Версия 12:47, 3 июля 2012

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 10 клас>>Українська література: Вступ. Складність і драматизм умов розвитку. Співіснування різних напрямів, стилів, течій. Створення спілки письменників. Переслідування письменників, їхня трагічна доля

'Літературний рух 1917-1930 р. письменництво з іншими видами мистецтва суперечності літературного руху.'                                                               
Повалення самодержавства в лютому 1917 р., піднесення національно-визвольного руху, що призвело до проголошення Української Народної Республіки, зумовлюють не бувале доти пожвавлення українського політичного, культурно-освітнього, мистецького життя. В різних регіонах України відкриваються національні школи, в Києві створюються Український народний університет, Українська академія мистецтв, Українська академія наук, Національна бібліотека.

Відкриваються університет у Кам'-янці-Подільському, історично-філологічний факультет у Полтаві. У багатьох містах виникли українські видавництва, почали виходити журнали і газети. Одне слово, навіть у надзвичайно складних умовах боротьби з інтервентами, господарської руїни, голоду національне мистецтво мало значні здобутки.

Однак поразка національно-демократичних сил, загибель української державності згубно позначаються на культурно-мистецькому процесі. Опинилися в еміграції письменники (Володимир Самійленко, Володимир Винни-ченко, Спиридон Черкасенко, Микола Вороний, Олександр Олесь, Клим Поліщук), митці (Микола Садовський, Нестор Городовенко), вчені (Михайло Грушевський, Дмитро Антонович, Дмитро Дорошенко, Василь Біднов), педагоги (Софія Русова).

Трагічно загинули письменники Гнат Михайличенко, Василь Чумак, Грицько Чупринка, Андрій Заливчий, композитор Микола Леонтович, художник Олександр Мурашко, історик Олександра Єфименко, літературознавець Іван Стешенко.

У 20-х роках літературне життя в Україні набуває нових форм розвитку- У Харкові утворюються літературні об'єднання. До спілки селянських письменників «Плуг», яка виникла у 1922 р,, ввійшли літератори, яких притягували проблеми села (Сергій Пилипенко, Андрій Головко, Петро Панч, Іван Сенченко).

Намагаючись залучати селян до громадського життя, «плужани» відкрили свої філії в багатьох містах.  Правда,   «масовізм»  спричинював зниясення художнього рівня самої літературної творчості. Це й не дивно, адже «плужани» закликали опустити мистецтво з п'єдесталу на землю, щоб зробити його зрозумілим для всіх.

З ініціативи Василя Еллана-Блакитного в 1923 р. створюється спілка пролетарських письменників «Гарт», до якої ввійшли Павло Тичина, Володимир Сосюра, Олександр Довженко, Микола Хвильовий. Після смерті керівника спілки найактивніші члени «Гарту», який розпався, у 1925 р. організовують «Вільну академію пролетарської літератури» («Вапліте»), орієнтуючи письменників на засвоєння художнього досвіду кращих європейських літераторів. Членами ЦЬОРО об'єднання були Микола Хвильовий. Микола Куліш, Юрій Яновський, Аркадій Любченко, Остап Вишня, Юрій Смолич, Олесь Досвітній.

Микола Хвильовий у статтях показує небезпечність «масовізму», «червоного просвітянства» для розвитку літератури, адже вони означали скочування творчості до ілюстрування «правильних» політичних гасел. Так виникає літературна дискусія 1925— 1928 рр., в якій обговорюються питання художньої майстерності, розвитку в письменстві різних стильових течій. Микола Хвильовий орієнтує письменників на «психологічну Європу», обґрунтовує теорію «романтики вітаїзму» як нового художнього світосприймання, як утвердження діянь активної особистості, що будує новий світ. Заклики Миколи Хвильового підтримують Михайло Могилянський, Микола Зеров.

Дискусія почала зачіпати й питання політичного розвитку УСРР, і тоді за розпорядженням Йосипа Сталіна спрямовуються удари проти «хвильовизму» як націоналістичного ухилу в компартії. На противагу «Вапліте», яка піддавалася брутальній критиці, у 1927 р. створюється прокомуністична Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП), керівники якої — Іван Кулик, Володимир Коряк, Іван Кириленко, Іван Микитенко — зосередили увагу не на питаннях творчості, а на боротьбі проти «буржуазного націоналізму». Під тотальним тиском з боку владних структур та їхніх літературних підспівувачів «Вапліте» у 1928 р. «саморозпустилася», тобто була ліквідована.

У 20-х роках у літературі активно працювала група літераторів, яка прагнула вивести українське художнє слово на рівень європейської художньої творчості. Серед них були літературознавець Сергій Єфремов, поети Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (Юрій Клен). Цих поетів і перекладачів за їхню прив'язаність до класичних художніх традицій критики назвали неокласиками. У другій половині цього десятиріччя творчість неокласиків також піддавалася нічим не виправданому шельмуванню.

Серед інших літературних груп слід назвати об'єднання очолюваних Михайлом Семенком футуристів, які не раз змінювали свою назву («Аспанфут», «Асоціація комун-культівців», «Нова генерація»). Проголосивши себе митцями майбутнього, футуристи зневажливо ставилися до традицій минулого, до «провінційності» попередників. Вони закликали до опрацювання тем сучасності, засвоєння тих новацій, які, на їхню думку, зробили б переворот у письменстві.
Поет Валер'ян Поліщук організував групу «Авангард», намагався втілювати в творчості ідею «динамічного конструктивізму». Він активно пропагував у поезії верлібр (вільний вірш), вважаючи, що через нього можна сягнути верховин європейського письменства.

Об'єднання «Молодняк», яке мало філії у Харкові та Києві, сприяло залученню початківців до художньої творчості. Серед його членів були Павло Усенко, Леонід Пер-вомайський, Микола Шеремет, Олександр Корнійчук.

Офіційна критика характеризувала як «попутницьку» спілку письменників «Ланка», до якої входили Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Валер'ян Під-могильний, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Яків Качура, що зробили вагомий внесок у літературу.

