Текущая версия на 19:33, 26 сентября 2012

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 10 клас>> Українська література: «Літературний процес 70-90-х років ХІХ ст.»

Українська література у мистецькому контексті.

 І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.
Іван Франко                                                           

Вся наша надія — в нас,  вся сила — в народі!
Михайло Грушевський

ЖИТТЯ І ЛІТЕРАТУРА
     Український народ в XIX ст. перебував у колоніальній залежності від двох найреакційніших імперій — Російської й Австро-Угорської. Українці, роз'єднані кордонами цих чужих і ворожих нашій ментальності монархій, зазнавали невимовних фізичних і моральних страждань. Колоніальний гніт гальмував духовний поступ нації, стримував культурно-мистецькі процеси.

Кардинальні зрушення у громадській думці почали відбуватися після скасування кріпацтва та проведення в" Росії земської, судової, освітньої та інших реформ. Прогресивно настроєна інтелігенція стала основною силою народницького руху, однак селяни залишилися байдужими до гасел різночинців. Більшу користь приносить реалізація культурницьких програм українських громад. Зокрема, створений у 1873 р. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працювали історики Олександр Лазаревський, Михайло Драгоманов, мовознавець Павло Житецький, композитор Микола Лисенко, письменник і театральний діяч Михайло Старицький, зібрав і під керівництвом народознавця Павла Чубинського видав сім томів величезного за обсягом фольклорно-етнографічного матеріалу.

Пожвавлення громадського, наукового і культурно-освітнього життя відбивається у творчості Івана Нечуя-Ле-вицького, Панаса Мирного, Олександра Кониського, Олени Пчілки, Михайла Старицького, з якої поставали картини переслідувань української інтелігенції, ворожого ставлення урядовців-шовіністів,  зденаціоналізованого  панства і чиновництва до найневинніших виявів української духовності. Емський указ царя 1876 р. та урядова інструкція 1881 р, забороняють видання українських книжок, навіть ввезення їх з-за кордону. Багатьох українських діячів було заарештовано і вислано на Північ.

Львів стає центром української наукової й культурно-освітньої діяльності. Тут починає діяти з 1868 р. товариство «Просвіта», з 1875 р.— Літературне товариство ім, Шевченка, у містах, містечках і селах Галичини організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та музично-хорові гуртки. В Західній Україні видаються газети, журнали, календарі, популярні брошури. Народовські журнали «Правда» (1867 — 1898), «Зоря» (1880 — 1897) та газета «Діло» (1880 — 1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку критики та публіцистики.

Іван Франко та Михайло Павлик стали організаторами радикальної журналістики^ за їхньої найактивнішої підтримки виходять часопис «Громадський друг», збірники «Дзвін», «Молот», журнали «Світ», «Житє і слово». Михайло Драгоманов видає в Женеві п'ять випусків збірника «Громада» (1878 — 1882) та два номери журналу під такою ж назвою (1880, 1881).

У Східній Україні вдалося отримати дозвіл тільки на видання кількох альманахів. Серед них — «Луна» (1881), «Рада» (1883, 1884), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Складка» (1887, 1893, 1896, 1897). Твори українських письменників з'являлися також у науковому журналі «Ки-евская старина» (1882—1906).
У таких несприятливих умовах доводилося існувати українській літературі цього тридцятиріччя. При цьому не забуваймо: відсутність державності зумовила денаціоналізацію вищих верств українського суспільства, що негативно позначилося й на письменстві. «Література неповної нації», за висловом Дмитра Чижевського, змушена була орієнтуватися головним чином на селянство як носія української мови. Отож не дивно, що письменники опрацьовували насамперед селянську тему.

Така змістова специфіка української літератури, з іншого боку, сприяла зміцненню в ній демократичних засад, виділяла її серед інших європейських літератур XIX ст. За спостереженням Дмитра Наливайка, для українського письменства селянство було «не просто предметом співчутливого зображення, але і його адресатом, його основною соціально-культурною базою». У цьому зв'язку літератори мимоволі дивилися на життя очима селянства, оцінювали його з позицій усталених упродовж віків морально-етичних норм, моделювали дійсність за допомогою уснопоетичної образності»

     Звичайно, такий аспект художнього змалювання, така вимушена орієнтація не сприяли охопленню всіх сторін дійсності. Тому письменники, долаючи заборони властей і цензурні переслідування, постійно намагалися здійснювати прориви і в інші сфери суспільного життя, порушувати проблеми, що торкалися місця і ролі в ньому інтелігенції, робітництва, чиновництва, духівництва» Подолання імперських бар'єрів вимагало від літераторів неймовірних зусиль. І все ж наше письменство, натхнене високою національною ідеєю, знаходило нові сили, щоб вірно служити справі соціального і національного визволення рідного народу. В похмурі, гнітючі роки колоніального пригнічення українців насамперед література підтримувала світло високих сподівань на краще майбутнє.

ВЕРШИННІ ДОСЯГНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ
    Продовжуючи традиції епічної творчості Григорія Кві-тки-Основ'яненка, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, українські прозаїки 70 — 90-х років XIX ст„ збагатили літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому та стильовому плані.

Як і в попередні періоди розвитку нової української літератури — дошевченківський і шевченківський, центральною темою прози залишається селянська. Це зумовлювалося кількома факторами. По-перше, тема життя і побуту хлібороба, його праці на землі — одна з найдавніших у всесвітній культурі. її корені знайдемо ще у найдавніших міфах, усній поезії всіх народів. Це й не дивно, адже перші кроки людини пов'язані з освоєнням світу, пізнанням природи-годувальниці. По-друге, селянська цивілізація не тільки найстародавніша, найдовгові-чніша, а й найпоетичніша. Ці її характерні прикмети особливо притаманні українському селянству, його високій духовності, неповторній ментальності, що засвідчив наш фольклор. Селянство і в XIX ст. залишалося основою української нації, що викликало неослабний інтерес митців до його життя, етики, моралі, мрій і сподівань. По-третє, царські власті забороною писати про соціальні верстви, які не спілкуються українською мовою (наприклад, про інтелігенцію, службовців, військових), змушували письменників постійно звертатися до селянської теми.

Звісно, в цьому позитивним було те, що українські митці постійно шукали нові грані теми, обновляли її. Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олександр Кониський, Іван Франко, Борис Грінченко показували не тільки за-кріпачене, а й пореформене українське село, пролетари-зацію селянства. Промовистим прикладом можуть служити оповідання і повісті Івана Франка з циклу «Борислав», оповідання Бориса Грінченка з шахтарського побуту.

У сферу художніх спостережень письменників поступово входить життя інших соціальних груп — міщанства, чиновництва, вчительства, офіцерства. Життя цих верств було легше висвітлювати західноукраїнським белетристам, де не було офіційних заборон щодо таких тем. Отже, там з'являються повісті Івана Франка «Для домашнього огнища», «Основи суспільності», «Лель і Полель», Михайла Павлика «Пропащий чоловік», Євгенії Ярошинської «Перекинчики», оповідання Наталії Кобринської. Життя духівництва та дрібної шляхти змальовується в повістях Івана Нечуя-Левицького «Причепа» та «Старосвітські батюшки та матушки».

    Іван Франко осуджує антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей, догоджаючи сильним експлуататорського суспільства, дбали тільки про власну кишеню («Рутенці», «Свиня», «Опозиція»). Східноукраїнські прозаїки намагаються створити позитивний образ молодого інтелігента («Хмари» Івана Нечуя-Левицького, «Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко» Олександра Кониського, «Сонячний промінь», «На розпутті» Бориса Грінченка). Разом з тим з їхніх творів правдиво поставали і ситуації, пов'язані з крахом світлих ідеалів культурників.
Українська проза збагачується жанрово. Поряд з оповіданням, до якого звертаються Іван Нечуй-Левицький (цикл «Баба Параска та баба Палажка»), Олександр Кониський («Народна педагогія»), Іван Франко («Задля праз-ника»), Борис Грінченко («Екзамен», «Олеся»), з'являється новела з її стрімкими, часто несподіваними сюжетними поворотами («Лови» Панаса Мирного, «Липа на межі» Євгенії Ярошинської, «Самітна нива» Тимофія Бордуля-ка), народжується поезія в прозі («Морське серце», «Хвиля» Дніпрової Чайки).

