Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 10 клас>> Українська література:Розповідь про життя і творчість Бориса Грінченка (оглядово). Поезія Б.Грінченка. Тематична різноманітність його оповідань

                                                                           БОРИС ГРІНЧЕНКО
                                                                               (1863 — 1910)

Праця єдина з неволі нас

вирве: Нумо до праці, брати!

Годі лякатись! За діло святеє

Сміло ми будемо йти!
                         Борис Грінченко

Я мусив дивуватися Вашій енергії,

витривалості в праці і широкому

обсягові Ваших літературних та

суспільних інтересів.
                              Іван Франко
 
На початку 80-х років XIX ст. в потік українського літературного, наукового, громадського життя влився Борис Грінченко — людина феноменальної працездатності, талановитий письменник, фольклорист і етнограф, мово-знавець-лексикограф, критик і публіцист, організатор літературної періодики і видавець численних художніх і науково-популярних книжок. Іван Франко виділяв Грін-ченка як творчу особистість, яка, працюючи без відпочинку, долаючи цензурні заборони і перешкоди, відстоювала інтереси рідної культури. В усіх його різноманітних за жанрами і тематикою творах виявлялися гаряча любов до України, щирий демократизм, критичні оцінки суспільних недоладностей.

                                                        «ВІДДАВ СЕБЕ Я ПРАЦІ БЕЗ ВАГАННЯ»

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 р. в збіднілій дворянській сім'ї на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області. Вже в дитинстві, яке минало тут і на хуторі Кути недалеко від Харкова, виявився його нестримний потяг до книжок. Хлопець читає все, що потрапляє до рук: твори російських, французьких, англійських письменників, «Ис-торию государства Российского» Миколи Карамзіна, популярні книжки з різних галузей знань. Інтерес до слова заохочує до писання; підліток заповнює своїми віршами та оповіданнями рукописний «журнал», пропонує рідним та близьким читати чи слухати ці твори.

Навчаючись у Харківському реальному училищі (1874 — 1879), Грінченко зближується з народницькими гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти на власний хліб. Якийсь час працюючи в казенній палаті, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою.

Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з 1881 до 1893 р. (за винятком 1886 — 1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) учителював у селах Харківщини, Сумщини й Катеринославщини, поєднуючи педагогічно-освітню діяльність з фольклористично-етнографічними та лінгвістичними заняттями. Любов до дітей, вміння організувати навчальний процес, підтримувати інтерес школярів до пізнання всього створеного людством, постійна увага до кожного учня характеризують його як педагога-гуманіста, прогресивного громадського діяча.

З 1881 р, розпочалася інтенсивна літературна діяльність Грінченка. Його твори різних жанрів під власним іменем та різними псевдонімами (П. Вартовий, Василь Чайченко, Б, Вільхівський, Іван Перекотиполе) систематично друкуються у журналах та альманахах. Виходять поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903). Надзвичайно скромний, дуже вимогливий, Грінченко все ж не вважав себе поетом, бо повністю віддавався культурно-освітній, науковій, видавничій діяльності.

Як і в більшості українських письменників (Івана Не-чуя-Левицького, Панаса Мирного, Олександра Кониського, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Степана Василь-ченка), найкращі години його життя з'їдала служба. Художньою творчістю Грінченко міг займатися тільки за рахунок сну та відпочинку. «На поезію,— якось признався він,— завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці — часом любої, дорогої, здебільшого — нудної, наймитської. Моя пісня — то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія». Проте і в поезії, і в численних оповіданнях, повістях, п'єсах він сказав щире слово про людські болі й сподівання, і ця його творчість ввійшла в скарбницю національного мистецтва.

З 1894 р. Грінченко працює в Чернігівському губернському земстві, створює дилогію «Серед темної ночі* (1901) і «Під тихими вербами» (1902), опубліковує п'єси «Ясні зорі» (1897), «Нахмарило» (1897), «Степовий гість» (1898), «Серед бурі» (1899), «На громадській роботі» (1901). З'являються такі цінні його наукові розвідки, як «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» в трьох томах (1895 — 1899), «З вуст народу» (1900), «Література українського фольклору (1777 — 1900)» (1901). Переїхавши в 1902 р. до Києва, він разом з дружиною, письменницею Марією Загірньою укладає славнозвісний «Словарь української мови» в 4-х томах (1907 — 1909)5 відзначений академічною премією.