Спілка «Західна Україна» об'єднувала письменників з Галичини, Волині, Буковини, які, залишивши окуповані західні українські землі, оселилися в УСРР.
Члени цих письменницьких об'єднань у своїх заявах, деклараціях, маніфестах проголошували часом ідеї, що не збігалися з програмними настановами керуючої партії. Тому з середини 20-х років їхня творчість все частіше піддається гострій критиці і з шпальт партійних газет, і з боку тих літераторів, які сповідували відданість програмі «комуністичного будівництва». Особливо небезпечними оголошуються ідеї «буржуазного націоналізму», хоч насправді це була одна з чергових вигадок, спрямованих проти розвитку національної культури.

Щоб остаточно утвердити свою владу, ВКП(б) приступає до тотального погрому національної науки, культури, мистецтва, до ізолювання в тюрмах і на засланні, а згодом і до фізичного знищення їх представників. Так, наприкінці 20-х років стало ліквідовуватися те культурно-мистецьке відродження, яке голосно заявило про себе ще в час української раволюції і продовжувало розвиватися — нехай і під тиском та обмеженнях з боку властей — в наступне десятиріччя. Так невесело завершується перший період розвитку української новітньої літератури, яка за дуже короткий час висунула ціле сузір'я талантів, збагатила національну культуру визначними художніми цінностями.

Мотиви і образи.Ще на початку століття в українській поезії виокремилися різні стильові течії.

Однією з них була символістська художня течія. Символізм як літературний напрям спочатку заявив про себе у творчості французьких поетів Поля Верлена, Стефана Малларме, потім захопив польську лірику, висунувши такого поета, як Станіслав Пшибишевський. Лірика львівських поетів-молодомузівців Петра Бірманського, Василя Пачовського також позначена засвоєнням символістської поетики. її сутність полягає в увазі до символу, який характеризується багатозначністю художнього сприйняття. Символ, розширюючи часово-просторову перспективу, давав поетові змогу розкривати не тільки певні сторони реальності, а й грані чогось невидимого5 незбагненного, таємничого.

Так, рання поезія Петра Карманського (збірки «З теки самовбивці», «Ой люлі, смутку», «Пливем по морю тьми», видані на грані століть) з її мотивами жури, розчарування, розпачу, космічного болю відбивала одвічний конфлікт між добром і злом. Пізніше символістські образи у творчості поета поступаються трагічним, породженим реальними подіями. Але й тоді, як, наприклад, у поезіях збірки «За честь і волю», в яких передано трагічні сторінки боротьби галицьких українців за свою державність у 1918 — 1919 рр., зустрічаються багатозначні символічні узагальнення. Подзвін, що лунає над краєм,— це голос народного відчаю. Це мільйони «в залізах пут» стогнуть від Карпат до Чорномор'я:

                                                            Іде похід. Як стятий квіт,

                                                            Лежить Вона на марах.

                                                            За нею вслід, як зимний лід,

                                                            Обсмалений в пожарах,
                                                            Іде Іван, Сліпий Титан,

                                                            І горем б'є об зорі.
                                                                             («Чуєте дзвін»)

Поети-символісти надають образності широкої асоціативності. Підло вбитий денікінцями у неповні дев'ятнадцять літ Василь Чумак у циклі «Революція» образами сонячного променя, «весни в цвіту», «срібних блискавиць», очисної бурі передає радість, нестримний рух народу, що визволяється.

                                                            На кремінь — крицю: буде світ!

                                                            Ми непохитні мов граніт.

                                                            Ми йдем і йдем, несем вогні,

                                                            І творим блиск, і творим дні!

Розгул червоного терору обірвав восени 1921 р. життя Грицька Чупринки, одного з активних учасників революції 1905 — 1907 рр., талановитого лірика, названого ще в 1910 р. «метеором на обрії української поетичної ночі». На думку Миколи Жулинського, Грицько Чупринка обрав для себе роль поета, який «осягає вічні загадки людського на вершині мистецтва», поета перехідного періоду від класичних традицій до символістської, імпресіоністичної художньої техніки.

У віршах поета тієї пори постає образ «великого Храму», спорудженого на честь «рідної Неньки», тих її синів, що «поклали голови в бою» («Великий Храм»). Грицько Чупринка славить вільне рідне поле, мріє про час, коли на ньому заспіває жниця, «задзвенить в степу коса» («Рідне поле»). Він висловлює впевненість у народженні нового дня, коли зникнуть «сум і жаль, гнів і плач Ієремії», бачить, як «кривавую скрижаль» замінять «новітні мрії», «вільна думка» («Відродження»).

Як засвідчує творчість і вищезгаданих поетів, і лірика Павла Тичини, Олександра Олеся, Миколи Вороного, Євгена Маланюка, символістська поетика єдналася з неоромантичною, імпресіоністською, тобто наша поезія намагалася синтезувати всі художні пошуки, які характеризують творчість європейських ліриків.

Навіть поезії Михайла Семенка, який постійно декларував принципи «мистецтва майбутнього», сприймаються як романтичні о У жорстокий час громадянської війни Михайль Семенко показує красу «визволеної праці», проникаючи поглядом у майбутнє (поеми «Тов. Сонце», «Степ»). Космічним пафосом, напруженими ритмами позначена його «Каблепоема», що стоїть в одній шерензі з творами Павла Тичини («В космічному оркестрі»), Василя Еллана-Блакитного («Удари молота»), Володимира Сосюри («1917 рік»).

Яскрава сторінка в українській поезії записана Миколою Зеровим, Максимом Рильським, Павлом Филипови-чем, Михайлом Драй-Хмарою, з іменами яких пов'язана неокласицистична стильова течія. її характеризує шанобливе ставлення до класики — від її античних взірців до досягнень європейської поезії XX ст. Неокласики закликали дбати про художню довершеність творчості, самі намагалися втілювати ці естетичні настанови у власну художню практику.

Залюблений в античну культуру, Микола Зеров подає її художнє осмислення у багатьох віршах («Навсікая», «Тесей», «Александрія», «Вергілій»), багато перекладає з римських поетів — Лукреція, Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, Марціала. Його захоплювала творчість французьких, бельгійських, російських поетів. Закоханий у сонет, він залишив чудові зразки цієї класичної форми. Тому й звертався до футуристів, які намагалися руйнувати форму, із закликом не забувати про поетичні закони, вироблені естетикою. За спогадами Максима Рильського, якраз літературні суперечки щодо шляхів розвитку української лірики зумовили появу славнозвісного «повчання» Миколи Зерова:

                                                            Класична пластика, і контур строгий,

                                                            І логіки залізна течія —

                                                            Оце твоя, поезіє, дорога.