Жанрові різновиди характеризують повість. Тільки в творчості Івана Нечуя-Левицького виділяються повісті ро-динно-побутова («Кайдашева сім'я») і соціально-побутова («Бурлачка»). З'являються повісті ідеологічно-проблемні («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Бориса Грінченка, «Юрій Горовенко» Олександра Конисько-го)> публіцистичні («Юрко Куликів» Михайла Павлика). Іван Франко на історичному матеріалі пише повість «Захар Беркут» з виразними ознаками соціальної утопії.

     На якісно вищий рівень підноситься романна проза. Серед творів цього епічного виду — написаний раніше, але опублікований майже через чверть століття соціальний роман Анатолія Свидницького «Люборацькі», що переріс жанрові рамки сімейної хроніки. Панас Мирний при допомозі брата Івана Білика започаткував жанр українського соціально-психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), підніс його своєю «Повією» на ще вищий рівень органічним синтезом художнього дослідження різних сторін дійсності з проникливим аналізом внутрішнього світу людини. Відповіддю на актуальні вимоги життя став проблемно-ідеологічний роман («Хмари», «Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького, «Лель і Полель» Івана Франка)

Збагачується, вдосконалюється форма компонування життєвого матеріалу в епічних творах. Замість широко розповсюдженої раніше оповіді, тобто зображення від першої особи (Григорій Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок), тепер домінує розповідь, густонасичена такими драматичними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог (Пантелеймон Куліш, Панас Мирний). Розповідь, тобто об'єктивізована манера викладу зображуваного, викладу від третьої особи, давала змогу запроваджувати у твір широкі описи — портретні, пейзажні, інтер'єрні, що сприяло панорамному показу дійсності («Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького, «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» Бориса Грінченка, «За водою» Панаса Мирного). Впадає в око прагнення прозаїків психологічно вмотивовувати поведінку персонажів, розкривати внутрішні імпульси їхніх вчинків («Дві московки», «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького, «Дзвоник», «Покупка» Бориса Грінченка, повісті й романи Панаса Мирного).

ХУДОЖНІЙ СВІТ ПОЕЗІЇ
    Плеяда самобутніх талантів (Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Яків Що-голів, Іван Манжура, Павло Грабовський) визначає шляхи розвитку української поезії 70 — 90-х років XIX ст.

Збірка Івана Франка «З вершин і низин» (1887) стала після Шевченкового «Кобзаря» другим найвизначнішим явищем української поезії. Вона збагатила літературу ідейно, тематично, жанрово, внесла в лірику нові, енергійні ритми, привернула увагу яскравою образністю, синтезом предметності художніх деталей з алегорично-символічними тропами.

З віршів цієї книжки постав образ нового ліричного героя — мужнього борця за свободу, рівність, братерство людей. Цей герой покладає великі надії на вільний розвиток думки, науки, освіти, культури, за допомогою яких можна поліпшити життя знедолених, безправних трудівників. Поет гостро засуджує світ соціальної несправедливості, закликає до побудови суспільного ладу, де людина матиме умови для гармонійного розвитку і щасливого життя.
Демонструючи багатющі можливості українського слова, Франко сміливо використовує лексично-фразеологічні ресурси рідної мови, запроваджує в лірику науково-філософську, політично-публіцистичну лексику.

Різнобічність таланту Франка засвідчила збірка лірики «Зів'яле листя» (1896), вірші якої передають глибину внутрішніх переживань людини, розвиток її інтимного почуття. Збіркою «Мій Ізмарагд» (1898) поет сягнув вершин у царині філософської поезії, оновлення змісту і форми жанрів притчі й легенди.
Плідно працює у цей час Пантелеймон Куліш: видає збірки лірики «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), багато перекладає, зокрема з Байрона, Ґете, Шіллера, Гейне. Вже після смерті поета вийшла збірка його перекладів і переспівів «Позичена кобза» (1897). Невсипуща багатогранна діяльність Куліша підпорядковувалася головному завданню — піднести своїх краян до розуміння здобутків світової цивілізації, необхідності їх засвоєння, показати світові красу творчого генія рідного народу. Поет, адресуючи українському народові переклади творів Шекспіра, писав:
                                                           Єдиний скарб у тебе — рідна мова,

                                                           Заклятий для сусідського хижацтва:

                                                           Вона твого життя міцна основа,

                                                           Певніша над усі скарби й багатства.

Справжнім продовжувачем шевченківських традицій у поезії Франко назвав Михайла Старицького, котрий вперше заговорив про роль інтелігенції в громадському житті, створив образ мислячої особистості, яка не може миритися з підневільним існуванням. Ліричний герой його віршів звертається до українських інтелігентів із закликом присвятити життя служінню рідному народові, Поет покладає найщиріші сподівання на «завзятців-юнаків», що «возлю-били Україну». Прагнення бачити рідний край вільним і щасливим виливаються в гірких роздумах,:
                                                           Як я люблю безрадісно тебе,

                                                           Народе мій, убожеством прибитий,

                                                           Знеможений і темністю сповитий,

                                                           Що вже забув і поважать себе,

                                                           Потративши свої колишні сили...

     У світі минулої звитяги козацтва, в героїці запорозької старовини намагається знайти відраду ліричний герой Якова Щоголіва. Образи козацького поля, «славою багатого», запорожців, що ревно оберігали «батьків завіт», характеризують романтичні вірші поета на патріотичну тему. Впадає в око зв'язок цих творів з фольклорною традицією: скажімо, запорожці, які «гуляють» у Дикому Полі, повертаються на Січ з походу веселі, у дорогих жупанах, змальовані у тому ж світлому, оптимістичному дусі, що й козаки у народних думах та історичних піснях.

Приваблюють пейзажні поезії Щоголіва: з них постають колоритні малюнки рідної авторові Слобожанщини. З таких віршів, як «Зимній ранок», «Травень», «Вечір», «Степ», «Осінь», «Листопад», можна скласти поетичний календар української природи. Твори поета завжди пройняті щирою схвильованістю, в них значне смислове навантаження несуть конкретні деталі:
                                                           Он нагнулась тирса біла,

                                                           Звіробой скрутив стебельці,

                                                           Червоніє материнка,

                                                           Як зірки, горять козельці;

                                                           Крикнув перепел в ярочку,

                                                           Стрепет приснув над тернами,

                                                           По кущах між дерезою

                                                           Ходять дрохви табунами.

     Поезія Олександра Кониського, Івана Манжури, Бориса Грінченка вводить читача у світ бідняцької хати, в настрої бурлацько-наймитської молоді, змушеної продавати свої руки заможним ґаздам. А Павло Грабовський, з болем говорячи про бідняцьку недолю, йде далі: звинувачує світ насильства, створює образи тих, хто мужньо виступив на герць з охоронцями кривди і беззаконня. «Тьмою окрите»,  непривітане» життя сміливих подвижників, «і в минулому могили, і попереду хрести», однак герої Грабовського знаходять у собі мужність стати на прю з темним мороком реакції, виявитись дужчими духом за ворога.
У складних, несприятливих умовах творилася українська поезія, та все ж вона висловлювала не тільки стогін знедолених, а й кликала до боротьби, стверджувала віру в перемогу світлих людських ідеалів. Творчість поетів цього часу позначена інтенсивними художніми пошуками жанрового збагачення лірики та ліро-епосу, використанням Найрізноманітніших віршових розмірів та строф. Поезія утвердилася як визначне мистецьке явище у духовному житті українського народу.

