Текущая версия на 14:04, 5 ноября 2009

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 8 клас>>Українська література: Михайло Коцюбинський «Дорогою ціною»

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
Глибоким зором і пером тонким

Він слугував народові своєму.

Боліючи душею разом з ним.

Життя і кров, а не сюжет і тему

Він залишив на білих сторінках

І слів не обернуть на прах.
Максим Рильський
 
Визначний український письменник Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року у Вінниці в родині дрібного урядовця. Виростав серед прекрасної природи Поділля, де формувався як художник слова, вчився сприймати світ через призму прекрасного. А в сім'ї любов до літератури прищепила мати.
Навчався Михайло Михайлович у Шаргородській духовній школі (1876—1880) та Кам'янець-Подільській духовній семінарії (1881 —1882). У 1892 —1893 роках був членом нелегального товариства «Братство тарасівців».
Рано втративши батька, Коцюбинський був змушений утримувати велику родину, працював домашнім учителем. У 1891 році склав іспит на народного вчителя у Вінницькому реальному училищі. Творчо плідним для Коцюбинського став період його вчителювання в 90-ті роки у селі Лопатинці на Вінниччині. Тут він зустрічається з селянами, збирає фольклорні матеріали, починає писати оповідання про дітей, адже працював з дітьми і добре знав дитячу психологію («Ялинка», «Харитя», «Маленький грішник»).
У 1898 році Михайло Коцюбинський зі своєю дружиною Вірою Устимівною Дейшею переїжджає до Чернігова, влаштовується на роботу діловодом при Чернігівській земській управі, потім працює у статистичному бюро губернського земства. У 1906—1908 роках очолює товариство « Просвіта», влаштовує лекції, концерти, видає літературні збірники та альманахи. У Чернігові Коцюбинський написав свої найкращі твори: «Іпtermеzzо» (1908), «Fata morgana» (1910), «Тіні забутих предків» (1911).
В останні роки життя письменник тяжко хворів, кілька разів виїздив на лікування за кордон: побував у Німеччині, Двстрії, Швейцарії, Італії. Помер 25 квітня 1913 року. Похований у Чернігові на Болдиній горі, улюбленому місці його прогулянок. Над могилою Михайла Михайловича виголосив промову Панас Мирний, який підкреслив, що Коцюбинський оздобив рідне письменство «самоцвітними кришталями» і вивів його у великі світи.

 Для тих, хто хоче більше знати
У нашій родині всі — від малих дітей до бабуні — розуміли літературне покликання батька. Ставились до нього не тільки з любов'ю, як до рідного тата, улюбленого сина, коханого чоловіка, дбайливого брата, а й прагнули створити йому сприятливі умови для творчості. Коли він писав у вітальні, то двері від столової зачиняли, ізолюючи таким чином спочивальню та вітальню, тобто половину тата (як її у нас називали), від усякого шуму, що зчиняло молоде покоління. Коли мама входила до їдальні зі словами: «Тато працює», цього було досить, щоб у хаті створювалась тиша...
Писав Михайло Михайлович вечорами, бо вдень був обтяжений службовою працею. Використовував усі свята. Починаючи з осені 1911 року, коли звільнився від роботи у статистиці,— писав тільки вдень. Куди б не ходив, не їздив тато, завжди в його кишені нерозлучно з ним була його записна книжечка. Мов бджола, збирав він матеріал до неї, занотовуючи свої враження, спостереження. І ця книжечка була не одна. Згодом їх зібралося у батька дев'ять (Ірина Коцюбинська).
 

1.    Чому Михайлові Коцюбинському не вдалося вчасно завершити свою освіту? Чим він заробляв на життя?
2.    Що ви знаєте про педагогічну діяльність письменника? Чи знайшла вона відображення в його літературній творчості?
3.    Які твори Михайла Коцюбинського ви читали? Що в них вам найбільше сподобалось?
4.    Що згадує Ірина Коцюбинська про батька?
5.    Поясніть зміст поетичних рядків Максима Рильського, які слугують епіграфом до розділу про Михайла Коцюбинського?
 
Ціна волі
У 1901 році Михайло Коцюбинський написав повість «Дорогою ціною», в якій основні події відбуваються у 30-х роках XIX ст., коли в Україні існувала панщина.
У повісті Михайло Коцюбинський утверджує ідею волелюбності українського народу, прагнення кріпаків до вільного життя, готовність загинути, але звільнитися з неволі.
Волелюбні прагнення народу, його наполеглива боротьба за соціальне звільнення розкриваються у творі в образах трьох
втікачів від пана: Остапа, Соломії, Івана Котигорошка. Великим успіхом письменника у цьому творі є образ Соломії — мужньої жінки, яку ніщо не може зупинити в досягненні життєвої мети. Письменник для свого твору обирає пригодницький, романтичний сюжет, який успішно розроблявся у зарубіжній літературі (у творах Михайла Лєрмонтова, Роберта Стівенсона). Героїчні епізоди допомагають глибше розкрити характери персонажів (блукання Соломії в комишах, пожежа в плавнях, поєдинок Остапа з голодним вовком, його визволення від турків), весь час тримають у напруженні читача, примушують його глибоко переживати за долі героїв.