У 20-х роках поряд з Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Євгеном Маланюком, Миколою Зеровим стає в перший ряд Євген Плужник. Його молодший сучасник, теж талановитий поет Олекса Близько високо цінив обдарованість Євгена Плужника, називаючи його справжнім майстром: «Цей поет пише — назавжди». Так, Євген Плужник вважав непорушними законами поезії стислість, виразність, прозорість, сконцентровану образність, сам намагався так писати. В цьому й виявляється його художня близькість до неокласиків.

                                                            Надходить дощ. Шумлять бліді берези...
                                                            Рвуть блискавиці сірих хмар рядно...    '
                                                            А дужий грім зустрів такі дієзи,

                                                            Що злякано дзвенить вікно!
 
Наведена строфа з вірша «Надходить дощ» переконує у вмінні поета створити яскравий конкретний образ, що зближує його з класикою, зокрема з Шевченковою лірикою.

Неповторним явищем нашої поезії цього часу є творчість поетавигнанця Євгена Маланюка. Опинившись на чужині, він жив рідною Україною, безмірна любов до якої породила його музу болю і гіркоти, гніву і боротьби. Уявлялася рідна земля осяйною «степовою Елладою», щодня кривавилася, як у Івана Франка, раною в серці. Звідси його полум'яні слова, адресовані Україні, котра, скнівши впродовж віків у колоніальному гніті, не знайшла в собі сили скинути його навіть у часи революції:

                                                            Міцна, як смерть,

                                                            Твоя в'язниця,

                                                            В ній морок смороду і мла.

                                                            Невже ж Тобі ще може сниться,

                                                            Що вільна Ти колись була?
                                                                                 («Псальми степу»)

Поет від гіркої сучасності заглиблюється в сиву давнину, пригадує минуле, намагається збагнути причини трагедії волелюбного народу. Йому болить байдужість українських «поснулих хуторів», столітні марення Києва, гірко, що ворог-хам регоче над «неміччю» української краси. Тому й звучить у «Варязькій баладі» гнівне звертання до рідної землі:

                                                          Куди ж поділа, степова Елладо,

                                                          Варязьку сталь і візантійську мідь?

Має підстави Іван Дзюба відносити Євгена Маланюка до поетів, «творча енергія яких сконцентрована в імперативній ідеї. Це — виховування героїчного національного духу в передчутті нових битв за історичне майбуття України...»

                                                               ХУДОЖНІ ПОШУКИ ПРОЗИ

Бурхливий час визначив і зміст, і своєрідність художньої форми новелістики (а саме жанри «малої» прози домінували тоді) революційної доби. На шпальтах газет, на сторінках журналів та альманахів з'являлися новели, «шкіци», «етюди» про гостроту і жахи братовбивчої війни, яка охопила Україну. Ця тема залишається головною і на початку 20-х років у новелах Григорія Косинки («Перед світом», «Товариш Гавриш», «Мати»), оповіданнях Андрія Головка («Червона хустина», «Пилипко»), етюдах Миколи Хвильового («Солонський Яр»), де змальовувалися драматично-трагедійні епізоди того лихоліття. Епічні описи поєднувалися в них з ліричними спалахами, монологи і діалоги були вкрай напруженими. Впадає в око фрагментарність зображення, уривчастість розповіді, прагнення авторів показати подію, як вона відбилася в душі людини, передати настрій, викликаний нею, що надає прозі імпресіоністично-символічного забарвлення. А інтерес до незвичайного в діях людини, увага до виняткових ситуацій зближують ці твори з романтичним письмом, з розвитком неоромантичної художньої течії.

З середини 20-х років проза стає більш аналітичною, зокрема в художньому дослідженні нових соціальних процесів, що відбувалися в післяреволюційному селі («Бур'ян» Андрія Головка, «Гнізда старі», «Там, де верби над ставом» Петра Панча, «Політика» Григорія Косинки). Новизною теми виділявся роман Валер'яна Підмогильного «Місто», в якому розкривається внутрішній світ сільського юнака, що прибуває на навчання до Києва. Правда, незабаром Степан, зустрівшись з принадами великого міста, переключає свою енергію на його «завоювання». Так порушуються гострі морально-етичні проблеми, які зберігають злободенність і нині.

Продовжуючи традиції національної сатири та гумору, Остап Вишня створює оригінальний жанр прозової «усмішки» — невеликої за обсягом гуморески, в якій ніби зсередини, від оповідача викриваються негативні суспільні й побутові явища, що зумовлювали відповідну поведінку людей. У цих творах важливу роль відіграють діалоги й полілоги, забарвлені специфічною, часто жаргонною лексикою, насичені фразеологічними зворотами. Ці гуморески об'єднувалися в цикли «сільських», «кооперативних», «закордонних», «кримських», «літературних» усмішок.

Одне слово, проза 20-х років збагатилася і новими іменами, і розгалуженими художньо-стильовими течіями. Розширення її тематичних обріїв супроводжувалося інтенсивними пошуками естетичної реалізації порушених соціальних і морально-етичних проблем. У прозі посилюється епічне начало, відтісняючи ліризацію на другий план, урізноманітнюється її жанрова система. З цими якостями прозового епосу ви конкретно ознайомитеся при «портретному» вивченні творчості Миколи Хвильового, Андрія Головка, Юрія Яновського в 11-му класі.
Оновлення драматургіїДрама як особливо складний літературний рід завжди розвивалася повільніше, ніж лірика чи епос. Все ж у пореволюційні роки і на цій ниві помітні тематичне оновлення та збагачення художніх прийомів. На ці процеси впливав розвиток сценічного мистецтва, де в цей час активно експериментував режисер-новатор Лесь Курбас.

Масові театральні видовища, які організовувалися в роки революції на площах великих міст до святкових дат, зумовили появу адекватних літературних сценаріїв, де оригінальні яви, картини поєднувалися з використанням пристосованих для театрального кону епізодів з творів національної й зарубіжної класики. Саме таким був сценарій «Перший будинок нового світу», в написанні якого брав участь Павло Тичина.