 ДРАМАТУРГІЯ, ТЕАТР, МУЗИКА
     Нова українська драматургія, початок якій поклала в 1819 р. славнозвісна «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, розвивалася двома річищами — просвітительсько-реалістичним і романтичним. Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко, звернувшись до селянського життя, показували долю звичайної людини головним чином у морально-етичному освітленні, торкаючись, звичайно, й окремих питань соціального характеру. Перші зразки історичної драматургії («Сава Чалий», Переяславська ніч» Миколи Костомарова, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка) позначені романтичними прийомами у розгортанні конфліктів, моделюванні поведінки дійових осіб.

Постійні переслідування українства не сприяли розвитку цього літературного роду, адже, крім аматорських театральних труп, упродовж багатьох десятиріч Україна не мала професійного національного театру. Певне пожвавлення в розвитку сценічного мистецтва розпочинається з кінця 50-х років XIX ст., коли в різних регіонах України — у Немирові та Кам'янці-Подільському, Чернігові, Вобринці та Єлисаветграді, Кременчуці, Києві, Одесі — аматорські трупи раз у раз починають виставляти п'єси Українських драматургів.

Оскільки репертуар був обмеженим, самі театральні Діячі змушені були братися за перо, щоб поповнити його п єсами на українські теми. Марко Кропивницький та Михайло Старицький вдаються до інсценізації повістей і поем інших письменників. їхню увагу привернули насамперед твори, в яких змальовувалося життя українців — побут, звичаї, обряди, минуле народу.

Так було пристосовано до сцени повісті Миколи Гоголя зі збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Тараса Бульбу», Крім «Назара Стодолі», зажили сценічним життям поеми й балади Тараса Шевченка «Катерина», «Тополя», «Гайдамаки», «Титарівна», «Сотник»» Ці інсценізації поряд з п'єсами Івана Котляревського, Григорія Кві-тки-Основ'яненка ставали орієнтиром на дальшому шляху розвитку національної драматургії і театру. Слово Шевченка, Гоголя, що залунало зі сцени, злободенні соціальні й морально-етичні проблеми, які порушувалися в інсценізованих творах, повнокровні характери набували значення естетичної норми для нових, оригінальних п'єс українських драматургів.

Водночас Марко Кропивницький, Михайло Стариць-кий, Іван Карпенко-Карий, які були ентузіастами піднесення рідного театрального мистецтва, пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п'єс, які, пройшовши цензуру, часто ще до їх надрукування виставляються на сцені. До репертуару національних труп залучаються драми Івана Франка, Панаса Мирного, пристосовуються до сцени окремі п'єси інших авторів, важливі змістом, але недостатньо викінчені в художньому плані.

З ініціативи Марка Кропивницького та Миколи Садов-ського наприкінці 1881 р. в Кременчуці, Харкові, Полтав}, Києві акторами російської трупи Григорія Ашкаренка було з успіхом поставлено кілька українських драм. А восени 1882 р, Кропивницький створив у Єлисаветграді українську професійну трупу, до складу якої ввійшли Марія Заньковецька, Олександра Вірина, а також три брати То-білевичі — Микола Садовський (театральний псевдонім — від дівочого прізвища матері), Іван Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з Шевченкової драми «Назар Стодоля»), Панас Саксаганський (прибране ім'я від назви місцевої річки Саксагань) та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Багато зусиль для матеріального зміцнення трупи, організації оркестру доклав Михайло Старицький.

Зложилася трупа,— писав Франко про цей театральний колектив,— якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра робила фурор не тільки по українських містах, а й також у Москві та Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів — то не була дилетантська імпровізація (гра актора, не передбачена текстом п'єси.— Ред.), але здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу, освітленого інтуїцією (здогад, передбачення.— Ред.) великих талантів».

Українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Продовжував діяти ганебний Емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою і друкування нею текстів до музичних нот. Суворому цензурному контролю підлягали твори драматургів: заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати національно-визвольний рух народу. Українські трупи не мали права інсценізувати п'єси іноземних авторів. Вимагалося, щоб перед українською виставою у той же вечір виконувалася російськомовна вистава на стільки ж дій.

Український театр перебував у винятково тяжкій матеріальній скруті. Трупа, не маючи постійного приміщення, змушена була часто переїжджати з міста у місто. Вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосова-них приміщеннях — ярмаркових балаганах, холодних залах, в часом і в сільських клунях. Не вистачало костюмів, декорацій, музичних інструментів. Актори жили впроголодь у незатишних номерах дешевих готелів, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, здоров'ї, психічному стані акторів. І все ж ніщо не могло зупинити викликаного назрілими суспільними і національними проблемами розвитку сценічного мистецтва.

Ідея національного театру окрилювала передових діячів української сцени. Організаторам і керівникам труп театру корифеїв доводилося водночас виконувати не одне невідкладне завдання: організаційно зміцнювати театральні колективи, виховувати їх у патріотичному, національному дусі, боротися проти антихудожніх тенденцій «горілчано-гопачної» театральщини, культивованої балаганними трупами, збагачувати сценічний репертуар.

Особливо серйозною небезпекою для розвитку національного театру були тенденції розважально-сентиментальної театральщини, насаджуваної окремими ярмарковими трупами і графоманами. У таких п'єсах і виставах життя народу подавалося фальшиво, спотворено. Тут селянське буття показувалося суцільною ідилією: дійові особи не стільки працювали, турбувалися за себе чи дітей, я« весело розважалися, пили горілку за святковими столами, співали й танцювали. Історичні події й особи також подавалися викривлено, прикрашено, поза зв'язком з тяжкими буднями селян. Штампи й стереотипи у таких творах панували безроздільно.

Однак українська драматургія з честю вийшла з таких складних випробувань, стала міцною основою для розвитку високоідейного сценічного мистецтва.
На західноукраїнських землях українські вистави з'являються у 1848 р. У Коломиї на аматорській сцені було поставлено п'єсу Івана Озаркевича «Дівка на відданню, або На милування нема силування», що являла собою пристосовану до галицьких умов переробку «Наталки Полтавки» Івана Котляревського. У 1850 р. там же було поставлено переробку п'єси Григорія Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці», здійснену тим же автором.

У 1864 р. при львівському товаристві «Руська бесіда» організується постійна театральна трупа, яка гастролювала в містах Галичини й Буковини, її репертуар був строкатим і часто низькопробним. На заваді справжньому мистецтву стояли режисерські настанови на святковість, розважальність вистав, відбір п'єс ідилічних, з сентиментальним присмаком, з моралізаторськими повчаннями. Іван Франко гостро критикував відірваність галицького театру від життя народу, засміченість його репертуару перекладними салонними драмами і оперетками. Театр, на його думку, мав бути «школою життя», порушувати злободенні соціальні проблеми.

Франко орієнтував львівський театр на використання художнього досвіду, нагромадженого східноукраїнським театром корифеїв. У його репертуарі чільне місце має належати п'єсам Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Івана Карпенка-Карого. Значним здобутком західноукраїнської драматургії стали п'єси самого Франка. А його драма «Украдене щастя», вперше виставлена театром «Руської бесіди», стала подією в сценічному житті.

Український театр цього часу за своїм характером був переважно музично-драматичним. Так, вистави «Наталки Полтавки» йшли спочатку в музичному оформленні Матвія Васильєва, а згодом Микола Лисенко на матеріалі п'єси створив оперу. Петро Ніщинський написав до драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля» музичну картину «Вечорниці» з чудовим чоловічим хором «Закувала та сива зозуля». На сцені українських труп йшли опери та оперети Миколи Лисенка, Семена Гулака-Артемовського, Миколи Аркаса.