ДОРОГОЮ ЦІНОЮ
(Скорочено)
Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство1, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...
Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Свіжі традиції волі, такі свіжі, що часом трудно було відрізнити сьогодні од вчора, підтримували жевріючу під попелом іскру. Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі, опоетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі...
От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки січової руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреч- чині2 і возили звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики у кіш3 на волю, до січового братерства.
Ярами, коритами висхлих річок, лісовими нетрями, прикриваючись нічною темрявою, ховаючись, мов од дикого звіра, тікало од пана і панщини все, що не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллями та вилами...
Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю.
Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей. На півдні Бессарабії, од бистрого Пруту, по лівім боці Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах військо і заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синіла десь у чужій країні...
Голову втікача оцінено. За кожного спійманого прибережні козаки діставали плату. Сотки, тисячі нещасних попадалися до рук козакам — і мусили випити гірку до краю. Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути, засилано на Сибір, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напів головою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину...
Чого він міг сподіватись вдома від пана?
А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок...
І
—    То ти, Остапе?
—    Я, Соломіє.
—    Що ж воно буде?
—    А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму...Втечу... Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились...От бачиш — сакви... Бувай здорова, Соломіє...
Тікаєш... покидаєш мене... І отеє я лишуся сама а тим ОсоРУжним3 чоловіком... Ні, тікай, тікай, Остапе. Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан біга по хаті, мов скажений.
«Бунтар, кричить, гайдамака! Він мені людей баламутить!..» Покликав осавулу: «Веди мені зараз Остапа Мандрику...»
—    Так...
—    «З живого шкуру здеру, чисто оббілую... Я ж йому пригадаю, гайдамаці, Кодню...»
—    Так...
—    «В некрути, каже, оддам...» А паня біла, біла трясця трясе її, а вона руки заломила та:  «Ромцю, каже, тікаймо звідси, бо ті хлопи заб'ють нас, як мого дідуся в Умані...»
Тікай, Остапе, тікай, серце... Спіймають — катуватимуть нелюди, живого не пустять...
—    Враг його бери... Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, піду, де воля, де інші люди... Бувай здорова, Соломіє...
—    Перелазь, хоч попрощаємося.
Остап перекинув через тин, за яким стояла Соломія, сакви і сп'явся на тин. На нічному зоряному небі виткнулась ставна парубоча постать й зникла по хвилі в густих бур'янах по той бік тину.
—    Ну, та й кропива ж тут, чисто попікся. Де ти, Соломіє? Поночі й не видко.
—    Ось я...— і перед Остапом зачорніла велика, як на доброго мужика, постать. — Ходім до ставка, посидимо під вербами...
- Тиж кудою подасися, Остапе?
—    Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде...там напутять уже...
—    Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто... Я тебе духом перехоплю човном на той бік, а там чагарником, полем - та й вийдеш на шлях. Так безпечніше буде...
Остап сів у човен, і Соломія одіпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на воді, а далі тихо й рівно посунув по воді над зорями, що тремтіли на дні блакитної безодні. Соломія з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котились сльоза за сльозою. Вони мовчали. Було б зовсім тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось, намагались перекричати одна одну.
Чорний панський гай потиху одсунувся назад, закутуючись волокнуватими пасмами білого туману.
Човен стукнувсь об берег. Остап підняв свої сакви і поцілувався з Соломією.
—    Бувай здорова... Гляди ж, не забувай мого дідуся... Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собі раду.
—    Добре, Остапе, перекажу... Ну, хай тебе боронить і хова од лихого Мати Божа... Прощавай!..
Остап йшов навпростець, минаючи вузькі криві стежки, протоптані товаром й пастухами...
Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежка — все се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товаристві од-нолітків-пастушків, заводив він безконечні грища. Тут він пас панську худобу. Панську! Тим-то й ба, що панську. Та й хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою?.. Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями... не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово.
— Оббілуєш...— злорадно осміхнувся Остап до себе.— Шукай вітра в полі...
І йому ясно уявилося, як лютуватиме пан, дізнавшись завтра, що Остап утік.
Коли б хоч дідусеві нічого не сталося через його... Та що йому станеться? Він уже старий, не сьогодні-завтра покладуть у яму... На згадку про діда Остап почув щось тепле у грудях. Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. Не раз телята й вівці, спокійно пощипуючи травицю в чагарнику, були свідками козацьких нападів або уманської різні, виконаної підпасичами під проводом Остапо-вим. Воля, воля і воля! Се чарівне слово, споетизоване столітнім дідом, розпалювало кров у хлопця, а дедалі, з літами, під впливом витворених панщиною умов, прибирало більш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи, і коли Остап, вихований дідом у давніх традиціях, здіймав річ про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далі спочуття діло не йшло. Знайшлись навіть такі, що вклали панові в уха бунтівничі речі молодика - і от тепер Остап, скривджений і цькований, мусив кинути рідний край. Йому було літ десять, як із-за Дунаю, з Січі, приїздили до них у село емісари1. Він їх добре пам'ятає. Лежачи на печі і вдаючи, що спить, він чув, як вони довго гомоніли з дідом, оповідали про турецьку землю, про тамошні порядки, казали, що під турком Добре жити, й закликали людей на вільні землі. Дід лишився, ро хотів умерти на своїй стороні, а дядько Панас як пішов, так 1 по сей день...
Він йшов тепер прудко, сильно вимахуючи ціпком, мов усю силу свою молодечу вкладав і в ту ходу, і в рухи, а думки одна за одною, як на крилах, летіли все наперед. Не так думки, як уява. Уявляється йому Дунай, широкий-широкий — ну, як Дунай широкий. За Дунаєм — Січ. Басують під козацтвом коні, мов змії ті, повигинали шиї... Козацтво — як мак... Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду... попереду — Остап. Кінь під ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайні; одіж із щирого срібла-злота, шабля довжезна. Він оповіда козакам, за що пан хотів його оббілувати, яка повелась тепер у них неволя в Уманщині, що треба піти і визволити народ із неволі, потішити на старість дідуся і одняти Соломію від її чоловіка, бо вона не хурмана пайового, а його, Остапа, кохає... Козаки вклоняються йому, пускають із копита коні, кидаються у Дунай, перепливають його, а далі мчаться -- Остап попереду через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломіє?..
Остап вийшов на шлях і озирнувся. Оддалік щось манячіло на шляху, немов який подорожній, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На шляху було небезпечно. Остап зміркував, що пан, дізнавшись про його втіки, міг послати за ним навздогін. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Там навіть можна переспати спеку і смерком знов у путь. Але тільки Остап звернув із дороги, як йому причуди-лося, що щось немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тікати. Але зваживши, що поки він один на один - жахатися нічого, Остап зупинився, очікуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо, не вдовольняючись прудкою ходою, він інколи пускався бігти, придержуючи свої клунки на плечах, і вже за чверть години Остап міг розгледіти його струнку постать.
Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, У високій сивій кучмі1, короткій чугаїнці і з довгим ціпком, Остапові було чудно, що парубок немов осміхався, але коли той наблизився і привітався до нього, Остап із несподіванки скрикнув:
—    Соломіє!.. Чи ти здуріла?
—    Може, й здуріла...— сміялася Соломія.
—    Пек тобі, маро... Чистий парубок... Куди ти й по що?
—    За Дунай, у Січ із тобою... Приймаєш товариша чи не приймаєш?
—    Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?
—    Які там жарти... Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і задубіла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне... Пропадай воно все пропадом...Піду і я світ за очі... Вже ж за тобою хоч серцеві легше буде...
Та чимдужче додому, за торбину: вкинула що треба на дорогу. Тільки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дідька з'їсть, що спіймає... Метнулась до комори — чоловіка нема до ма, повіз паню в гості; зняла з жердки сорочку й штани... Тоді спідницю з себе, штани на ноги, накинула на плечі чугаїнку, а
на голову шапку — і козак козаком... Шукай тепер, пане, парубка з молодицею... ніхто не бачив, лиш двох парубків стрічали... Що ж мені з тим, що скинула, діяти? Покинути боюся, догадаються ще... Узяла своє під пахву, побігла до ставка, прив'язала камінь — і шубовсть у воду... Вічная пам'ять. А тоді селом, та на шлях, та біжу-біжу, щоб догнати... Що ж, приймаєш парубка в товариші, чи ні?
—    А що ж я робитиму з тобою у Січі, гей!..
Оце сказав! Звісно, вона не піде до Січі у братчики. Та й навіщо, коли навкруги Січі скрізь слободи, а в тих слободах живуть наші люди з жінками, з дітьми. Турок дає землю — займай, скільки твоя сила. Вона про се довідне знає од людей. Вони оселяться в слободі, вона хазяйнуватиме, а він із Січі наїздитиме додому, а то й зовсім облишиться на господарстві... А тим часом у дорозі вона хустя випере йому, догляне, голову змиє. При своїй небозі добре і в дорозі... Хіба не знає приказки?.. Ну хай же він не супиться, мов сич на гіллі, й веселіше гляне на свою Соломію, що задля нього вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край світу...
Остап посміхнувся. Він, властиво, радий був Соломії, лише ота несподіванка збила його з пантелику.
—    А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!..— повеселішав Остап.— Та чому ми тут стоїмо? — схаменувся він Ураз,— день, як бик, і вже он курить щось шляхом...
Справді, сонце встало й оглядало світ палаючим оком, а на степовому горизонті немов справді зависла хмарка куряви... Остап підвів Соломію і потяг її до кринички.
—    Стань на коліна і дивись у воду.
Соломія нагнулась і зазирнула до кринички. Звідти глянуло її свіже, повне обличчя з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся, що під час сну повисмикувалось із-під очіпка.
—    Тепер глянь на свої ноги.
Соломія глянула і враз заллялася дзвінким сміхом.
—    Ха-ха-ха!.. — не вгавав Остап.— Голова молодицина, а ноги парубочі...
—    Що ж воно буде? — спитав перегодом Остап.— Таж як хто підгледить твій очіпок, не мине нас халепа.
-  А ось що буде! — рішуче промовила Соломія і з сими словами здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили їх нижче пояса.— На, ріж...
—    Що ти кажеш? — жахнувся Остап.
—    Ріж, кажу...
—    І тобі не жаль, Соломіє?
—    Ані крихти... Ріж!..— уперто намагалась молодиця...
—    Та в мене й ножиць чортма.
—    Ріж ножем!..
Остап стояв, вагаючись, але, бачачи молодицину упертість, вийняв ніж, поточив його об камінь і почав обтинати в кружок Соломіїне волосся.
Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувались по плечах додолу і лягали на землю дивними покосами...
Зіходяче сонце червоним світлом осявало сю картину: його, стрункого і міцного, з чорними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчі, і її, що в образі білолицього чорнявого хлопця дивилась у простір засмученими карими очима.