Основою тогочасних вистав часто були інсценізації творів Тараса Шевченка, пафос яких відповідав гостроті історичного моменту. Так, під режисурою Леся Курбаса з успіхом відбувалася вистава «Гайдамаки». Світло рампи побачили й інсценізовані поеми «Великий льох», «Єретик», «Чернець» Тараса Шевченка, «Мойсей» Івана Франка. У репертуарі шкільних, клубних аматорських гуртків були інсценізації творів «Минають дні», «Кобзар» у селянській хаті» (за мотивами поезії Тараса Шевченка), «До світла» Івана Франка, створені Степаном Васильченком, а також його одноактівки, написані за мотивами власних оповідань («Свекор»).
Гострота громадянської війни, що роздирає українську сім'ю, спричинює її трагедію, відбита у драмі Володимира Винниченка «Між двох сил». До цієї теми зверталися згодом Яків Мамонтов («До третіх півнів»), Борис Анто-ненко-Давидович («Лицарі абсурду»), Іван Дніпровський («Яблуневий полон»).

Народною трагедією була названа п'єса Миколи Куліша «97», в якій змальовувався голод 1921 — 1922 рр. в південному українському селі. Микола Куліш першим назвав однією з причин страшного голодомору, навіть канібальства, не тільки посуху, а й відібране владою останнє зерно в селян. Секретар сільради Панько під враженням щоденних смертей визнає свій злочин перед людьми: «Дурні ми були, що хліб дали вивезти! Ходили, шукали, трусили, а що нам за це? І обще революція не йтересна стала, от!..» Ця репліка промовиста, адже вказує на цинізм представників «совіцької власті», які дбали не про народ, як любили промовляти, а про власну кишеню. П'єса сповнена численними соціально-побутовими подробицями, які передають дух часу.

П'єси Миколи Куліша кінця 20-х років («Народний Малахій», «Мина Мазайло») позначені сатиричним розвінчанням потворних явищ і типів, породжених тоталітарною системою. Сміх драматурга спрямований проти переродженців, демагогів, пристосуванців, бюрократів. У його творах порушувалися проблеми національної політики більшовиків, спрямованої на нищення української ментальності. За спостереженням Леся Танюка, «тінь журби української» лежала не тільки на героях Миколи Куліша (маються на увазі роздуми Малахія про негайну реформу людини, і в першу чергу українського роду), а й на ньому самому,— то була драма незмоги реалізувати національні ідеали в умовах шовіністичного тиску на всіх рівнях, в умовах наступаючого терору, спрямованого проти всього українського.

Не випадково чиновник радянської установи Мина Мазайло заповзято перебирає прізвища («Сіренєв! Сіренськии! Розов! Де-Розе! Тюльпанові Фон Лілієн!»), щоб замінити своє українське немилозвучне, а насправді, щоб приховати своє українство. Драматург вдається до саркастичних, навіть гротескних колізій, показуючи страждання міщанина. Після остаточно вибраного Мазайло з дружиною аж умлівають перед дзеркалом, уявляючи своє майбутнє: «Слово має Мина Маркович Мазєнін», «Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?»

Над історичною тематикою успішно працював Іван Кочерга. Драматична поема «Свіччине весілля» на матеріалі з життя середньовічного Києва проводить ідею одвічної боротьби українців за незалежність. Образ Меланки був поетичним символом України, яка «з пітьми віків та через стільки бур» несе незгаслий вогник прагнення до свободи. Символічним є й ім'я її коханого Івана Свічки. Взагалі образ свічки є наскрізним, обігрується в творі у різних аспектах. Патріотично-гуманістичний пафос, яскрава образність, висока культура вірша, багата, дзвінка, афористична мова забезпечили драматичній поемі Івана Кочерги одне з почесних місць в історії літератури.

З творчістю Миколи Куліша та Івана Кочерги ви зможете докладніше ознайомитися в наступному класі. Згадка ж про їхній внесок у нашу драматургію виразніше характеризує тенденції розвитку її в перше пореволюційне десятиріччя.
Художнє осмислення доби иншими мистецтвами.
Національно-визвольний рух 1917 — 1920 років став визначальним імпульсом у розвитку всіх видів мистецтва.

У Києві виникає кілька музично-хорових колективів — хорова капела імені Миколи Лисенка (1919), капела «Думка» (1920), очолена талановитим диригентом і педагогом Нестором Городовенком, а також кілька вокальних ансамблів. Вони не тільки з успіхом виступали в Києві, а й широко пропагували по всьому краю народну пісню та твори українських композиторів. Такі ж хори функціонували у Харкові, Полтаві, Січеславі (колишньому Катеринославі). У 1919 р. в Києві відкривається професійний український оперний театр «Музична драма», організовується симфонічний оркестр. Внаслідок реорганізації створюються українські театри опери і балету в Харкові (1925), Києві й Одесі (1926), Полтаві (1928), Вінниці (1929). Весь цей час продовжував діяти Львівський оперний театр, Центрами професійної музики були консерваторії у Києві, Харкові, Львові, Одесі.

Поряд з творчою діяльністю Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Якова Степового, про яку йшлося в попередньому огляді, на ниві музики почали активно працювати композитори Левко Ревуцький, Пилип Козицький, Василь Верховинець, Михайло Вериківський, Борис Ля-тошинський, які створили ряд художньо довершених хорів, сонат, кантат, симфоній.

Українські драматичні театри виникають у багатьох містах, бурхливо розгортається аматорська сценічна діяльність, спрямовувана осередками товариства «Просвіта». Режисери й актори намагаються знаходити нові сценічні засоби донесення ідейного змісту п'єс до глядача, посилення художньо-естетичного впливу кожної вистави на нього. Важко переоцінити значення театрального мистецтва в ознайомленні широких мас із здобутками національної драматургії.
Вистави «Молодого театру» за мотивами Шевченкової поезії («Гайдамаки», «Іван Гус», «Великий льох») були наснажені пафосом боротьби проти гніту, в якому страждав український народ упродовж сторіч, і така їхня конпептуальність відповідала духові збуреної епохи кардинальних суспільних змін. У цих виставах виявився непересічний режисерський талант Леся Курбаса, акторська майстерність Івана Мар'яненка, Данила Антоновича, Валентини Чистякової та інших молодих митців. Успіху вистав сприяло оригінальне декоративне оформлення, здійснюване Анатолієм Петрицьким.