Музика була обов'язковою складовою частиною вистав, здійснюваних західноукраїнськими трупами у Львові, Перемишлі, Коломиї. Зокрема, п'єси місцевих авторів супроводжувалися музикою Михайла Вербицького («Підгі-ряни» Івана Гушалевича), Івана Лаврівського («Роксола-на» Григорія Яхимовича). На Буковині з успіхом ішли драматичні твори письменника і композитора Сидора Во-робкевича «Гнат Приблуда», «Убога Марта», написані на місцевому матеріалі.
Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813 — 1873), племінник відомого поета-байкаря Петра Гулака-Артємовського, написав першу українську лірично-комічну оперу «Запорожець за Дунаєм» (1863). Сам автор у перших виставах виконував роль запорожця Івана Карася. Опера завжди йшла з успіхом у театрі корифеїв та й сьогодні входить до репертуару оперних і музично-драматичних театрів. Популярність опери зумовлена патріотичною ідеєю (щастя для людини можливе тільки на рідній землі), колоритними образами героїв, майстерністю поєднання ліричних колізій, сцен, мелодій з гумористично-комедійними, щедрим використанням народних пісенних і танцювальних елементів.

Петро Іванович Ніщинський (1832 — 1896) уславився музично-драматичною картиною «Вечорниці» (1875) до вистави Шевчєнкової драми. У картині творчо використано образи й мотиви різних фольклорних жанрів — дум, невільницьких плачів, історичних пісень, побутових, жартівливих, танцювальних мелодій. «Вечорниці» композиційно основані на поєднанні оркестрових, сольних та хорових пісенних номерів. Вінцем твору є хор «Закувала та сива зозуля», пройнятий патріотично-волелюбним пафосом, сповнений суворо драматичними, елегійно-емоційними й бурхливо гнівними інтонаціями. Композитор музично-пісенними засобами передав нескорений дух українського народу, висловив його гнів до іноземних поневолювачів, підкреслив оптимістичну впевненість у перемозі над ворогом. Ніщинський також поклав на музику низку народних пісень, писав романси.

Микола Миколайович Аркас (1853 — 1909) гармонізував чимало українських народних пісень. В опері Катерина», написаній за однойменною поемою Тараса Шевченка, трагедія героїні розгортається на широкому тлі народного життя. Композитор майстерно використав Мелодії народних пісень і танців, що увиразнило емоційність опери.

Микола Віталійович Лисенко (1842 — 1912) — геніальний український композитор, основоположник національної музики. Його творча діяльність була надзвичайно широкою і багатогранною. Він збирав і уважно вивчав народні пісні, гармонізував і опублікував кілька сотень фольклорних творів. Обробляючи народні пісні, композитор прагнув глибше розкрити зміст і образність кожної з них, зберігши всі характерні особливості їхньої мелодики.

Справжньою скарбницею вокальної музики є цикл творів Лисенка «Музика до «Кобзаря» Тараса Шевченка». Тут є кантати («Б'ють пороги», «Радуйся, ниво неполи-тая»), хори («Іван Гус», «Іван Підкова», «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі»), пісні й романси («Якби мені черевики», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною», «Садок вишневий коло хати»). Композитор створив низку вокальних творів на слова Уїльяма Шекспіра («Пісні Офелії»), Генріха Гейне («У мене був коханий, рідний край»), Адама Міцкевича («Моя милованка»), Івана Франка («Не забудь юних днів»), Лесі Українки («Не дивися на місяць весною») та інших поетів.

Творчо використовуючи традиції народної музики, спираючись на досягнення європейської класики, Лисенко підніс українську оперу до рівня світових зразків цього жанру. Його опери позначені високим професіоналізмом, глибиною музичного розкриття складного світу людини. Композитор створив такі різновиди опери: монументальну історико-героїчну народну драму («Тарас Бульба»), лірично-побутову оперу («Різдвяна ніч»), лірично-фантастичну («Утоплена»), сатиричну («Енеїда»), феєрію («Відьма»), комічно-казкову для дітей («Коза-дереза», «Пан Коць-кий»), оперу-«хвилинку» («Ноктюрн»), музично-драматичні сцени («Сапфо»).

Лисенко збагатив також жанр оперети («Чорноморці»), написав музику до театральних вистав трагедії Шекспіра «Гамлет», драм Гоголя («Простак»), Старицького («Остання ніч»), Кропивницького («Глитай, або ж Павук») та інших.

В якому б музичному жанрі Лисенко не виступав, всюди відчувалась рука великого майстра. У цьому зв'язку Костянтин Станіславський писав українському вченому й письменникові Агатангелу Кримському: «Якщо Чайков-ського ми називаємо чародієм російської музики, то Лисенка — цього чудового і чаруючого красою своєї музики композитора — ми сміливо можемо назвати сонцем української музики». Яскрава національним колоритом музика Лисенка мала значний вплив на дальший розвиток цього виду мистецтва в Україні. її традиції знайшли продовження в творчості композиторів перших десятиріч XX ст.— Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Якова Степового, Станіслава Людкевича, під її впливом формувалася музика Левка Ревуцького й Михайла Вериківсь-кого, Василя Верховинця і Григорія Верьовки, Михайла Скорульського й Костянтина Данькевича.

                                                           СУЗІР'Я САМОБУТНІХ ТВОРЧИХ ІНДИВІДУАЛЬНОСТЕЙ
     Пропаганда українського художнього слова, донесення його багатства і краси здійснювалися не тільки виступами критиків, рецензентів, літературознавців, а й театральними та музичними діячами. Про заслуги діячів українського театру реформатор російської сцени Костянтин Станіслав-ський сказав: «Такі українські актори, як Кропивниць-кий, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени — ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва».

І названі вище актори, й такі митці, як Іван Карпен-ко-Карий, Михайло Старицький, Ганна Затиркевич-Кар-пинська, Ганна Борисоглібська, були талановитими творчими індивідуальностями. Всі вони були прекрасними драматичними акторами, мали гарний голос і виконували пісні, розуміли своєрідність художнього узагальнення в літературі і відмінність його в сценічному мистецтві. Михайло Старицький так оцінював акторську майстерність братів Тобілевичів: «На мою думку, найталановитішим з братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського, хоч він і не завжди грає рівно. Найдосконалішим з технічного боку — Саксаганського, а найглибшим і, так би мовити, найґрунтовнішим — Івана Карповича Карпенка-Карого».

Справді, Іван Карпенко-Карий (1845 — 1907) навіть у ролях епізодичних персонажів умів знайти і підкреслити якусь характерну рису, що виділяла дійову особу п'єси. Його гра відзначалася життєвою достовірністю, глибоким проникненням у внутрішній світ літературних ге-Роїв, прагненням передати найтонші порухи їхньої душі. « кожному жесті й слові актора було те неповторно індивідуальне, що характеризує справжнього митця. З особливою майстерністю він виступав у виставах власних п'єс, виконуючи ролі Герасима Калитки («Сто тисяч»), Пузиря («Хазяїн»), старшини Михайла Михайловича («Бурлака»), Терешка («Суєта»).

Марко Кропивницький (1840 — 1910), що мав, за спогадами Софії Тобілевич, «гарне лице і величну постать, а крім того, живу, веселу і вразливу вдачу, був великим гумористом у житті й на сцені. Він умів наслідувати і відтворювати аж до найтонших нюансів життєві типи, копіювати їхні жести, характер, інтонації». Це, звісно, не означає, що Кропивницький виступав тільки в комічних ролях. Він володів багатогранним талантом перевтілення: скажімо, у його виконанні ролі Бичка з власної драми «Глитай, або ж Павук» було зведено воєдино всі риси цього типу — хижацтво, лицемірність, святенництво, зухвальство. Кропивницький, формуючи трупу, наполегливо шукав акторів освічених, з природним сценічним обдарованням, розумів, що й таку молодь необхідно постійно виховувати.

Михайло Старицький (1840 — 1904) прославився як талановитий режисер. Він завжди прагнув показати яскраве сценічне видовище. Цьому завданню митець підпорядковував найрізноманітніші художні засоби, зокрема органічно поєднував виразність звучання слова з музичними мелодіями, з танцювальними ритмами, з яскравою живописною колоритністю декорацій.

«Люблю і свято шаную майстерність актора, бо талант — велика річ! — говорив Старицький.— Але потрібно той талант оправити у художні рамці, так як вправляється дорогоцінне каміння. Тільки на тлі прекрасних декорацій та іншого художнього оформлення може на всю красу розгорнутися талант актора». Не випадково в поставлених ним виставах значне місце відводилося тим явам і картинам, де можна було якнайповніше використати фольклорно-етнографічний матеріал, де б на повний голос за-звучала народна пісня, закружляв танець.