—    Ну, пора нам рушати... Гей, ти, парубче, як тебе звати  - Семеном чи як?
—    Про мене й Семене...-- зітхнула Соломія і знялась із місця.
II
Була темна осіння ніч. Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полонину. У долині, на виднокрузі, сіріло щось широкою смугою і розпливалось у пітьмі.
То був Дунай.
Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину по схилі прибережного узгір'я. В одній з таких яруг, глибоких та покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому дні ворушились люди. То були втікачі. Два дні і ДВІ ночі сиділи вони тут у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів1, розкиданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з півночі, мусили вони прокрастися у прибережні комиші і чекати перевожчиків із-за Дунаю.
Було їх там чоловік з тридцять, із дітьми, з усяким хатнім збіжжям, зі слабими навіть, яких не можна було кинути у чужій стороні.
По дні яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осінні води шуміли, збігаючи у Дунай, не то вітер бився в заломах провалля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечності голос оповідав звичайну історію втікача... «І попавсь я до грека, і зазнав я неволі ще гіршої, як удома. Гнав мене на роботу і вдень і вночі, а годував гірш за собаку... Сорочка на мені чорна, заношена...»
Хвора жінка важко дихала і стиха постогнувала.
Межи втікачами були й Остап із Соломією. Зазнавши всяких пригод, вони врешті добились до Дунаю і вкупі з іншими чекали перевозу.
—    Ти іде не заснула, Соломіє? — стиха обізвався Остап.
—    Та мало що... Так сон наліг на мене, так наліг... Коли б уже швидше рушати звідси...
—    Ще рано, до півночі далеко... Ну й холод — чисто змерз!.. Іване! — обернувся Остап у другий бік.— Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га?..
—    І куди його посилаєш? Адже він на своїх коротких ногах не злізе на гору,— кинула Соломія...
За кілька хвилин оберемок бадилля прудко летів у провалля, а за ним, обвалюючи глину і запорошуючи усім очі, скотився додолу тріумфуючий Іван...
Врешті черкнулась криця о кремінь... спалахнула на мент іскра, і стіни урвища немов двигнулись...
Остап та Соломія присунулись до вогню.
Раптом здалека, з берега річки, почувся кінський тупіт. Усі насторожились.
—    Гаси вогонь! — обізвався хтось пошепки й з тривогою.— Крий Боже, ще помітять...
Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому і не вдавалося. Жевріюче бадилля розповзалось скрізь, мов огняні хробаки, сичало й курилось.
Тим часом кінський тупіт завмирав удалині і врешті зовсім затих. У проваллі знов стало темно. Усі мовчали. Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Се їх єднало, і з того часу він не розлучався з земляками. Весела і добродушна вдача, вона не раз ставала їм у пригоді при довгій і важкій блуканині по чужих краях...
Чи не час нам у дорогу? — поспитала Соломія.
Про те вже дід Овсій знає, він тут порядкує,— обізвався
Остап.
Очевидячки, се питання усіх цікавило, бо по проваллі про-йшов шепіт: пора, пора... І почалося збирання.
—    Потихо, потихо, не всі разом,— шамкав дід Овсій і все лазив поміж люди, усе толочив їм ноги.
Рушили...
Йшли недовго. Дід-провідник зупинився, наказав усім залазити в комиші, скласти свої клунки й бути напоготові, а сам десь зник.
Близько, зараз отут, дихала холодною вогкістю річка, хоч її не видко було у пітьмі. Зверху почало щось сіятись, чи то дощ, чи мряка. Втікачі розташовувалися на мочарі, під ногами у них плющало. Вони сиділи нерухомо, карячки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились перед себе у густий вогкий морок. Ноги терпли, мряка покривала одежу холодною росою, вода затікала в обув. Очікування помочі, що мала прибути з невідомих вільних країв та визволити з неволі,— напружувало нерви, розтягувало без краю час...
Ураз — що се? Сон сниться чи чудо діється? Далеко за річкою блиснуло щось, немов із неба вогонь упав на землю і спалахнув, як свічка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому місці сильно бухнув полумінь. Три вогні горіли, як свічки в церкві,— і не можна було розібрати, чи воно на землі, чи на небі діється. Немов холодний вітрець повіяв і торкнувся обличчя. Усі стрепенулись. Та не встигли вони спам'ятатися, як вогні згасли і одночасно, десь недалеко в комишах, жалібно завив голодний вовк. Та сумна скарга покотилася по річці і вразила втікачів.
—    Бач, зголоднів! — зі співчуттям обізвалась Соломія...
—    Поснули? Га? — прошамкав раптом дід Овсій, вернувшись із берега.— А зараз перевіз буде...
Люди ворухнулись... Аж ось воно — перевіз... Груди вільно зітхнули... Десь раптом знайшлися ноги, мокрі, холодні, задубілі, зомліле тіло забажало рухів, дійсність розвіяла чари, розбудила мозок.
—    А що — вовк добре заскиглив? — шепнув дідок на вухо Іванові і засміявся.
—    А щоб же вас ведмідь загриз... борони Боже! — здивувався той.— А я ж не казав, а я ж не мовив...
І в його шепоті чулося таке здивування перед хитрощами діда й така наївна віра в те, що він зразу одгадав ті хитрощі, що Остап і Соломія мимохіть осміхнулися.
Потиху й обережно усі посунулись до берега. З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нічого не бачили й не чули. Річка спала. На заході трохи вияснилось, і на мутному небі вирізалися контури чорних, мов важкі хмари, гір. За річкою шуміли плавні.
Невважаючи на дідову обіцянку, перевіз не прибував. Люди нетерпеливились. Діти змерзли, пищали, і трудно було заспокоїти їх. Місце було небезпечне — тут раз у раз вешталась кордонна сторожа і кожної хвилини могла заскочити. Се дратувало. Нарікання сипалися на діда Овсія, усіх брала хіть скоріш покинути небезпечний берег та знов забитися в яку нору. Там бодай можна розкласти вогонь і зігрітися. Ніхто й не дивився на річку.
Коли се — на самому березі щось плюснуло. Два човни м'яко шурхнули по прибережному піску, і тихий голос поспитав:
—    Ви всі тут?
На березі зробився заколот. Всі товпились коло човнів, кожний хотів скоріш зайняти місце, примостити свої клунки. Дідові Овсієві нелегко давалося зробити лад і спокій. Котигорошок одним із перших скочив у човен і завзято намагався втягти за собою якийсь Соломіш клунок.
—    Соломіє... Остапе... сюди... до мене! — кликав він пошепки і сопів, і кректав, і крутив головою, вовтузячись із непокірливим клунком.
Раптом зовсім зблизька форкнула коняка. Усі оторопіли.
—    Сідайте швидше,— сикнув перевожчик. Та було пізно.
—    Хто там? — гукнув із темряви сердитий голос.
У ту ж хвилину кінська голова наткнулась на купку людей, а над нею звісився козак, немов шукав чогось на землі.
—    Еге-е! — протяг він наче до себе, скинув із плеча рушницю і бахнув над головами принишклих втікачів. Люди опам'яталися. Адже він один, а їх багато. Сміливіші кинулись на козака, та голіруч нелегко було його взяти.
Тим часом стріл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втікачів кінська тупотнява, брязк зброї і грубі людські голоси.
—    Лови їх! В'яжи! — гукали козаки, впадаючи на тих, що невстигли сісти у човен. Вони зіскакували з коней і кидались на втікачів. Усе змішалося.
Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломію впоперек і поволік, але Остап насів на нього ззаду і визволив Соломію.
—    Матінко! Рятуйте! — верещав пронизуватий жіночий голос, покриваючи шум боротьби. А човни тим часом тікали. Вода кипіла під веслами, човни тремтіли і скакали по воді, як живі.
—    Стій! — неслось із берега.— Будемо стріляти! — Гримнуло кілька стрілів і сколихнуло повітря.
Кулі свистали над головами втікачів, але Іванові було не до куль: він усе ще махав руками і благаючим, розпачливим голосом кликав: «Соломіє!»
— Остапе!.. Соломіє!.. А які ж бо ви... сідайте швидше... сюди, до мене,— і не помічав, що від берега одділяла його широка смуга води, а галас на березі покривав його слабий, пискливий голос...
Що далі було — ні Остап, ні Соломія не могли добре пригадати. Вони лиш пам'ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, в безпросвітній темряві, з почуттям звірини, за якою женуть собаки. Кілька разів Остап вскакував у воду мало не по пояс, часто Соломія з розгону натикалась на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собі раду і знов мчали вперед, добуваючи останні сили...
Обоє згадали, що один мірошник із-над Пруту, одноокий Яким, такий забіглий, як і вони, тільки з Поділля, хвалився, що знає спосіб переправити їх у Туреччину, і вони, певне б, звернулися до нього, коли б Котигорошок та дід Овсій не підбили їх тікати разом із ними через Дунай...
Вже була ніч, коли вони підходили до кишницьких вітряків, що ліниво помахували крилами. На радість їм, у Якимовому вітряку світилось. Вони одхилили двері і увійшли. Там нікого не було — і Остап із Соломією присіли на мішках. У млині стояв теплий, приємно солодкуватий запах свіжої кукурудзяної муки. Борошняний пил висів у повітрі, а стіни, банти і постав були обсипані ним, як снігом. Біле павутиння фестонами1 висіло вгорі, гойдалось од найменшого руху повітря і кидало дивовижні тіні при жовтому світлі одинокої ліхтарні. Жорна м'яко шамотіли по зерні; кіш трясся як у пропасниці; вгорі щось жалібно скрипіло. За стінами вітряка, в селі, валували собаки...
Незабаром з'явився заборошнений мельник. Придивившись своїм одним оком, він впізнав Остапа.
Остап зараз-таки розказав йому, по що прийшов.
—    Добре...— коротко одмовив Яким,— трохи упораюсь і підемо...
Остап і Соломія були стомлені дорогою, однак змовчали про те. Вони трохи спочили й перекусили, поки мельник засипав зерно та переносив мішки.
Так коло півночі Яким їх покликав:
—    Ходім.
Вони вийшли...
козаків, переплисти у плавні. А там уже безпечно. Коли б не стало прихованого тут матеріалу, можна роздобути на березі річки. Аби обережно.
І одноокий Яким подав Остапові жмут мотуза та паляницю, попрощавсь і зник у млі.
Соломії дуже сподобався мельників план. Вона мала охоту зараз-таки в'язати пліт...
З опівночі пліт лежав готовий, аж просивсь на воду.
Він був важкий, кострубатий, і його треба було нести так, щоб не ослаб мотуз.
Остап і Соломія кректали, зупинялись, спочивали, обливались потом і знов тягли його на гору.
Навколо — ні душечки. Ні, їм таки везло нині! Туман стояв густий, мов кисіль; до світа було далеко, а кордонна сторожа або поснула, або вигинула.
—    Заким сонце зійде — го-го! де ми будемо... — радісно шептав Остап.
—    Тоді кажи гоп, як перескочиш...
На березі було теж тихо і безлюдно. Каламутний Прут дихав вогким холодом. Сірі, ледве помітні в тумані плавні непривітно шуміли.
Остап із Соломією потиху спустили пліт на річку. Він хлюпнув і глибоко осів у воду. Коли Соломія примостилася на плоті, Остап одіпхнув од берега і тоді скочив. Пліт захитався і пропустив воду. Прудка течія крутнула ним і понесла вниз. Остап опиравсь бистрині з усієї сили, але його кіл мало що помагав; пліт несло серединою річки. Якийсь час плили вони в тумані, поміж берегами, одірвані од землі й безпомічні. На превелику силу вдалося врешті вибитися зі стрижня та наблизитись до берега. Остапові пощастило, однак, зачепитись якось за прибережну вербу. Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав пліт — і обоє вискочили на берег, втомлені й мокрі. Вода зараз підхопила пліт, поволі обернула його і понесла вниз укупі з харчами, забутими на плоту. Та се була дурниця: вони були за кордоном.
Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він "Сі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо Упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.
—    Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками — закляв він наголос.
Одночасно на тому березі почулася кінська ступа. Хто там? — кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп з рушниці.
—    Ой! — скрикнув Остап, ухопивсь за груди і захитався.
—    Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з Богом! — добро
душно промовив козак і ступою подався далі...
 