1920 р. у Вінниці організовується славнозвісний тепер театр імені Івана Франка, у складі трупи якого були Гнат Юра, Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська. 1922 р. став функціонувати театр «Березіль», керований Лесем Курбасом, який інтенсивно експериментував, намагаючись піднести українське сценічне мистецтво на рівень західноєвропейської театральної культури.

Основою репертуару цих та інших труп були українська національна класика (твори Шевченка, Карпенка-Карого, Франка, Старицького, Лесі Українки) та п'єси Лопе де Вега («Фуенте овехуна»), Жана-Батіста Мольєра («Тартюф»), Миколи Гоголя («Ревізор»). Широкого розголосу набула вистава актуальної п'єси Миколи Куліша «97», ставилися й інші драми сучасних авторів — Володимира Винниченка, Якова Мамонтова, Івана Кочерги, Мирослава Ірчана, Івана Дніпровського.

В образотворче мистецтво входять нові теми, воно збагачується пошуками нового стилю. У складних умовах будівництва української державності народжується специфічний вид монументального розпису громадських будівель. У 1917 р. Петрицький виконує декоративне оформлення фойє кількох київських театрів. Згодом він захоплюється темами української історії, відбитої у фольклорі, робить розписи в клубі Кам'янця-Подільського («Дума про Самійла Кішку»), пише ескіз оформлення театру в м. Козельці на Чернігівщині («Невільничий плач»). Митець оформляв багато вистав у київських і харківських театрах, вражаючи глядачів мальовничістю і багатою творчою фантазією автора. Художник написав портрети письменників — Михайла Семенка, Остапа Вишні, Павла Тичини, Павла Усенка, Леоніда Первомай-ського.
Художнє оновлення живопису і графіки також пов'язане з творчою діяльністю професора Української академії мистецтв Михайла Бойчука, який орієнтував своїх учнів на монументальне мистецтво як найефективніше щодо впливу на маси. У цьому зв'язку він закликав творчо використовувати традиції монументального живопису Візантії та Ренесансу. До речі, такої концепції дотримувалися й мексиканець Дієго Рівера, росіянин Кузьма Пет-ров-Водкін. Група молодих «бойчукістів» (брат професора Тимофій Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр, Оксана Павленко) у символічно-алегоричному стилі розписує на теми сучасності інтер'єри Луцьких казарм у Києві (на жаль, ці розписи не збереглися).

У картині Тимофія Бойчука «Білі яблуні» наявне стилізоване зображення дерева та двох жінок, що збирають плоди. В ній істотне — не виписування реалій, а умовність, що сягає символу. Такою ж умовністю позначена картина Івана Падалки «Фотограф», на якій показано групу селян, що застигли перед камерою заїжджого фотографа. Тут яскравий епізод з життя освітлений жартівливим усміхом.

Картина ж львів'янина Івана Труша «Гуцулки біля церкви» позначена неприхованою декоративністю, що особливо впадає в око в одязі групи жінок, які про щось розмовляють. Певною мірою, митець користується прийомами імпресіоністичного малярства, прагнучи схопити конкретний момент життя. Засоби імпресіоністичної поетики виявляються й у картині Миколи Бурачека «Хата опівдні. Спека», де відбито враження художника від непоказного житла, що ніби знемагає від літньої спеки.

Визначним явищем малярства цього часу стала картина Анатолія Петрицького «Інваліди». Задум митця сформувався під впливом жахів війни, яка впродовж 1914 — 1920 років терзала людей. На полотні чотири особи — чоловік з милицею в руці, жінка літнього віку, яка розмовляє з ним, безпомічна, острижена, може, після тифу дівчинка, що сидить біля ніг жінки, і сліпий, який безпорадно поклав руки на коліна. Картина вражає глибиною психологічного аналізу зображеного, осудом війни, що призвела людей до такого стану. Та особливо запам'ятовується образ матері, яка пережила не одне лихо, але її життєвий досвід підказує, що й зараз треба підтримати скалічених людей. Реалістична в своїй основі, ця картина позначена тією колористичністю, що поєднує манеру українського митця із запізнілим французьким імпресіонізмом.

Карпо Трохименко картиною «Над Великим шляхом» (друга назва — «Краєвид Дніпра з Іванової гори») репрезентує неореалістичну манеру живописання. На тлі річки, неба і пагорбів, що створює враження широкого вільного простору, показано трьох жниць. Мистецтвознавці відзначали у цьому малярському творі філософський роздум «про вічність, про шляхи історії і сучасність рідної землі».

У дусі монументалізму виконане полотно Федора Кричевського «Автопортрет у білому кожусі». На картині бачимо зрілого, впевненого у своїх силах і можливостях чоловіка. Він, узявшись руками в боки, міцно стоїть на широко розставлених ногах, а його погляд вражає гостротою, надає мужності не тільки обличчю, а й усій постаті. Контрастність зображеного, що, як відомо, є однією з характерних особливостей малярського твору, досягається поєднанням синьої сорочки, чорних штанів та взуття і накинутого на широкі плечі розстебнутого світлого кожуха, розшитого на полах червоно-чорним квітковим орнаментом.

Серед графіків цього часу можна назвати львів'янина Миколу Бутовича, який створив цікаві малюнки демонологічних постатей («Чугайстер», «Мавка», «Русалка», «Відьма», «Домовик»), виписаних у гумористичному освітленні. Його ілюстрації до творів Миколи Гоголя, Василя Стефаника позначені експресіоністичною поетикою, що дає можливість наочно познайомитися з особливостями цього художнього стилю, який характеризує новели автора «Новини» і «Синьої книжечки». У символічно-експресіоністичному дусі виконані графічні серії Лева Геца про події першої світової війни, що доповнюють антимілітаристську новелістику Марка Черемшини, Ольги Кобилян-ської, Осипа Маковея, Василя Стефаника.

У 20-х роках розпочалася творча діяльність вихованця празької Академії образотворчих мистецтв, галичанина Василя Касіяна. Його естампи і малюнки («Селянка з Покуття», «Гуцул», «Бездомні безробітні», «Робітнича родина») мають виразний національний і соціальний колорит: в них відбиті характерні сторони життя на окупованих західноукраїнських землях. У 1927 р. Касіян прибув з Праги в Україну, що сприяло розширенню тематики його гравюр на дереві. Зокрема, художник відгукнувся на події громадянської війни («Перекоп», «Герой Перекопу»). Твори митця позначені динамічністю, експресивністю, романтичною піднесеністю.