Панас Саксаганський (1859 — 1940) як режисер постійно шукав шляхи й засоби посилення емоційного впливу вистав на глядачів. Він прагнув, щоб глядачі не тільки хвилювалися від побаченого й почутого, а й думали над суспільними і морально-етичними проблемами, порушеними у виставі. Саксаганський надавав великого значення вокальній стороні вистав: у цьому зв'язку в його трупі був створений гарний хор, в музичному репертуарі виступали актори з красивими сильними голосами.

Як актор Саксаганський з однаковим успіхом виступав у різних ролях. Він володів майстерністю перевтілення, змінюючи голос, жести, поставу» Він міг майже одночасно грати смішного дивака Копача і мужнього Гната Голого з п'єс Івана Карпенка-Карого, старого Шпоньку з комедії Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» Михайла Старицького і МОЛОДОРО ентузіаста Івана Барильченка з комедії «Суєта» Карпенка-Карого.

Микола Садовський (1856 — 1933) був незрівнянним у героїчних ролях* Прекрасні зовнішні дані — велична постава, виразне обличчя, голос, який передавав усі відтінки душевних порухів людини,— сприяли його успіху на сцені. За кілька десятиріч акторської діяльності він створив галерею різнопланових образів. Це трагедійні образи Богдана Хмельницького й Тараса Бульби з драм Старицького, Сави Чалого з п'єси Карпенка-Карого, Воєводи з «Мазепи» Юліуша Словацького. В історії театрального мистецтва почесне місце належить сценічним драматичним образам, створеним Садовським: Назара з драми Тараса Шевченка, Гната з Безталанної» Івана Карпенка-Карого, Степана-невольника з п'єси Марка Кропивницького.

Садовський постійно дбав про збагачення репертуару п'єсами молодих українських драматургів — Бориса Грінченка, Любові Яновської, Олександра Олеся. Він переклав українською мовою п'єси Миколи Гоголя, Льва Толстого, Антона Чехова.

Драматичні актори водночас були й обдарованими співаками, що давало можливість режисерам збагачувати театральні вистави музичними партіями, інсценізувати опери й оперети. Так, Садовський на сцені ставив опери Миколи Лисенка, Дмитра Січинського, Станіслава Моню-шка, Бедржіха Сметани. Марко Кропивницький знав багато старовинних українських пісень, чудово виконував їх у власному супроводі на бандурі, створив популярний романс «Соловейко», поклав на музику пісні «Де ти бродиш, моя доле?», «За сонцем хмаронька пливе». Йому належить музичне оформлення вистав власних п'єс «Не-вольник», «Вій», «Зальоти соцького Мусія». На високому професійному рівні виконувала народні пісні Марія Са-Довська-Барілотті. Вона співала також партії Наталки Полтавки, Одарки («Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського), виступала в ролі Марусі («Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького). «По-на-родному» виконувала пісні Ганна Затиркевич-Карпинська.

Марія Заньковецька (1860 — 1934) — актриса широкого діапазону, що високо піднесла українське сценічне мистецтво.

З особливою силою талант Заньковецької розкривався в драматично-трагедійних ролях. Уже під час першої репетиції в трупі Марка Кропивницького, коли артистка зворушливо проспівала пісню Наталки, оркестранти влаштували їй бурхливу овацію. Кожний жест, кожне слово Заньковецької в ролі Олени з драми Кропивницького «Глитай, або ж Павук» вражали непідробною достовірністю і щирістю. Лев Толстой був глибоко зворушений виставою «Наймичка» Карпенка-Карого, в якій актриса, виконуючи роль Харитини, з глибоким психологізмом передала страждання дівчини-сироти. Тонкий художній смак Заньковецької виявився у внесенні нею деяких корективів у драму Панаса Мирного «Лимерівна», що сприяло глибшій соціальній і психологічній вмотивованості поведінки головної героїні, зокрема її самогубства.

Реалістична гра Заньковецької з особливою виразністю підкреслювала антигуманну сутність гнобительської соціальної системи. Переконливе розкриття трагедій «безталанних» і «наймичок» не тільки проймало болем серця глядачів, а й породжувало в них почуття обурення діями сильних світу цього. Блискучі сценічні виступи Заньковецької .доводили, за спогадами Садовського, що «в мужицькому, змученому працею тілі, під драною свитиною б'ється чисте серце, гаряче серце».

Заньковецька майстерно виступала й у комедійних ролях (Одарка — «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемов-ського, Тетяна — «Суєта» Карпенка-Карого, Пріська — «По ревізії» Кропивницького, Цвіркунка — «Чорноморці» Старицького). Вона була природною в кожній сцені, чарувала і зворушливою піснею, і гумористичною приказкою, щирим, веселим сміхом.

Сцена часом залишалася єдиною трибуною, з якої летіло між люди українське художнє слово.

  НАРОДНЕ ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО
     Високі естетичні смаки українського народу виявлялися в різних жанрах декоративно-ужиткового мистецтва. Хати зовні і всередині, меблі, посуд, вози, сани оздоблювалися різьбленням чи розписами, витоки яких ховаються ще в сивій давнині, коли зображення тварин, птахів, риб мали  магічну  суть.   У  Центральній  та  Східній  Україні внутрішні стіни та комин хати розмальовувалися квітками та різнокольоровими візерунками, а сволок прикрашувався орнаментальним різьбленням та написами. Розфарбовувалися в різні кольори віконниці, колонки ґанків, їхні дашки часом оздоблювалися різьбленням по дереву.

У селі Петриківка, тепер Царичанського району Дніпропетровської області, склався осередок народного мистецтва. Тут виготовляли розмальовані вироби з дерева — скрині, сани, віялки, народні музичні інструменти. Пет-риківський розпис розвивався й під час прикрашення хатніх стін, декорування речей домашнього вжитку. Характерним для цього розпису є квітковий орнамент, в якому відчуваються традиції бароко XVII — XVIII ст.

Великодні свята давали щороку імпульс до писанкар-ства, коли яйця розфарбовувалися в кілька кольорів. Декоративний орнамент органічно поєднувався з формою яйця о Це мистецтво розквітло на Поділлі, Прикарпатті, Гуцульщині, Лемківщині. На Лівобережжі Великдень зустрічали крашанками, пофарбованими рослинними або мінеральними фарбами в один колір. Як образно сказала одна з майстринь, при розписуванні яєць хочеться, аби писанка переконала всіх людей у багатстві й красі Божого світу.

На Полтавщині й Слобожанщині, у Центральному Подніпров'ї й Степовій Україні розквітло мистецтво оздоблювання скринь квітками та фруктовими плодами. Дещо стриманішим, наближеним до графічності було оздоблення скринь у Галичині. Предмети домашнього вжитку (полиці, колиски, лавки, миски, тарілки, ложки) в Гуцульщині виділяються майстерним різьбленням. Карпатський край прославився цілими династіями майстрів по дерев'яному різьбленню (Шкрібляки, Корпанюки, Медвідчуки, Девдюки).

