоїсь хвороби. А може, се я просто вже старію? Адже я вже вступила в той, як тепер кажуть, «опасний возраст».,. Але ж є багато старших від мене, а проте сильніших і моторніших. Ні. Се таки мене минулий рік підбив, може, почасти і тії драми, що я понаписувала, я таки їх несамовито писала, — для них воно, либонь, краще було, а для мене навряд. Ну, та як то через них, то ще нічого. Все-таки «произведения», адже часто жінки через дітей здоров'я втрачають і не жалують про те, а се ж теж «діти», інших же я не маю».

Автор. Хвороба, постійні нестатки, втрати дорогих людей хилили її долу, а вона знову й знову піднімалась і перемагала, і працювала, щоб назавжди лишитися живою у невмирущих рядках полум'яних поезій.

Дівчина. Чи пам’ятаєте, коли я говорила
Оті слова: «Якби мені знаття.
Коли я вмру, я б заповіт зробила,
Аби з музикою, що люба за життя.
Мене ховали». — Тільки що злетіли
Слова ті з уст, як вже здались на сміх:
«Ви б, може, й танцювать
примусити хотіли
На ваших поминках приятелів своїх?»
 І почалась балачка погребова...
Їїї спогадувать, здавалось би, не варт.
Та я її  спогадую до слова,
Бо розбудив в душі поважне щось той
жарт.
Моя душа не буде «со святими»,
Не буде «вічна пам’ять» по мені,
Чужі мені пісні з словами тими
 І дзвони сі, потвори мідяні.
Коли вже треба голосить по трупі.
Нехай музика плаче, та без слів, —
І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі —
То буде так, мов лебединий спів.
А та юрба, що посумує вранці,
Увечері нехай іде в танець.
Се дивно вам — після погребу танці?
Звичайний то смутним пісням кінець!
Та що ж, нехай не зрушу я нічого.
Зірвавшися в безодню забуття,
Аби не ранила так смерть моя нікого,
Як ранило мене моє життя.

Надруковано у газеті «Українська мова та література»
число № 6, лютий 1999

Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

_{Допомога школяру онлайн, Українська література для 10 класу скачати, календарно-тематичне планування}