Майстерно користувався пастеллю, олівцем, вуглем у циклі портретів українських культурних діячів (Георгій Нарбут, Василь Чумак, Володимир Сосюра, Наталя Ужвій, Микола Бажан) графік Михайло Жук. До 10-річчя з дня смерті Івана Франка він створив мікрогравюрний портрет великого письменника, глибоко розкривши внутрішній світ творчої особистості. Художник вдало використовував модерні прийоми орнаментально-декоративної поетики, зокрема хвилясті, звивисті лінії, смужки, візерунки, стилізовані рослини.

Своїми шляхами у цьому мистецтві йшли «бойчукісти» Оксана Павленко, Софія Налепинська-Бойчук, Іван Па-далка, які творчо використовували досвід європейської середньовічної, зокрема й української, графіки, та нашого народного малярства XVII — XVIII століть. Серед їхніх творів слід назвати ілюстрації Падалки до «Слова о полку Ігоревім» та повісті Франка «Захар Беркут», На-лепинської-Бойчук — до поем Шевченка «Катерина», Олени Сахновської — до «Лісової пісні» Лесі Українки.

У 1917 — 1930 роках інтенсивно розвивалася книжкова графіка, національна самобутність якої яскраво виявилася в оформленні видань класичної спадщини, альманахів, журналів. Георгій Нарбут і учні його школи — Лесь Лозовський, Микола Алексєєв, Марко Кир-нарський — майстерно застосовують прийоми урізноманітнення шрифтів, орнаментики. Так, Нарбутові належать обкладинка та заставки до журналу «Мистецтво» (1919 — 1920), ілюстрація «Еней з військом» до поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Лозовський виготував обкладинки збірок поезій Павла Тичини «Сонячні кларнети» та «Замість сонетів і октав». Леонід Хижинський оздобив національним орнаментом збірку поезій Рильського «Де сходяться дороги», а Василь Кричевський —видання роману Яновського «Майстер корабля».

У жанрі карикатури активно виступав майбутній майстер кіно Олександр Довженко. Він є й автором низки шаржованих портретів своїх сучасників, зокрема українських письменників.

За проектами Івана Кавалерідзе було споруджено пам'ятники Тарасові Шевченкові у Ромнах (1918) та Полтаві (1926) і Григорієві Сковороді у Лохвиці на Полтавщині (1922). Серед архітектурних споруд цього часу — Будинок держпрому у Харкові, Дніпрельстан у Запоріжжі, навчальний корпус лісотехнічного інституту в Києві.

Таким чином, художнє осмислення складної й суперечливої епохи здійснювалося не тільки літературою, а й іншими видами мистецтва, засвідчуючи зростання національної свідомості самих творців і передових кіл громадськості. Художникам доводилося долати і видимі, і приховані бар'єри на шляхах творення української культури. Були й втрати, але все краще, орієнтоване на рідні традиції і досягнення мистецтва сусідів, відбило дух часу і витри мало його іспит у наступні десятиріччя, адже передавало нестримний потяг української творчої інтелігенції до національно-культурного відродження одного з найбільших європейських народів.

Запитання і завдання.
Твори яких письменників, названих у розділі, ви читали? Чим вони вам запам'яталися? Чи відчули ви щось нове у творчості митців, що сформувалися в період української національної революції і посіли чільне місце у літературному процесі 20-х років? У відповідях спирайтесь на тексти прочитаних книжок.
Чи відчуваєте ви спадкоємний зв'язок між літературним життям початку сторіччя і в 20-ті роки? Якщо так, то в чому він виявляється? Відповідаючи, спирайтесь на власні спостереження, використовуйте думки літературознавців, мемуаристів.

Схарактеризуйте художньо-стильові течії в поезії, назвіть імена поетів, їхні твори. Продекламуйте свій улюблений вірш. Чим він вас привабив?
Що ви читали з прозових творів 20-х років? З'ясуйте їх проблематику, визначте тематику. Хто з прозаїків цього часу вам найбільше подобається? Чому? Аргументуйте відповідь уривками з їхніх творів, думками дослідників.

Назвіть кращі твори драматургії 20-х років. Чи пов'язані вони з нашою драматургією початку сторіччя? Якщо так, доведіть це конкретними прикладами з творів. Що нового внесли Микола Куліш, Іван Кочерга в розвиток української драматурги?

При аналізі творів того чи того письменника використовуйте спогади сучасників, листування, біографічні твори про визначних митців цього часу.
Схарактеризуйте музично-театральне життя 1917 — 1930 років, Що ви знаєте про культурних діячів цього часу, з якими творами композиторів уже ознайомлені? Чи доводилося щось читати про новаторську роль в оновленні театрального руху Леся Курбаса, Гната Юри, Наталі Ужвій?

Схарактеризуйте розвиток живопису в цей час. Що вам відомо про творчість живописців, згаданих у розділі? Чи ознайомлені хоча б через репродукції в альбомах з творчістю Анатолія Петрицького, Василя Кричевського, Івана Труша, Василя Касіяна? Там, де є можливість, відвідайте музеї українського мистецтва, ґрунтовніше ознайомтесь з творами наших живописців і графіків, спробуйте зіставити літературні твори з малярськими, графічними, якщо в них порушуються одні й ті ж проблеми. В чому полягає відмінність в опрацюванні тих самих чи близьких тем літераторами, художниками, композиторами?
Як ви можете пояснити тезу про взаємозв'язок і взаємозбагачення літератури і музики, сценічного і образотворчого мистецтва? Чи можна сказати, що літературне життя керується певними законами, притаманними стану мистецтва взагалі на певному етапі суспільно-історичного розвитку нації? Відповідаючи, посилайтесь на конкретні твори літератури, музики, живопису, театральні вистави.