По всій Україні було розвиненим народне килимарство. Вироби майстрів — плахти, фартухи, запаски, крайки, пояси — впливали на розвиток нових типів декоративних тканин у промисловому виробництві. В усьому світі відомі українські вишивки, основою яких є рослинні та геометричні орнаменти. Окремі регіони — Слобожанщина, Полтавщина, Полісся, Київщина, Поділля, Волинь, Галичина, Буковина, Гуцульщина, Закарпаття, Причорномор'я, Кубань — заклали міцні традиції самобутнього вишивання сорочок, керсеток, очіпків, кептарів, хутряних безрукавок, навіть кожухів. Незвичайною красою, художньою виразністю характеризуються рушники, якими були уквітчані всі хати, які використовувалися при ритуальних (сватання, вінчання, весілля, похорон), обрядах.
Українська ментальність позначилася й на гончарних виробах (столовий та кухонний посуд, дитячі іграшки), оздоблених малюнками та орнаментами. В Україні виникло чимало художньо-промислових центрів з кераміки — Опішня на Полтавщині, Коломия, Львів, Макарів Яр на Слобожанщині, Васильків на Київщині. У Ніжині, Глу-хові, Кролевці, Косові виготовлялися художньо оформлені кахлі. Львівщина, Волинь, Харківщина прославилися виготовленням фаянсового та фарфорового посуду

 АРХІТЕКТУРА ТА СКУЛЬПТУРА
     Зростання міст зумовило розвиток архітектури та скульптури. Якщо для сіл характерним було дерев'яне будівництво з прадавніми традиціями (типові для кожного регіону хати, господарські будівлі, вітряки, водяні млини, церкви), то визначні міські споруди зводяться з міцніших будівельних матеріалів. Зовнішній вигляд житлових будинків значною мірою залежав від запитів замовників, тому центральні вулиці Києва, Львова, Харкова, Одеси, Катеринослава забудовуються різностильними житлами на три — п'ять поверхів.

Серед визначних архітектурних споруд громадського призначення останнього тридцятиріччя XIX ст.. потрібно назвати будинок міської думи, готель «Континентам», театр Соловцова (тепер театр імені Івана Франка), Во-лодимирський собор у Києві, митрополича резиденція у Чернівцях, політехнічний інститут та крайовий сейм у Львові, земельний банк у Харкові, оперний театр і нова біржа в Одесі, військово-історичний музей Чорноморського флоту в Севастополі. Названі споруди різностильні: церкви будувалися у візантійському стилі, театри — у формах неоренесансу, синагоги — у мавританському стилі.
Визначними пам'ятками монументальної скульптури є пам'ятник Богданові Хмельницькому (скульптор Михайло Микешин), споруджений 1888 р. на Софійському майдані Києва. Леонід Позен обирав сюжетом своїх скульптур моменти з життя простих людей («На волах», «Лірник», «Переселенці», «Оранка в Україні»), опрацьовував історичні теми («Скіф», «Запорожець у розвідці»). Пармен Забіла відомий як портретист у скульптурі (погруддя Шевченка — постать без шапки, в кожусі; скульптура Гоголя, встановлена в Ніжині). Володимир Беклемішев створив два портретних зображення Шевченка».

Названі скульптурні твори пов'язані з визначними історичними та літературними подіями, долею наших митців. Зіставлення їх з творами письменства дасть можливість краще відчути відмінність між різними видами мистецтва у моделюванні певних сторін дійсності.

 МАЛЯРСТВО ТА ГРАФІКА
Ще тісніше пов'язані з літературою твори образотворчого мистецтва. Сучасне і минуле життя українського суспільства давало живописцям і графікам багатющий матеріал для розвитку всіх художніх течій — від реалістичних, романтичних до імпресіоністичних, символістських, експресіоністських — у жанрах образотворчого мистецтва.

Селянська тема органічно ввійшла в творчість Костянтина Трутовського. Подорожуючи Слобожанщиною, художник ще у середині століття написав яскраві жанрово-побутові картини «Хоровод у Курській губернії» та «Колядки в Україні». Інтерес до народного життя в усій його багатоманітності характеризує й пізніші полотна — «Сорочинський ярмарок», «Білять полотно». Картина «Весільний викуп» позначена єдністю реалістично-етнографічного показу народного звичаю з його романтичною поетизацією. Святковий натовп показаний на тлі розкішної української природи, де на пагорбі височить церква з дзвіницею. Справжнім шедевром є картина «Одягають вінок»: тут наявна певна жартівлива гра, коли малу дівчинку як дорослу уквітчують вінком, а на цю сцену уважно дивиться хлопчик. Художник створив кілька малюнків про Шевченка, показуючи його як козачка у Ен-гельгардта, як хлопчика з рідною сестрою, як засланця. Він також ілюстрував поеми Шевченка «Гайдамаки», «Невольник».

Українська дійсність знайшла виразне відбиття в картинах Миколи Пимоненка. У його полотні «Весілля в Київській губернії» показано весільний хід сільською вулицею, причому кожна з постатей передає внутрішню сутність людини. Іншу сторону життя відбиває картина «Ярмарок», де показано, як дружина з дочкою вирвали з шинку підпилого господаря і ведуть його додому. Власне, сам ярмарок з людьми, тваринами, возом із запряженими волами є тільки фоном для розгортання гумористичної сценки, близької до тих, що подавалися у водевілях та народних анекдотах.

Картина Володимира Орловського «Хати в літній день» відчутно передає літню спеку. Художник досягнув цієї глибини зображення завдяки тонкому осягненню глибини блакитного неба з білястими хмарками і спаленого сонцем узгір'я. Полотно Сергія Світославського «Вечір у степу», де зображено запряжених у віз коней, що зупинилися на мілині степової річечки і припали до води, пройняте тишею літнього надвечір'я. Друга його картина «Переправа через Дніпро» вражає зображенням світлої гладіні могутньої ріки, що на задньому плані зливається з небесною блакиттю. На цьому тлі — люди, коні й воли біля розпряжених возів, а недалеко від берега на воді — човен з копицею сіна. Настроєм втоми і спокою віє від полотна «Воли на ниві»: весняне небо, смуга зораної землі, й на цьому тлі — дві пари волів, що вже гарно попрацювали і зупинилися для відпочинку.

Незрівнянним майстром пейзажу був Сергій Васильківський. Картина «Весняне бездоріжжя» передає той змінний стан провесни, коли пробудженню природи ще чинить сильний опір зима. Сизі хмари, що переходять у чорні, голі дерева, крім купки зеленіючих верб, що гнуться під холодним вітром, розгрузла від талих вод земля — ці образи створюють відповідний, швидше мінорний, ніж весняний настрій, У полотні «Ранок. Отара в степу» вражає широчінь степових просторів. Та чи не найкращим пейзажем митця є «Козача левада», де зелень трави, стіна недалеких дерев і воли, що пасуться біля невеличкого озерця, зливаються у світлу гармонію тих розкошів, які хвилюють людську душу.

Архип Куїнджі, грек за національністю, щиро полюбив українську землю і став її натхненним співцем. У центрі його уваги — український Південь, якому присвячені пейзажі «Чумацький тракт», «Степ у цвіту». Особливо тонко передав маляр нічні краєвиди. У картині «Місячна ніч на Дніпрі» відтворено плесо могутньої спокійної ріки, залите світлом місяця, що прозирає крізь хмару. Серед інших його пейзажів — «Українська ніч», «Після грози», «Березовий гай», «Дніпро ранком».

У розвитку жанру історичних полотен багато важила картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», створенню якої сприяв український історик і письменник Дмитро Яворницький, автор славнозвісної тритомної «Історії запорізьких козаків». До речі, історик став прототипом образу писаря в картині Рєпіна.

Романтичним ореолом оповитий лицар Степу на акварелі Лева Жемчужникова «Козак їде на Січ». Доба козаччини відбита в картинах Сергія Васильківського «Бій запорожця з татарами», «Козачий пікет», «Сторожа запорізьких вольностей» («Козаки в степу»). Опа-нас Сластіон у картині «Проводи на Січ» яскраво передав епізод прощання батьків з сином, що від'їжджає за козацьким звичаєм «слави добути» в запорозьких степах.