1.    Як ви думаєте, чому повість починається прологом? Знайдіть у ньому алегоричні образи, промовисті метафори та поясніть їх роль. Визначте основну думку прологу.
2.    Прокоментуйте слова Остапа: «...застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, піду, де воля...». Як вони характеризують героя?
3.    Розкажіть, яку роль у вихованні Остапа Мандрики відіграв дід. Процитуйте відповідні рядки у тексті твору.
4.    Для чого Соломія відрізала косу? Чи легко їй було це зробити? Обґрунтуйте свою відповідь.
5.    Яке почуття охопило Остапа, коли він ступив на чужу землю?Який художній засіб використовує письменник, щоб розкрити емоційний стан героя?
 
Пролог — частина твору, в якій розповідається про події, що відбулися до відображених у творі.
Епілог — заключна частина, в якій розповідається про події, що відбулися через певний час після завершення дії у творі.

III
—    Що тобі? — прискочила Соломія до Остапа і піддержала його.
Вона вся похолола і тремтіла од жаху.
—    Ой, — тихо стогнав Остап,— поцілив мене отут, під серце.
Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою і з жахом повторяла:
—    Тікаймо... тікаймо... він іще стрілятиме, він уб'є тебе...Помітивши, що Остап не рушиться з місця, вона вхопила його під руку і сливе1 поволокла за собою. Вона вскочила у комиші і бігла прудко, наскільки позволяв се Остап та густий очерет. Тряский ґрунт плавнів вгинався під нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по коліно в цмоковині, цупкий комиш ламався, тріщав та бив її по лиці, плутався під ногами, а вона бігла усе вперед, пойнята жахом, нічого не помічаючи, бажаючи тільки забігти якомога далі, укритися від наглої смерті.
Остап несвідомо піддававсь їй. Він біг за нею, хоч і кожним віддихом  і рухом кололо його  в грудях  і  нападали часи млості, а з-під руки, якою він затуляв рану, стікало щось липке й мокре.
«Аби лиш перебігти оце місце... аби лиш перебігти, і все минеться... нічого лихого не буде...» — блукали думки в його голові, і він біг, напружуючи останні сили, аби не відстати від Соломії.
Врешті він почув, що мліє.
—    Стій... не можу,— шепнув він, опускаючись додолу.
—    Що тобі? — опритомніла молодиця, схилившись над ним.
—    Крові багато витекло...— насилу вимовив Остап.
—    Тебе зранено? Де? — скрикнула Соломія, опускаючись перед ним на коліна та намагаючись розглянути рану. Але було темно, як у льоху. Не видно було навіть комишу, що стирчав густо, мов жито на ниві, круг них.
—    Де тебе зранено?
—    Отут, під серцем.
Соломія провела рукою по його грудях і намацала мокру й липку сорочку. Остап сикнув од того дотику.
В голові у Соломії розвиднілось. Жах її щез без сліду. Вона знала, що робити.
Обережно розщібнула йому сорочку і одкрила груди. Сього було мало. Вона роздерла пазуху, одліпила скривавлену сорочку, потім одшматувала довгий пас із своєї підтички і з поміччю Остапа тісно зав'язала йому рану.
—    Води!.. — попрохав ранений.
Води! Се легко було сказати! У сій пітьмі, у сій чорній невідомій пустині, де доволі було зробити кілька ступенів, щоб заблукатись, трудно було шукати воду. Серце Соломіє рвала та просьба Остапова, а голова шукала способу. Ба! Адже вони на воді! Про це свідчить трясовина, що вгинається під ногами. Соломія спробувала викопати рукою ямку і справді докопалась До води. Була се густа, гнила й тягуча рідина, з противним запахом шувару2. Соломія зачерпнула її у пригорщі і подала Остапові. Той змочив уста, але пити її не міг. Соломія змочила йому чоло, скинула з себе верхню одежу і підмостила йому під голову. Про те, щоб пускатись у дорогу в таку пітьму в невідомій стороні, не було й гадки. Треба було дочекатися світу.
Остап лежав на очереті й почувавсь ослабленим. У грудях у нього хрипіло і було боляче дихати. Не то сон, не то забуття склепляло повіки...
З поміччю Соломіїною Остап звівся. Він затискав зуби та кривився, щоб не стогнати,— так його боліло за кождим рухом десь під лопаткою. Соломія підтримувала його, і так повільно йшли поміж високими стінами жовтого комишу.
Недовго їм довелось шукати воду. Незабаром заблищу. крізь комиш спокійне дзеркало озерця.
Соломія напоїла Остапа, оглянула і обмила його рану.  Приклала до рани мокру холодну ганчірку — і Остапові стало легше.
Почали радитись, як їм вибратися з плавнів, куди йти Остап міркував.
—    Де сонце? — поспитав він.
Соломія глянула на небо. Поміж очеретяною кунею1,  тихо гойдалась угорі, виднівся клапоть сірих олив'яних хмар. З-за високого та густого, як щітка, комишу не можна було нічого розібрати.
—    Звідки вітер? — допитувався Остап.
Але й те нелегко було зміркувати. В плавнях було тихо, як у лісі, лиш горою шелестіла куня, раз в той бік схиляючись раз в інший.
Остапові здавалося, що вони мусять держатися правої руки; Соломія ж, навпаки, доводила, що їм слід йти ліво- руч, проти вітру, бо, здається, направо гнеться комиш. Соломіїне перечення дратувало раненого, і вона мусила зго-_ дитися з ним. Вони рушили в дорогу. Дорога була трудну Навіть здоровому важко було плутатися в густих комиша зарослих павутицею, перескакувати з купини на купину, щоб не попасти в багнисту безодню. Часто доводилось обходити єрики2 й озерця, де Остап освіжавсь холодною водою та змочував розпалене гарячкою чоло. Соломія сливе несла Ос- тапа, а проте їм доводилось часто зупинятися, бо слабий утомлювався і потребував спочинку... Та вони знов воліклись, одинокі, загублені серед безбережного моря очерету, що маяв над ними пухнатими китицями та наводив сум одноманітним шелестінням...
Справа починала бути поганою. Остап знемігся і зовсім роз-хорівся: його палила гарячка. Соломія поклала його край озер-ця і задумалась. Адже вони могли пропасти отут, без людської помочі, без харчів, посуваючись так поволі! Голод уже й таж ссав під грудьми. Видно, вони заблудились і тепер плутаються! у плавнях — і хто зна, як довго ще можуть блукати у сій глушині. Чи не краще б лишити тут Остапа — вона ж йому однаково нічим не годна запомогти — та самій метнутись  пошукати виходу? Так було б певніше й скоріше.
—    Примости мене коло озерця, аби я міг воду дістати, а сама йди, розглянь...-- згоджувався Остап.
—    Ти, певно, зголоднів, їсти хочеш?
—    Ні, не хочеться... тільки пити.
Соломія нагнула комиш і зробила хворому ложе. Не зводячись, він міг зачерпнути пригоршнею води.
—    Отак добре буде.
Соломія озирнулась і стала міркувати...
Вона піде проти вітру... здається, управо більше гнеться куня... Вона нічого не казатиме Остапові, бо він почне сперечатися, дратуватися.
—    Не сумуй же тут без мене, я швидко повернуся,— оберну
лась вона до нього і зникла в комишах.
Вона йшла і старалася нагадати собі плавні, як бачила їх, згори, до переправи...
Соломія міркувала, що коли брати у ліву руку, плавні Мусять швидко скінчитися, бо в той бік вони простягались недалеко. Аби йти проти вітру. Раптом Соломія зупинилась і мало не зомліла од страшної думки. їй прийшло до голови, що йона може не знайти Остапа, бо нічим не значила своєї дороги. Треба було ламати комиш абощо. Треба зараз вертатися, поки вона недалеко одійшла й не забула дороги. Серце її неспокійно калатало, коли вона бігла назад, одшукуючи свої сліди. Вона
не мала часу на обережність — комині бив її по лиці і навіть скалічив ногу. Та то були дрібниці. Коли б швидше знайти Остапа, вона тоді знов подасться на розвідки, тільки не буде такою дурною, не забуде значити дорогу. Спочатку все йшло добре, вона знаходила свої сліди і по них верталась. Та скоро сліди щезли. Соломії здалося, що вона дуже одхилилась уліворуч. Вона взяла трохи у праву руку і несподівано наскочила на чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона твердо пам'ятала. Вона мусила вернутись трохи назад, щоб обійти перешкоду. Тепер Соломія вагалась, в якому напрямку йти. Найкраще керуватись вітром: треба, щоб вітер тепер дув у спину, і йти за вітром. Соломія глянула вгору. Куня гойдалась то в той, то в інший бік. Рішити було трудно. Однак Соломії здалося, що їй треба йти просто перед себе. Вона пішла. Пройшовши зо двоє гонів, Соломія запевнилася, що йшла проти вітру. Невже вертатись назад? Вона зупинилася. Очевидячки, вона збилася з дороги, заблудилася. Що робити? Ноги в неї тремтіли од трудної ходні, в голові бродили безладні думки й міркування. «Що робити?» — немов питав у комишів її блукаючий погляд. Комиші оточили її ворожою юрмою і шептались. Соломія подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що він почує її, і крикнула:
— Остапе-е!.. Оста-апе-е!..
Голос її прогучав глухо, стіна ворожого очерету не пустила його далеко, забрала в себе, ковтнула.
Соломія ще раз гукнула — те ж саме.