Список рекомендованої літератури.
Антологія української поезії: У 6 т.— К., 1985.— Т. 4.
Бажан М. Думи і спогади.— К., 1982.
Веселка: Антологія української літератури для дітей: У З т.— К., 1985.— Т. 2, 3.
20-ті роки: Літературні дискусії, полеміки. Літ.-критичні статті.— К„ 1991.
Кузякіна Н. Нариси української радянської драматургії (1917 — 1934).— К., 1958.— Ч. 1.
Оглоблин О. Спогади про Миколу Зерова і Павла Филипо-вича // Хроніка — 2000. Наш край.— 1993.— Вип. 1 — 2.
Панченко В. Сторінки української драматургії перших десятиліть XX віку //Панченко В. Магічний кристал: Сторінки історії українського письменства.— Кіровоград, 1995.
С а л и г а Т. Поет Степової Еллади // С а л и г а Т. Імператив.— Львів, 1997.
Смолич Ю. Розповідь про неспокій: Дещо з книги про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті.— К., 1968.— Ч. 1.
Смолич Ю. Я вибираю літературу: Книга про себе. З циклу розповідей про неспокій.— К., 1970.
Танюк Л. Драма Миколи Куліша //Куліш М. Твори: У 2 т.— К., 1990.— Т. 1.
Українське слово: Хрестоматія: У 4 кн.
Український авангард 1910—1930 років.— К., 1996.
Шевчук В. Дорога в тисячу років: Роздуми, статті, есе.— К., 1990.


                                                             УКРАЇНСЬКЕ ПИСЬМЕНСТВО
                                                          ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТОЛІТТЯ
                                                   В СИСТЕМІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЛІТЕРАТУР
Український літературний процес першої третини XX ст. є яскравим виявом мистецького життя європейських народів цієї складної, суперечливої, динамічної епохи.

Багато злигоднів і випробувань випало в цей час на долю українського народу. Вже на початку століття Україною прокочується хвиля селянських заворушень, що відбуваються під гаслами боротьби за землю і волю. У 1905 — 1907 рр. суспільно-політичні основи Російської імперії розхитуються революційними подіями, в яких беруть участь усі класи і стани українського суспільства.

Хоч революція й зазнала поразки, проте вона мала велике значення для пожвавлення українського громадсько-політичного і національно-культурного життя, адже було знято заборону на українське слово. В Східній Україні з 1905 р. виникають національні видавництва, почали виходити журнали, що стимулювало розвиток нашої літератури.

Творчість Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Миколи Вороного, Володимира Винниченка, Олександра Олеся виходить за межі проживання українського етносу, перекладається різними європейськими мовами, високо оцінюється критикою. Твори цих та й інших талановитих письменників — Марка Черемшини, Володимира Самійленка, Бориса Грінченка, Спиридона Черкасенка, Гната Хоткевича, Любові Яновської, Миколи Чернявського, Архипа Тесленка, Степана Васильченка — передають пафос визвольної боротьби, показують, як у її горнилі народжується нова людина. Письменники акцентують справедливість визвольних змагань, розвивають ідеї національного відродження народу.

Українська література початку століття позначена численними художніми відкриттями. Небачено розширилися тематичні обрії письменства, в якому, крім життя селянства, почала відбиватися доля робітництва, наймитів, інтелігенції, урядовців, військовиків. Українські митці зображували також життя сусідніх народів — польського, молдавського, кримськотатарського, російського.

Відбувається розширення жанрової системи в усіх родах — епосі, ліриці, драмі. Урізноманітнюється компонування художнього матеріалу, збагачується сфера художнього     слова.     Письменники,     моделюючи     дійсність, звертаються до прийомів і засобів суміжних мистецтв, зокрема музики, малярства, графіки, що позитивно позначається на оновленні літератури й в естетичному плані.

Одне слово, українська література, позначена глибоким психологізмом, музикальністю, яскравою живописністю, в кращих своїх зразках стає в один рівень з надбанням сусідніх літератур, зокрема з творчістю Генріка Ібсена, Гергарта Гауптмана, Антона Чехова, Максима Горького, Моріса Метерлінка, ПІарля Бодлера, Поля Верлена, Максима Богдановича, Яна Райніса, Андрія Упіта.

Естетичні пошуки Лесі Українки, Миколи Вороного, Христі Алчевської, Ольги Кобилянської, Григорія Чупринки, Грицька Григоренка, Степана Васильченка розгортаються в річищі національного модернізму, в якому своєрідно переплітаються неореалізм, новоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм. Можна провести паралелі між творчістю львівських молодомузівців і доробком поетів «Молодої Бельгії» та «Молодої Польщі». Віяння західноєвропейської естетики позначаються й на творчості групи літераторів, що склалася при київському журналі «Українська хата» (1909 — 1914).

Перша світова війна нагло обірвала східноукраїнське літературне життя. Якщо наддніпрянські письменники щось і писали, то тільки для шухляди. Творчість наддністрянців — Василя Стефаника, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, Осипа Маковея, Осипа Турянського пройнята гуманістичними, антимілітаристськими мотивами, що вигідно виділяло її на європейському літературному тлі.

Повалення самодержавства у лютому 1917 р. започатковує відродження національного життя у Східній Україні. Будівництво української державності супроводжується організацією видавництв, відновленням національної періодики у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Черкасах, Кам'янці-Подільському та інших містах краю. Національне піднесення відбивають твори Миколи Вороного, Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Павла Тичини, Грицька Чупринки.

Громадянська війна, що охопила в 1918 — 1920 рр. Україну, приносить нечувані страждання всім, особливо мирному населенню. Загибель Української Народної Республіки і встановлення більшовицької влади в Східній Україні звужують процеси національного відродження. Значна частина письменників, зокрема Володимир Вин-ниченко, Спиридон Че^жасенко, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Олександр Олесь,  опинилися у вигнанні. Було розстріляно чекістами поета Грицька Чупринку. Від білогвардійської кулі загинули Василь Чумак, Андрій Заливчий, Гнат Михайличенко. Тоді ж пішли з життя Іван Нечуй-Левицький та Панас Мирний.

У 20-х роках в УСРР літературне життя скеровується в річище «пролетарського мистецтва». Організовуються письменницькі спілки «Плуг», «Гарт», «Вапліте», трохи пізніше — ВУСПП, «Молодняк», «Марс», «Західна Україна». Активно діють футуристи. Та до якої б організації письменники не належали, владою диктувалися настанови на «пролетарсько-інтернаціоналістичне» перетворення світу, і це починає нівелювати своєрідність стилю навіть визначних поетів, прозаїків, драматургів.