Історичний живопис не тільки ілюструє події минулого, передає їх з виразністю, властивою цьому видові малярства, а й допомагає глибше зрозуміти історичну прозу і драматургію цього періоду, репрезентовану такими творами, як «Байда, князь Вишневецький», «Гетьман Петро Сагайдачний», «Наказний гетьман Северин Наливайко» Пантелеймона Куліша, «Гетьман Іван Виговський» Івана Нечуя-Левицького, трилогія «Богдан Хмельницький» і драма «Маруся Богуславка» Михайла Старицького, «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого, «Олеся», «Ясні зорі», «Степовий гість» Бориса Грінченка, поезії «Запорожець», «Хортиця» Якова Щоголіва. Картини на історичні теми також допомагають глибше зрозуміти своєрідність романтичної поетики у відповідних творах літератури.
Якісні зміни відбуваються в жанрі малярського та графічного портрета, який характеризується поглибленням психологізму в розкритті внутрішнього світу особистості, прагненням дати соціальні узагальнення. Одне слово, в образотворчому мистецтві відбувається та ж еволюція, що й у літературі, де в творчості Панаса Мирного, Івана Франка, Олени Пчілки, Івана Карпенка-Карого, Павла Грабовського визріває і стає домінуючою соціально-психологічна течія українського реалізму.

Порфирій Мартинович пише внутрішньо цільні, психологічні портрети полтавських селян. Киріак Ко-станді в картині «Біля хворого товариша» створив груповий портрет студентів Петербурзької академії мистецтв. Українські графіки продовжували традиції Тараса Шевченка в аспекті побутово-соціального осмислення різних сторін дійсності. Так, Костянтин Трутовський у численних малюнках відтворює побут селян («Два чумаки», На пасіці», «Під яблунею»), лихо солдатчини («В солдати», «Рекрутське присутствіє»), осуджує зловживання чиновників («Збір податків на селі»). Як бачимо, ці твори тематично перегукуються з аналогічними епізодами, зображеними у прозі Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Олександра Кониського, Бориса Грінченка.
Микола Мурашко створив літографічні портрети Петра Могили, Тараса Шевченка, ілюстрував казки Ган-са-Крістіана Андерсена. Опанас Сластіон виявив високу графічну майстерність в ілюструванні поеми Шевченка «Гайдамаки» та народної «Думи про смерть коза-ка-бандуриста». Порфирій Мартинович ілюстрував «Енеїду» Івана Котляревського, а Костянтин Трутов-ський своїми малюнками допомагав читачеві проникнути в художній світ поем Шевченка «Гайдамаки», «Наймичка», «Сліпий».

Одне слово, взаємодія між літературою й іншими видами мистецтва сприяла взаємозбагаченню української національної культури, піднесенню самосвідомості всієї нації.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Схарактеризуйте умови суспільного життя українського народу в останні десятиріччя XIX ст. Що стримувало духовний поступ української нації?

Як розвивалося українське наукове і культурне життя в цей час? Чому центр української журналістики перемістився до Львова? Назвіть журнали та альманахи, що виходили в Україні.

Якими шляхами розвивалася українська проза в 70 — 90-х роках? Чому в ній чільне місце посідала селянська тематика?

Охарактеризуйте тематичні комплекси прози. Які твори із згаданих в огляді ви читали? Чим вони запам'яталися? Що ви знаєте про авторів цих творів?

Розкажіть про жанрове збагачення української прози. Які нові епічні жанри з'явилися в ній? З'ясуйте відмінність між оповіданням і новелою, назвіть жанрові особливості повісті й роману.

Чим відрізняється об'єктивна розповідь від оповіді? Проведіть у цьому зв'язку відповідні зіставлення.

Які мотиви характеризують українську лірику цього періоду? В чому простежується вплив Шевченкової музи на творчість наступників геніального поета?

Чому Іван Франко назвав Михайла Старицького справжнім продовжувачем шевченківських традицій? Під час відповіді використайте статтю Івана Франка, зробіть відповідні зіставлення окремих поезій Тараса Шевченка і Михайла Старицького.

Кого з поетів-класиків ви вважаєте майстром високої культури слова? Аргументуйте відповідь цитуванням віршів поета.

Що ви знаєте про українську драматургію останнього тридцятиріччя XIX ст.? Які п'єси читали чи бачили в сценічному втіленні? Чим запам'яталися ці вистави? Які проблеми порушувалися українськими драматургами? Що забезпечило довге сценічне життя кращих п'єс?

Схарактеризуйте шляхи розвитку українського театру. Що заважало розвитку прогресивного сценічного мистецтва в Україні?

Чому тогочасний український театр характеризують як музично-драматичний? Хто з композиторів брав участь в організації театральних вистав? Розкрийте конкретніше їхній внесок у пропаганду української літератури.

Що ви знаєте про діяльність корифеїв українського театру?

Що засвідчують твори народного ужиткового мистецтва? Чи виявляються в них риси української національної ментальності? Якщо так, то конкретно з'ясуйте, в яких саме художніх формах. Які види і форми народного декоративно-ужиткового мистецтва збереглися у вашому регіоні й досі? Схарактеризуйте їх, визначте їхню роль у духовному житті народу.

У чому, на вашу думку, полягає відмінність між літературними образами персонажів і образами, створеними скульпторами, живописцями, графіками? З'ясуйте це, порівнявши відповідні твори. Бажано зіставлення проводити на основі прочитаного літературного твору й ілюстрацій до нього (можна використати ілюстровані видання творів Шевченка, Старицького, Панаса Мирного, Франка).

При зіставленні творів літературних, скульптурних, малярських, графічних на певну тему відзначайте характерні стильові прийоми — реалістичні чи романтичні.

Доведіть, що взаємодія різних видів мистецтва позитивно позначилася на них, що такі процеси сприяли збагаченню національної культури.

У чому виявилося піднесення української щератури та національного мистецтва на новий рівень? Чи відбулося наближення кращих творів літератури і мистецтва до досягнень, наявних у культурах інших європейських народів? Свої відповіді аргументуйте аналізом творів.

Проведіть диспут на тему «Українська література 70—90-х років XIX ст. у національному художньому контексті». Використовуйте власні враження від художніх творів, історико-літературних досліджень, театральних вистав, опер чи концертів, а також інформацію про образотворче мистецтво Ознайомтесь зі спогадами про письменників і митців, з біографічними творами про них.
 
Список рекомендованої літератури:
1. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис.— Т. 1, 2.—К., 1991.
2. Данилюк А. Українська хата.— К., 1991.
3. Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів.— Львів, 1999.
4. Єфрємов С. Без синтезу: До життєвої драии Куліша // Єфремов С. Літ.-крит. статті.— К., 1993.
5. Лозко Г. Українське народознавство.— К., 1995.
6. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури.— К., 1992.
7. Маркович П, Українські писанки Східної Словаччини.— Пряшів, 1972.
8. Наливайко Д. Українська реалістична література в порівняльно-типологічному зрізі// Хроніка—2000: Наш край,— К., 1993.— Вип, 5 (7).
9. Нариси з історії українського мистецтва.— К«, 1966
10. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу.— К., 1992.
11. Салига Т. Слово благовісту//Салига Т. Імператив (Літературознавчі статті, критика, публіцистика).— Львів, 1997.
12. Степовик   Д. Скарби України.— К., 1992.
13. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Анто, новича.—К., 1993.
14. Франко І. З остатніх десятиліть XIX віку //Франко І» Зібр. творів; У 50 т.—К., 1982.—Т. 41.
15. Цимбалістий Б. Родина і душа народу//Українська
душа,—К., 1992.    '
16. Шевчук В. Дорога в тисячу років.—1990.
17. Шерех Ю. Другий «Заповіт» української літератури// Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології.— К., 1993,