Серце в Соломії упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго. Новий приплив енергії, шалена відвага пойняли її волю, і вона кинулась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зі сліпою завзятістю зраненого оленя. Од часу до часу вона кликала Остапа. Одповіді не було. Вона почала кричати на всю міць легких, у надії, що коли не Остап, то хтось інший почує її. Не могло ж бути, щоб вона так далеко відбилася од берега, де проходили часом люди. Шум комишу перемагав її. Налякані чужим голосом   птахи   з   тривожним   писком   крутились   над   головою Соломії. Комиш шумів. Він їжився перед нею, тіснив з боків, настигав іззаду, ловив корінням за ноги, колов і різав шорстким листом. Жовтий, гладкий, високий — він глузував із не , помахуючи над її головою рудим чубом. Соломія чула до нього зненависть, як до живої істоти. Він дратував її. Коли б у неї  серп або ніж, вона б різала його доти, поки б він не поліг  або вона сама не впала трупом. Соломія накинулась на нього почала трощити зі злості, з озвірінням, як свого ворога.
Вона рвала його, ламала, крутила і била ногами, а він згуртувався, упирався, зчіплювався вгорі китицями, ранив їй руки тільки корінням тремтів, немов од скритого реготу.
Соломія знесилилась і впала. їй стало душно. Піт краплями стікав по виду, груди важко дихали, і очі блищали, як у звіра, що попавсь у лабети. Значить, нема виходу: вона мусить тут погибати, а Остап через неї — десь у другому кінці. Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів. їй жаль стало молодого змарнованого життя — і вона заплакала.
Тим часом короткий осінній день гас, із плавнів вставала ніч. Спочатку морок поліз із-поміж очеретів, а за ним дихнули озерця й купини білим туманом.
Ставало вогко й холодно. Поночі нічого було рушатись. Соломія сиділа, обнявши голову руками, і думала. Ні, вона не хоче гинути отут! Як тільки на світ займеться і можна буде йти, вона піде просто і буде йти, аж поки дійде до краю. Вона знайде там людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні і знайде Остапа. Коли б лиш переждати ніч...
Чим більше темніло, тим вітер, здавалось, дужчав, принаймні очерет шумів так, що заглушав навіть думки. Нічого не було чути, тільки безперестанне, одноманітне, вічне шу-шу-шу... шу-шу-шу... Правда, часом вона помічала, що низом, поміж комишами, щось проскакувало, а шамкий сухий лист очерету тоді тріщав. Птахи були неспокійні, метушилися, бились крилами поміж очеретом і здіймали галас, мов перед бурею.
Соломія сиділа так, аж поки не заснула. Вона не знала, як і коли се сталося,— втома і шум комишу приспали її.
Вона не могла б сказати, прокинувшись, чи було пізно, чи рано. Над комишами ще нижче, ніж вчора, спускалось олив'яне небо. Все тіло у Соломії боліло, як побите. Важкі повіки мимохіть спускались на очі, голова була несвіжа. Однак Соломія не могла гаятись і хвилини. Вона пішла просто перед себе, так, як стояла, і зважилась йти, доки стане снаги й сили. Вона бігла, хоч ноги в неї були слабіші, ніж учора, а повітря було якесь густе і трудно було дихати ним. Опріч того, Соломії докучав голод. Уже другу добу вона нічого не їла, під серцем її млоїло, в животі корчило. На ходу Соломія висмику-ала стебло або корінь водоросла і жувала противну, з болотним запахом рослину. Чим далі вона йшла, тим більше дивувалась, що сьогодні попадалось їй так багато живих істот. Тричі вона помітила крізь комиші сірий вовчий хребет, раз лисиця махнула коло неї хвостом, а то здалеку чулося немов кабаняче гикання. Вужі й гадюки набралися сьогодні особливої рухливості, вони все повзли й повзли  в тому напрямку,  як  йшла, їй треба було особливо уважати, щоб не наступити у холодне гадюче тіло. Птахи кружляли над плавнями цілими хмарами і так верещали, що заглушали навіть шум плавнів. Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято, з вірою що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди. Однак краю плавням не було. Комиші, озерця, єрики... І знов комиші, і знов вода, і знов той самий згук розміреного, однотонного прибою морської хвилі. Надвечір їй почувся дим, і вона зраділа — значить близько люди. Та чим далі вона йшла і чим більше смеркалось, тим більше дим ставав помітним. Птахи сильніше непокоїлись. В повітрі стало тепліше. Те тепло йшло ззаду і з боків, немов од печі. Соломії робилось душно. її дуже дивували і навіть непокоїли ті зміни в плавнях. Що се таке робиться навкруги?
Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні, як грань, хмари — і зразу стали зрозумілими їй і той дим, що вона чула, і тепло, і неспокій птахів, і тікання звірів. Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть. Але вогонь іще десь далеко. Коли швидше побігти — можна ще втекти. Тільки так душно, так важко... наче хто женеться ззаду і дихає, налягає на плечі. Соломіїне вухо ловить уже далекий лускіт сухого комишу, невиразне гудіння, наче звір-велет трощить щось, жвакає і важко сопить. Се ж видима смерть здоганяє її!.. Тут нема вже рятунку. Ніхто й ніщо не поможе. Несказанний жах обняв Соломію. З криком «Ох, Боже мій!., ох, Боже!..» вона шарпнулась із останніх сил і наосліп кинулась в очерети, слідком за гадюками, звіриною й усім живим, що, рятуючись од наглої смерті, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря...
А воно йшло. Воно котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, підпалювало небо...
По відході Соломії Остап почув себе одрізаним од світу, од людей. Гарячка палила його всередині, він щохвилини мочив руку в воді та охолоджував чоло, очі, голову. Йому докучило дивитись на жовті стіни комишу — і він заплющив очі. Він думав. Згадувались йому давні заміри, він думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через віщо покинув рідне село й дідуся. Як-то тепер живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згадують Остапа? От коли б вони прийшли й подивились на свого внука, підстреленого, знесиленого, покинутого в комишах на обід вовкам та воронам.
Йому все щось верзлось, і в маячні він кликав дідуся. Дідусь приходив. Тихо й непомітно вилазив він із комишів і ставав над Остапом, згорнувши руки.
—    Тебе зранено, синку, чи не з ляхами бився?
—    Ні, дідусю, то мене москаль встрелив, як я кордон переходив.
—    А де ж твої братчики, січовики дунайські, що ти сам лежиш поміж очеретом?
—    Е, дідусю, ви думаєте, що ще й досі там Січ є? Ні, нема, дідусю, вже Січі... Була, та загула... Вивів Гладкий, може чули, товариство на озівські степи, покинув турка...
—    Що ж ти робитимеш, синку, на чужій стороні?
—    Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму...все ж краще на волі, ніж під паном... Там іще лишились наші люди, дідусю... під турком...
Остап вів бесіду з дідусем — і дідусь потішав його, давав ради, розказував про колишнє й про те, що діється у селі тепер...
Як тільки Остап розплющував очі, дідусь ховавсь у комиші, але доволі було заплющити їх, як дідусь знов з'являвсь і слухав пригоди Остапові або оповідав про себе.
Надвечір Остап почав турбуватися: де ділася Соломія, що її нема досі? Чом вона не приходить? Адже вона знає, що йому трудно й поворухнутися, що він не годен сам видобутися з сих нетрів.
А може, вона його покинула?.. «Соломіє... Соломіє...» — стогнав хворий, та стогін його заглушався шумом плавнів.
Вночі стало йому гірше. Пропасниця тіпала ним, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що він на превелику силу діставав собі воду. Він хотів кашляти і не міг од болю. А Соломія не приходила. Остап не спав, а лиш часом, на кілька хвилин, западав у нетяму. Ніч тяглась довго, безконечно, як смерть... А Соломії не було... Де ж вона, що з нею? — Остап нудився.
Удосвіта Остап почув, що коло нього жива істота. — Ти, Соломіє? — поспитав він і одкрив очі.
«Чи вона жартує, що перекинулась собакою?» — подумав він і трохи опритомнів.
Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сірий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. Він насторошив вуха й простяг до Остапа морду, міркуючи, чи безпечно йому нападати, чи ні. Остап лежав безборонний і дививсь на вовка. Він добре бачив трохи кривий, глибокий і заслинений рот вовка, закрутки шерсті на його грудях й міцні замочені лаби.
Звір стояв нерухомо, врешті переставив одну лабу, далі дру-. гу і трошки присунувся до Остапа.
Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Бризки долетіли до його морди, кілька з них впало на неї. Вовк вискалив зуби і осів на задні лаби, але не одходив.
Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами і блимнув очима. Він був невдоволений. Посидівши трохи й не зводячи очей з Остапа, він раптом витяг шию, подався наперед і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкуру. Вив він довго, на кілька нот, із великим смаком, з заплющеними очима. Врешті замовк, посидів трохи і наблизився до Остапа. Єдиним оружжям Остаповим була вода, і він од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк врешті скучив. Він кілька раз сердито, з запеклістю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь і щез у комишах.
По сих одвідинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора вмирати.