І все ж у цей час ще офіційно проводилася політика українізації школи, наукових установ, державного апарату, що давало змогу розкриватися таланту кращих письменників, хоч відхилення їхньої тематики від компартійних настанов піддавалося організованому шельмуванню. Критикується як «ворожа» творчість поетів-неокласиків та близького до них за поглядами Євгена Плужника. Вульгарно-соціологічна критика вишукує ідейні «помилки» у творчості Валер'яна Підмогильного, Бориса Анто-ненка-Давидовича, Миколи Куліша, а також Миколи Вороного, який повернувся з еміграції.

Один з провідних письменників і громадських діячів комуніст Микола Хвильовий насмілився виступити проти політики одержавлення художньої творчості. У статтях 1925 р. він поставив дилему: «Європа чи просвіта?». Критикуючи примітивне просвітянство (хоч воно тепер було «червоним») у художній творчості, Микола Хвильовий закликав письменників учитися на здобутках видатних європейських митців, засвоювати їхній художній досвід. Ці гасла були підтримані Миколою Зеровим та іншими літераторами, які прагнули підняти художній рівень українського письменства.

Так розгорнулася не просто літературна дискусія (1925 — 1928) — порушувалися й питання самостійного національного розвитку України. Зрозуміло, компартійна верхівка не могла допустити такого. Офіційній критиці піддаються не тільки Микола Хвильовий і письменники з «Вапліте», а й неокласики і взагалі всі, хто відходив від проголошуваних властями політичних настанов. «Хви-льовизм» був оголошений націоналістичним ухилом в КП(б)У, проти якого розгорнулася нещадна боротьба. «Са-морозпускається», а насправді ліквідовується «Вапліте», закриваються її періодичні видання.

Так було підготовлено тотальний погром української культури і науки. Після сфабрикованого процесу над вигаданою «Спілкою визволення України» (1929 — 1930), за вироком якого було засуджено віце-президента Академії наук України Сергія Єфремова та велику групу українських інтелігентів, розпочинаються масові репресії, спрямовані проти творчої інтелігенції. На початку 30-х років арештовують одного за одним відомих письменників та критиків. Організоване Сталіним вбивство Кірова стало приводом до розстрілу в грудні 1934 р. письменників Григорія Косинки, Дмитра Фальківського, Олекси Близька, Івана Крушельницького та інших. Кривава вакханалія 1937 — 1938 рр. звела в могилу десятки, сотні письменників, художників, діячів сцени, вчених.

Одне слово, на межі 20— 30-х років трагічно обривається процес українського національного відродження. Закінчується перший період розвитку української новітньої літератури і настає тридцятиліття кошмарної сталінщини, яка скалічила всіх, хто вцілів.

Вільне слово могло розвиватися певною мірою на західноукраїнських землях, хоч і там воно піддавалося репресіям з боку польських та румунських окупантів. Та ще лунав голос письменників діаспори, зокрема Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, який свідчив, що за залізною завісою на своїй землі конає поневолений народ. Але це слово тоді не доходило до України.

Таким чином, українська література впродовж першого тридцятиріччя XX віку пройшла складний шлях. Знову справдилася давня істина, що художня творчість може вільно розвиватися у вільному світі, що тільки в таких умовах вона може правдиво виражати настрої і сподівання мільйонів. Наша культура в періоди свого піднесення функціонувала більшою чи меншою мірою в загальноєвропейському мистецькому контексті, досягала тоді тих вершин, які характеризували духовний розвиток народів демократичних країн. Якщо ж з'являлися штучно вибудовані кордони між народами, якщо насильно обривалися зв'язки з мистецтвом інших країн, занепадала духовність ізольованого від світу народу.

                                                             ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

В чому виявилися художні відкриття письменників першої третини XX століття?

Що ви  знаєте про розширення жанрової системи українського письменства в цей час? Які жанрові різновиди висуваються на перший план у прозовому епосі, ліриці, драмі?

Завдяки яким особливостям творчість Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Василя Стефаника, Володимира Винниченка посіла чільне місце в європейському літературному процесі? Відповідаючи, посилайтеся на тексти творів названих письменників.

Використовуючи інформацію, подану в розділах-портретах та в «Словнику літературознавчих термінів», спираючись на конкретні твори Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Миколи Вороного, Олександра Олеся, Павла Тичини, висвітліть шляхи розвитку українського модернізму» Чому, на вашу думку, в творах українських письменників поєднувалися прийоми поетики новореапізму, коворо-мантизму, символізму, імпресіонізму?

Як відбилися державотворчі процеси 1917—1920 років у творчості Володимира Винниченка, Миколи Вороного, Олександра Олеся, Павла Тичини?
Висвітліть складність літературного процесу 20-х — початку 30-х років в УСРР.

Що ви знаєте про творчість представників української діаспори, умови її функціонування за межами України?

З'ясуйте на конкретних прикладах з творів українських і зарубіжних письменників тезу: «Художня література може вільно розвиватися у вільному світі».

                                                      СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Агеєва В, Українська імпресіоністична проза.— К,, 1994.
Атом серця: Українська поезія першої половини XX ст.— К., 1992.
Двадцяті роки. Літературні дискусії, полеміки.— К., 1991.
Жулинський М, Із забуття — в безсмертя.— К„, 1990.
Ільницький М. Від «Молодої музи» до «Празької школи».— Львів, 1996.
Маланюк Є. Книга спостережень.— К., 1995.
Мишанич О. Повернення: Літ,-критичні статті і нариси.— К., 1993.
Неврлий М. Олександр Олесь: Життя і творчість.— К., 1994.
Неврлий М. Українська радянська поезія 20-х років: Мік-ропортрети в художніх стилях і напрямах.— К., 1991.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі.— К„ 1997.
Розсипані перли: Поети «Молодої музи».— К,, 1991,
Сивокінь Г. Одвічний діалог: (Українська література і її читач від давнини до сьогодні).— К., 1984.
Соловей Е. Поезія пізнання: Філософська лірика в сучасній літературі. — К., 1991.

Українська література 10 клас, Петро Хропко

_{Допомога школяру онлайн, Українська література для 10 класу скачати, календарно-тематичне планування}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.