70 - 90-х,к ХІХ, століття
Огляд літератури останньої третини ХІХ століття
     Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням «відлиг» і «мертвих антрактів» (Сергій Єфремов).
Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням громадянської активності, створенням у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), що став осередком наукового українознавства і об'єднав діяльність таких потужних вчених і митців, як Павло Житецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослідження українського фольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перервана указом царя 1876 року, який передбачав заборону українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів українською мовою.
Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вона перебувала у постійному зв'язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевський наголошував: «Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного... Українське слово вирятувало народ від видимої загибелі».
Геополітична розірваність України, бездержавний статус нації теж позначилися на літературному процесі. Самодержавна монархія Романових проводила сувору і послідовну політику заборон стосовно національних культур, зокрема української. Конституційна монархія Габсбургів декларувала певні права й свободи національним меншинам, що входили до її складу. Таким чином, культурне життя на східних (у складі Росії) і західних (у складі Австро-Угорщини) українських землях мало свої особливості й відмінності. Однак саме у період 70—90-х років ХІХ століття українці все тісніше гуртувалися у спільній боротьбі проти соціального, політичного і національного гніту. У цій боротьбі головну роль відігравала інтелігенція, бо саме від неї залежала інтенсивність національного самоусвідомлення українського народу.
     На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади. Їх інтелектуальне ядро складали представники патріотично налаштованої інтелігенції, що активно працювала на ниві народної освіти.
Після 1876 року центр культурного і літературного життя було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство «Просвіта», засноване 1868 року, Літературне товариство імені Шевченка (1875), реформоване 1892 року в Наукове товариство імені Шевченка, організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та хорові гуртки. Газети і журнали українською мовою («Правда», «Зоря», «Діло») дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різні боки кордону. Іван Франко організував видання часописів «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», «Житє і слово». Завдяки Наталії Кобринській у Львові в 1887 році з'явився жіночий альманах «Перший вінок».
Перший політичний емігрант з України Михайло Драгома-нов здійснив у Женеві п'ять випусків збірника «Громада» та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літератури великого народу.
Твори українських письменників могли з'являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні — «Киевская старина» (1882—1906). Щоправда, упродовж 80—90-х років ХІХ століття вдалося надрукувати кілька альманахів: «Луна», «Рада», «Нива», «Степ», «Складка».
Незважаючи на урядові заборони і обмеження друкованого слова, в Україні з'явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною, — Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші.
У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Основу художнього образу реалісти вбачали у його відповідності дійсності, змалюванні типових обставин. Своїм покликанням вони вважали пізнання дійсності та її ідейну оцінку. Улюб-леними жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість.

Міжпредметні паралелі. Найвидатнішими представниками реалізму вважаються Іван Тургенєв, Федір Достпоєв-| ський, Лев Толстой — у російській літературі, Чарлз | Діккенс — в англійській, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, | Стендаль, Еміль Золя — у французькій. Серед європейських = реалістів слід виокремити письменника, з яким пов'язують і утвердження натуралізму. Це Еміль Золя (1840—1902) — і автор «Руґон-Маккарів» — серії із 12 романів, які його усла-і вили. Еміль Золя розробив основні засади натуралістичної і естетики. Від художнього твору він вимагав документаль-І ної точності, а від митця — скрупульозного спостереження | та вивчення дійсності. Він закликав не уникати змалю-~ (ЗСІНН& відразливих деталей навколишнього світу, у власних = творах показував життя соціального дна, хворобливу \ психіку людини тощо. В Україні натуралізм не набув і істотного поширення, хоча й мав певний вплив на художні 1 шукання Івана Нечуя-Левицького («Бурлачка»), Івана 1 Франка («На дні», твори бориславського циклу).
     Розвиток української поезіі в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов'язаний з іменами таких митців, як Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко, Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійлен-ко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проблемно-тематичного і жанрово-стильового збагачення поезії, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті. Перша — Михайло Старицький, який «завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекладає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри» (Микола Зеров). Саме Старицькому належить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х — початку 90-х років ХІХ століття («Плеяда»). Леся Українка неодноразово стверджувала, що найбільше значення з попередників для неї мали Куліш і Старицький. Друга постать — Іван Фран-ко — новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і модифікував усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», поема «Мойсей».
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом уваги прозаїків було передусім сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».
Жанрове багатство української прози у 70—90-х роках визначається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл «Баба Параска та баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «Каторжна», «Дзвоник» Бориса Грінченка), новели («Лови» Панаса Мирного), повісті та роману. Два останні жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в означений період функціонують повість соціально-побутова («Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицько-го), родинно-побутова («Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка («Старосвітські батюшки і матушки» Івана Нечуя-Левицького), ідеологічно-проблемна («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), історична («Захар Беркут» Івана Франка, «Оборона Буші» Михайла Старицького).
У 1886 році у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького «Люборацькі», де порушено актуальну проблему денаціоналізації, що призводить до деградації особистості.
Названий «сімейною хронікою», цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Панас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціально-психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). Роман проблемно-ідеологічний з'явився з-під пера Івана Нечуя-Левицького («Хмари», «Над Чорним морем») та Івана Франка («Лель і По-лель»). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський» Івана Нечуя-Левицького.
На зміну оповіді від першої особи приходить об'єктивізова-на манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розширило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів — портретів, пейзажів, інтер'єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами українського письменства 70—90-х років були віра у суспільно-перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національно-визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створили надійний ґрунт для подальшого розквіту української художньої прози.
В умовах заборон українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70— 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п'єси Марка Кро-пивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр корифеїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. «Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світової слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знання українського люду та його життя, освітленого інтуїцією великих талантів» (Іван Франко).
До різножанрових досягнень драматургії аналізованої доби відносять твори «Глитай, або ж Павук» та «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Марка Кропивницького, «Не судилось», «Талан» Михайла Старицького, «Мартин Боруля», «Хазяїн»,
«Сто тисяч», «Суєта», «Житейське море» Івана Карпенка-Карого, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Степовий гість», «Серед бурі» Бориса Грінченка, «Учитель», «Сон князя Святослава», «Украдене щастя» Івана Франка.
Міжпредметні паралелі. Український театр останньої третини ХІХ століття був музично-драматичним. Семен | Гулак-Артемовський написав першу українську лірично-= комічну оперу «Запорожець за Дунаєм». Петро Ніщинський | є автором музично-драматичної картини «Вечорниці» до | вистави Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Микола = Лисенко на матеріалі п'єси «Наталка Полтавка» створив і оперу.
Підсумуйте прочитане. 1. Чим відзначалося літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття? 2. Коли були підписані І Валуєвський циркуляр та Емський указ? Як вони позначилися на і перебігу культурного життя? 3. З'ясуйте значення Південно-I Західного відділу Російського географічного товариства у розвитку українознавства. 4. Схарактеризуйте подвижницьку діяльність І громад початку 70-х років ХІХ століття. 5. Коли і де було відкрите і Наукове товариство імені Тараса Шевченка? 6. Назвіть україн-I ських письменників, чия творчість припадає на 70—90-і роки і ХІХ століття.
Поміркуйте. Поясніть причини того, що українською літературною столицею наприкінці 50-х — на початку 60-х років був Петер-1 бург, на початку 70-х — Київ, а після 1876 — Львів.
Робота в парах. Один з учнів має розповісти про заснування і функціонування українських газет та журналів у Галичині, їх І значення у розвитку української літератури. Інший — з'ясувати і ситуацію з періодичною пресою і неперіодичними виданнями на І Східній Україні в останній третині ХІХ століття. Учні можуть = доповнювати один одного.
Робота в групах. Поділіться в класі на дві групи, кожна з яких схарактеризує зміст циркуляра міністра внутрішніх справ Росії та царського указу 1863 і 1876 років щодо українських книг і періодичних видань. З'ясуйте особливості літературного життя в Україні після підписання цих документів. Доповідають про результати спільної роботи окремі учні від кожної групи.
Мистецька скарбниця. Прослухайте хоровий твір Петра Ніщинського «Закувала та сива зозуля» у виконанні хору імені Григорія Верьовки. Які почуття викликає у вас цей твір? Чому кування зозулі спричинило сльози у невільників? Як змінювався ваш настрій упродовж виконання твору?

Семенюк Г.Ф.,Ткачук М.П.,Слоньовська О.В.,Гром’як Р.Т.,Вашків Л.П.,Плетенчук Н.С.Українська література 10 клас
Надіслано читачами з інтернет-сайту

_{Бібліотека з підручниками та книгами на скачку безкоштовно онлайн, Українська література для 10 класу скачати, шкільна програма з української літератури, плани конспектів уроків}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.