Чи живого, чи мертвого, а таки з'їсть вовк або сточать хробаки у сих нетрях. Чи не однаково?
Остапові згадавсь Котигорошок. «Хіба я боюсь смерті? — чув він його цапиний голос.— Зроду-віку... Пошли, Господи, хоч зараз. Раз умирати — не двічі... Умер — і край, більш не встанеш...»
Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. Дідуся він бачив, той приходив до нього, а Соломії як нема, так нема... Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її.
І Остапові стало жалко Соломії, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалкувала кіс своїх для нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш. І саме тепер, коли вони здобули собі волю і мали в щасті й радості почати нове життя, приходить погибель і, як щенят у річці, топить їх обох... Топить... топить... топить...— співають йому відхідну комиші з правого боку.— Погибель... гибель... гибель...— підхоплює ліве крило.
Остап лежав довго, без кінця. Осінній день сунеться поволі, сіре небо цідить бліде світло.
Остапові нудно. Він має таке враження, наче чекає перевозу... Ось-ось має перерватися... ось-ось переправиться... і не може, щось не пускає... «Тихо будьте, люди, не хапайтеся...» — шепче дід Овсій, і палають на небі вогні. Вогні палають, розростаються, од них йде тепло і зогріває Остапа, розпалює йому кров. Гаряча хвиля б'є до серця, в голові прояснюється. Він не хоче вмирати. Він хоче жити. Світ такий красний... Остап іще молодий, він не жив іще, не зазнав усього... Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ Божий, людей, обняти Соломію... Він іще живий, він не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть...
Остап зсувається зі свого ложа і повзе. Йому боляче. Ну, та нічого, терпи, козаче... Він буде плазувати, чіплятиметься не тільки руками й ногами, а й зубами навіть, а таки вилізе з сих мочарів.
Остап повзе. Йому трудно, кожну хвилину доводиться брати з бою, в грудях коле й спирає дух, ноги важкі, як колодки. Він спочиває, омліває часом, прокидається і знов повзе на дні комишевого моря. До серця б'є гаряча хвиля; дика, непереможна згага1 життя палить усередині, сповняє усю його істоту.
Раптом він почув над собою:
—    Остапе! Остапе! Се ти? Живий?
Він знає, чий то голос: то вірна його жінка, то Соломія злинула з неба, щоб узяти його до себе.
—    То я, то я, серце моє...— обзивається він до неї і чує, як вона зводить його, бере на руки, як малу дитину, і вони летять обоє у високості, ген-ген до зоряного неба... Йому так радісно...
IV
...Соломія усе старалася оддячити циганам за рятунок і захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана — вона це помічала з його лихих поглядів, з його бурчання. Та що мала чинити? Піти найнятись у город або село, лишити хворого на самоті без помочі вона не могла, бо Остап раз у раз її потребував. Навіть коли вона чепурила хату, він часто кликав її слабим голосом:
—    Соломіє!..
—    Чого, Остапе? — кидала вона роботу.
—    Сядь коло мене...
Вона сідала на лаві, а він мовчки дивився на неї червоними з гарячки очима або плів нісенітниці.
Однак Соломія не тратила надії й навіть не дуже журилась. Молодість брала своє. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали досі, то вже тепер не загинуть,— аби Остап швидше вигоївся.
І Остап поправлявся. Гарячка згодом спала, рана швидко затягувалась, сили підживали...
Та сталось інакше. На другий день, коло полудня, набігли на циганську халупу турецькі жовніри, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття й пов'язали всіх, хто був у хаті, навіть слабого Гіцу. Надаремне Остап запевняв, що він чужий тут, надаремне оповідав, як він опинився у плавнях — його не слухали, як не слухали лементу жінок, прокльонів Раду.
Вони поклали Гіцу на візок, запряжений облізлою шкапиною, підперли двері кілком і, аллахаючи та лаючись, погнали бранців по дорозі в Галац.
Серед плавнів коло хатки лишилась на хазяйстві лише коза і жалібно мекала, коли осінній вітер куйовдив її білу шерсть.
V
...«Відвезуть... відвезуть... відвезуть...» — стукало щось молотком в її голові за кожним кроком, коли вона поспішала-ся до Івана. Вона забрала Івана з гармана і відвела набік.
—    Відвезуть...— промовила вона, дивлячись на нього сухими очима.
—    Що відвезуть?
—    Остапа. Позавтра... Ми його відіб'ємо...
—    Хто — ми?
—    Ви і я.
—    Оце але! Оце сказали! Як же ми його відіб'ємо? Таже його турки везтимуть, гей! — налякався Котигорошок.
Що турки!.. Вона має цілий план. Дуже простий план. Він дістане собі і їй рушниці — кожен румун їх має в хаті,— вони вийдуть на берег уранці, відв'яжуть чужий човен і випливуть на річку. Там вони чекатимуть, аж везтимуть Остапа, і нападуть на турків. Остап допоможе, коли побачить їх... Що, він боїться? Він не хоче визволити товариша, що разом із ним відбув далеку дорогу, разом їв і пив?.. Обійдеться без нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа...
—    А що ж бо ви... а які ж бо ви... нехай Бог сохранить...— оборонявся наляканий Іван від наступаючої на нього Соломії.— Та я з вами хоч у пекло... Що мені — страшно вмирати чи що!.. Коли кажете позавтра, про мене й позавтра... я готовий, аби ви...— Іван був червоний, кліпав очима і боязко поглядав на Соломію.
Соломія відійшла, опам'яталася. Вони помирились і вже тихо, без сварки, умовились, як і що. По тому розійшлись.
На другий день, тільки почало розвиднюватись, Соломія була вже на березі. Повна ущерть річка лежала перед нею поміж вкритими снігом берегами, як чорна і тиха безодня. Туман уже піднявся, і небо стало сірим. В тихому й теплому повітрі чорніли прибережні верби і лягали чорними тінями на чорному дзеркалі річки; набубнявілі мокрі гіллячки верб злегка курились, немов дихали на холоді. Соломія дивилась на город. Вона чекала Івана. Невже він не прийде?
Народу ще було мало. Лиш де-не-де перебирались через грязьку вулицю зігнуті пішоходи. Та ось показалась коротка і сита фігура. Іван ніс на плечах весла і скидався на рибалку, що спокійно починає робочу днину. Іван скинув весла у перший скраю човен, витяг із-за пазухи старий турецький пістоль і подав Соломії. Оце все, що він міг роздобути.
—    Набитий? — поспитала Соломія, сідаючи в човен.
—    Набитий,— стиха обізвався Іван, відпихаючись від берега.  Він був неговіркий і поважний,  наче жалоба зимового краєвиду змінила йому настрій. Вони відпливали на середину річки. Прудка течія зносила їх униз, і видісо було, як тікали від них білі береги з чорними вербами.
Соломія не відривала очей від берега. Там над водою купка людей лагодилась сідати в човен. Чи їх троє, чи четверо? — мучило Соломію питання, і вона ніяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сідали і як човен загойдався на воді, відділяючись від берега. Обидва човни сунулись по чорному дзеркалі і лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотів покористуватися силою течії. Так вони плили далеко один від одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсім закрився за прибережними вербами. Іван наліг тоді на весла, і його човен почав наганяти передній. Вже можна було розібрати, що там сиділо четверо — двоє на веслах, а двоє — один проти одного. Соломія впізнала Остапа. Треба його сповістити.
—    Оста-а-пе-е!  —  вигукнула вона на голос пісні, і той музикальний вигук покотився поміж білими берегами, долинув до людини на передньому човні і стрепенув нею.
—    Оста-а-пе! — співала Соломія.— Ми їдемо тебе-е визволяти!..
Іван б'є одного... я стріляю другого, а ти возьми собі третього...
Гарний сильний голос співав на воді, все наближаючись, все зміцнюючись, і турки заслухались. Вони не помітили навіть, що на них летить човен і ось-ось стукнеться з їхнім.
Соломіїн човен повернув боком і був усього на аршин від турецького, коли турки загалакали. Та було пізно: човни черкнулися, загойдалися і саме тоді, як турки з лайкою нагнулися, щоб відіпхнутися, Іван підняв весло і з усієї сили спустив його на червоний фез1. У той же мент між них блиснув постріл і звилась хмарка диму.
—    Алла! — скрикнули турки з несподіванки.
Одного душив Остап.
Той мент був таким блискавичним, що видався хвилиною сну. Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по воді човен із переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий погляд чорних очей, і їй здавалося, що вона стріляє безперестанку, хоч могла вистрілити лише раз.
Рантом Іван почув, що його впекло щось у живіт. Він машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло і випало йому з рук; червоний фез турка якось витягся перед очима, немов виріс, відтак щез; Іван розкинув руки, похитнувся, в голові мигнула свідомість, що йому щось недобре.
—    Ой,  Боже ж мій!  —  скрикнув він раптом і полетів навзнаки в воду. Хибкий човен нагнувся під вагою його тіла і викинув  Соломію.  Льодова  вода  голками  пройшлась  по Соломіїному тілу, сон щез і свідомість освіжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломія побачила, що Остап б'ється в руках двох турків, а

третій — той самий, що був під Івановим веслом,— держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен тріпавсь перед її очима на воді, як
велика риба. Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили... Значить — усе пропало... Але їй не до того... Вона чує, що могутня течія бере її в свої обійми, а чорна глибінь тягне за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не до них. Вона мусить поспішатися, поки не змерзло тіло... Дикі, невгамовні сили життя встають і розпирають груди, зростають у лютість... Усі сили добути... всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість життя... Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками... Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у воду.
—    Остапе! — з розпукою кличе душа.
—    Соломіє-є!.. — доноситься до неї крик серця.
—    Соломіє!.. — чує вона крізь холодну хвилю, що б'є їй в очі, торкається чола, розплутує коси.
Жовте, каламутне світло потиху лине догори... згадки життя займаються, як іскри, і гаснуть, попеліють, як іскри...
По чорній річці поміж білими березами прудко пливе човен, тане вдалині і обертається в цятку... за ним несе вода другий, порожній, хлюпає в його білі боки і фарбує їх у червоний колір...
Тихо в повітрі...
Чимало води утекло в Дунаї з того часу.
На високій бессарабській полонині, де удень котиться брудна хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вітер, стоїть одиноко високий пам'ятник, поставлений на згадку розливу людської крові. Там колись бились турецькі яничари з московським військом.
Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить собі убогу вечерю. Весело, з тріском палає в печі сухий комиш і гуготить у комині. В печі щось булькає. Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру.
Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихого бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки.
Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, Мов цінний дарунок, у комин хатинки.
Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки.
—    Чую, чую...— шепче він і виходить із хати. Темрява і пустка обгортають його.
Він повертається у той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, і шепче:
—    Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже...
А вітер гуде, розвіває дідову бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:
—    Оста-а-пе-е!..
—    Отак вона мене часто кличе,— оповідає дід людям, що інколи заходять у сторожку.— Як тільки вітер загуде — так і кличе до себе... то в комин гукне, то надворі покличе... а часом серед ночі збудить... А не приходить, ні... Та й хвала Богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно
списане на спині...
І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хребет, де списана, як він каже, його життєпись...
—    Оце ззаду пам'ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля... кругом латаний... з тим і до Бога піду...
Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли
злучиться з нею...
 

1.    Розкажіть про становище покріпаченого селянства за твором Михайла Коцюбинського  «Дорогою ціною».  Використовуйте слова та вислови з тексту. Який епізод вас вразив найбільше і чим  саме?  Як   у  ньому розкриваються  характери  героїв? Виділіть кульмінацію твору.
2.    До якого епічного жанру належить твір «Дорогою ціною»? Обґрунтуйте свою думку.
3.    Розкажіть, як поводилась Соломія, коли Остапа було поранено. Які риси характеру вона виявила, коли заблукала в плавнях?
4.    Виразно прочитайте уривок, де описано пожежу в плавнях. Виділіть у ньому художні тропи, поясніть їх роль.
5.    Який план визволення коханого з в'язниці склала Соломія і чи здійснився він? Як діють герої у цьому епізоді?
6.    Яку роль відіграє епілог у творі? Про що згадує Остап на схилі літ?
7.    Виділіть спільні й відмінні риси в характерах Остапа, Соломії, Івана. Хто з героїв вам найбільше сподобався і чим саме?
Складіть план характеристики одного з персонажів, випишіть із тексту відповідні цитати.
8.    Які ще романтичні твори про боротьбу за волю ви знаєте?

9.    Чи погоджуєтесь ви з тим, що для гармонійного розвитку особистості необхідна свобода? Чи можливе досягнення свободи в сучасних умовах? В який спосіб?

Художні засоби епічного твору
Письменник у художньому творі змальовує дійсність за допомогою слова, створюючи художні картини (образи). У палітрі кожного письменника є своєрідні прийоми (засоби), які виконують у творі образотворчу функцію, допомагають розкрити ідейно-художній зміст літературного твору.
Михайло Коцюбинський у повісті «Дорогою ціною» виявив себе великим майстром художнього слова. Читаючи твір, ви, напевно, звернули увагу на лексичне багатство і метафоричність мови письменника, особливо багату синоніміку, майстерне вживання тропів, виразну звукову інструментовку фраз, своєрідну синтаксичну будову речень.
Наведемо для прикладу уривок із повісті «Дорогою ціною» (опис пожежі у плавнях) і спробуємо з'ясувати, у чому полягає майстерність письменника.
Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть. Але вогонь іще десь далеко. Коли швидше побігти — можна ще втекти. Тільки так душно, так важко... наче хтось женеться ззаду і дихає, налягає на плечі. Соломіїне вухо ловить уже далекий лускіт сухого комишу, невиразне гудіння, наче звір-велет трощить щось, жвакає і важко сопить.
У поданому тексті природа олюднена, мова метафорична («вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть» — яскраві епітети, порівняння, метафори). Тривожний настрій героїні твору передає порівняння «неначе звір велет». Важливу роль у цьому описі відіграють і кольори (червоний, багряний) для змалювання пожежі. В останньому реченні світлова картина багряної пожежі підсилюється звуковими образами через виразні асонанси на голосний «у» («лускіт сухого комишу, невиразне гудіння») й алітерацію на «р», «в» та «ж» («звір-велет трощить щось, жвакає і важко сопить»). Гнітючий Настрій передають повтори слів, однорідних членів речення, синонімів («тільки так душно, так важко», «трощить щось, Жвакає»).
Синонімічне багатство нашої мови використовує письменник, щоб відтворити важкий психо-фізичний стан Соломії, коли вона заблукала й пробирається крізь комиші: «Вона рвала його, ламала, крутила і била ногами, а він згинався, упирався, зчіплювався вгорі китицями, ранив їй руки і тільки корінням тремтів, немов од скритого реготу». Тут комиш виступає як жива істота (уособлення), яка перешкоджає героїні порятуватися. Коли Соломія його рвала, ламала, крутила і била ногами комиш згинався, упирався, ранив їй руки.
Усі ці образотворчі засоби літературного твору підкреслюють високу майстерність письменника у володінні художнім словом.
1.    Розкажіть про основні властивості епосу. За якими ознаками діляться епічні твори на жанри? Наведіть приклади.
2.    Які епічні твори українських митців ви читали у попередніх класах?
3.    Пригадайте визначення композиції, назвіть її елементи.

Вчимося аналізувати епічний твір
Подаємо пам'ятку, за якою можна здійснювати ідейно-художній аналіз епічного твору, та зразок стислого аналізу повісті.
1.    Життєві обставини,  які лягли  в  основу художнього твору.
2.    Тема твору, його провідний мотив, проблематика, ідея.
3.    До якого літературного жанру належить твір?
4.    Особливості сюжету і композиції.
5.    Групування персонажів у літературному творі.
6.    Характеристика головних героїв.
7.    Мова і художні особливості твору.
8.    Актуальність твору для сучасного читача.
Темою повісті Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» є протест народних мас проти кріпосного права, який виявився у втечі кріпаків за Дунай у пошуках кращої долі.
Основний мотив твору — кохання Остапа і Соломії, його непереможна сила, що рухає вчинками героїв.
За жанром це — романтична пригодницька повість (хоч автор назвав її оповіданням), побудована на гострому конфлікті, який лежить в основі сюжету твору (непримиренність кріпаків з умовами їх підневільного становища). Повість має початок — зав'язку (втеча кріпаків), цікаві епізоди в розгортанні дії, Щ° викликають інтерес у читача (Соломія серед палаючих плавнів, поєдинок Остапа з голодним вовком) і рухають до кульмінації (визволення Соломією та Іваном Остапа ціною власного життя) і розв'язки (здобуття Остапом дорогою ціною сподіваної волі).
Крім інтригуючого розвитку дії, повість має і композиційні особливості: пролог (своєрідний вступ), епілог (кінцівка, де, повідомляється, що трапилось з героями через певний проміжок часу), групування персонажів, які борються за волю, яскраві монологи (роздуми Соломії у плавнях), діалоги (Остапа і Соломії), описи (палаючих плавнів, осінньої ночі при переправі через Дунай), авторські відступи у творі (роздуми дро кріпацьке становище українського народу та його прагнен-ця до волі), масові сцени (переправа через Дунай). Все це виражає основну ідею: людина не може жити в неволі, але і воля їй дається нелегко, дорогою ціною. Найпереконливіше ця думка розкривається через яскраві характери (Остапа, Соломії, Івана Котигорошка), які можна проаналізувати за поданим планом.
1.    Суспільне становище героя, його місце у системі художніх образів літературного твору.
2.    Портретна характеристика персонажа, художні деталі у змалюванні його зовнішності.
3.    Світоглядні переконання, моральні якості героя.
4.    Основні риси характеру.
5.    Вчинки і поведінка героя, їх мотивація.
6.    Характеристика героя іншими персонажами.
7.    Мова персонажа, його найхарактерніші вислови.
8.    Ставлення автора до героя.
9.    Роль персонажа у розкритті ідеї твору.
10.    Пізнавальне і виховне значення образу.
Повість «Дорогою ціною» — героїко-романтичного характеру, своїм змістом зберігає актуальність до нашого часу і користується великою популярністю у підростаючого покоління. За змістом цього твору створено художній фільм.
Перевірте себе
1.    Як ви розумієте назву повісті Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною»? Знайдіть у тексті й процитуйте слова, які розкривають зміст назви твору.
2.    З'ясуйте роль прологу й епілогу в розкритті ідеї твору.
3.    Остап Мандрика як вічний тип шукача правди, як образ непокірного кріпака.
4.    Образ мужньої і сильної духом жінки Соломії, її вірне кохання До Остапа.
5.    Визначте ідейний зміст образу Івана.
6.    Назвіть жанрові особливості твору Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною».
7.    Схарактеризуйте символічні та алегоричні образи у повісті.
8.    З'ясуйте елементи сюжету повісті, їі композиційні особливості.

ХВИЛИНИ творчості
Напишіть твір на одну з тем: «Дорогою ціною... здобути бажану волю», «Чим мене .зворушує образ Соломії? », «Воля до життя».
Пам'ятайте, що твір повинен мати вступ, основну частину, висновок.
 
Для тих, хто хоче більше знати

Під час прогулянок батько завжди мав із собою записну книжку, куди занотовував образи, порівняння, приказки,— все, що помічало його спостережливе око письменника. Ця маленька книжка з червоного сап'яну була вірним товаришем батька.
Батько був тією людиною, яка скупчувала навкруги себе передову інтелігенцію міста Чернігова. На «понеділках», які організовував батько, в нашому домі збирались художники, поети, молодь, яка з захопленням слухала оповідання, що читав батько... На «понеділках» часто бував молодий поет Павло Тичина, який тільки що починав свою літературну діяльність і до якого з особливою прихильністю ставився батько, даючи йому поради...
Улюбленим місцем прогулянок батька була Болдина гора з чудовим краєвидом на зелені луки, що розляглись під горою аж до річки Десни... «Отут мене поховайте, як помру»,— казав він...
Поховали його на тому самому місці — на Болдиній горі, де він часто лежав та милувався чудовим краєвидом (Ірина Коцюбинська ).
 
 
Радимо прочитати
 
Михайло Коцюбинський. Оповідання «Подарунок на іменини», «На крилах пісні».
 

В.Цимбалюк, Українська література, 8 клас

Надіслано читачами з інтернет-сайту

 
 
_{Онлайн уроки, книги, підручники української літератури, конспект на допомогу вчителю та учням, домашнє завдання запитання та відповіді}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.