Останні, п'ятнадцять років життя Грінченка — це найяскравіший період творчого злету письменника і вченого. Неміцне здоров'я не витримує напруженої праці: воно підривалося задавненим туберкульозом (ще з часів ув'язнення в харківській тюрмі) і особливо похитнулося в зв'язку з смертю дочки-революціонерки Насті та її маленького сина. Постійно пригнічували його шовіністичні переслідування будь-якого вияву національного життя. У зв'язку з погіршенням здоров'я він їде на лікування до Італії, та запізно: в м. Оспедалетті 6 травня 1910 р. передчасно обірвалося життя невтомного трудівника. Тіло його було перевезене в Україну й поховане на Байковому кладовищі у Києві.

                                                                                         ТВОРЧІСТЬ
                                                                              ОБРАЗНИЙ СВІТ ПОЕЗІЇ

Уся художня творчість Грінченка свідомо підпорядковувалася ним завданням розбудови української національної культури. Сповідаючись перед самим собою, поет з усією притаманною йому щирістю заявляв, що «йшов туди, де розум посилав». Звичайно, він серцем сприймав будні життя, через нього пропускав конкретні стосунки між людьми, проте почуття відповідальності інтелігента за страждання трударів, усвідомлення народної недолі визначали проблематику й ідейне спрямування творів поета.

Об'єктом художнього дослідження Грінченка було насамперед селянське життя. Народницька публіцистика закликала інтелігентів працювати для загального добра на ниві просвіти і науки, і молодий поет щиро відгукується своїм словом на ці звертання. «Смутні-невеселі» картини убогих нив і сіл, доля «обшарпаного люду», його одвічні страждання постають з віршів Грінченка. Нелегко все це бачити його ліричному героєві, хотілося б відвернутися від щоденного горя селян, проте це лихо не відпускало від себе, постійно стукало в серце, бо «то ріднії села, то ріднії люди, то наша Вкраїна сама».

Тому такою щирою симпатією огорнуто образ селянина, котрий на смертному одрі, оглядаючись на пережите, мав право сказати: «І всю силу, що мав я і маю, на роботу невпинную клав». Усе життя хлібороба минуло в нестат-ках, але він щасливий, що ніколи «спочинку собі» не давав, що завжди «гострив свій леміш, чересло», що вивів у люди дітей:

                                     Мої діти — дочки і сини — Усі

                                     вкупі зібравшись, вони, Як почнуть

                                     до обіду сідати, Будуть хліб, що

                                     придбав я, ламати І згадають

                                     мене у труні.
                                                                          («Хлібороб*)

Поет сприймав життя селян без будь-якого прикрашення, що було притаманним народницькій ліриці. Він розумів, що селянинові потрібно допомагати, а не хвалити його, тому в його віршах часто звучать заклики до праці на благо народу. Герой впевнений, що тільки праця прокладе шлях до щастя, «сонце засвітить колись», якщо не собі, то дітям та внукам. У вірші «У темряві», незважаючи на гнітючий суспільний морок, в якому доводиться розпочинати молодим боротьбу проти зла, звучить упевненість у перемозі:

                                     Ще є у нас сила! Не впали нам руки,

                                     Ми зможемо гордо знести

                                     Неволю тяжкую і лютії муки

                                     І шлях свій до краю пройти.

Природно, що в ліриці Грінченка виокремлюється мотив місця і ролі митця в суспільному житті. Звертаючись до поета («Співцеві»), автор образно визначає його художні завдання: не тільки показувати народне лихо, «наш безщасний край», а й підбадьорювати людей, кликати їх до змагань за волю, вказувати, як можна «долі досягти». В останній строфі вірша звучать заклики служити словом визвольній боротьбі народу:

                                     Співай! До бою й праці клич!

                                     Огонь палкий і гострий меч

                                     Хай буде твій живущий спів,

                                     Щоб той огонь серця палив,

                                     Щоб пута меч рубав тяжкий.

                                     О, гострий меч, огонь палкий

                                     І бур, що наступають, грім

                                     Хай в співі чується твоїм!

Як бачимо» всім пафосом вірш Грінченка близький до подібних мотивами творів Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, що є яскравим свідченням єдності української поезії з визвольним народним рухом на його вирішальних етапах.

Грінченко не тільки закликав до свободи, а й поетизував героїв визвольного руху. Одним з прикладів може служити вірш «Марусі Вітровій», де підноситься образ революціонерки-народоволки, яка, протестуючи проти деспотичної сваволі над людиною, спалила себе в камері Петропавлівської фортеці в Петербурзі:

                                     Вмерла, вмерла свята і ясна... О,

                                     навчіться ж од неї, навчіться! Хай

                                     ця жертва страшна, вогняна — Вас

                                     до бою веде хай вона, Щоб з

                                     тиранами лютими биться!

Піднесення визвольного руху на початку XX ст. породило низку віршів, наснажених нищівним осудом ліберальних балакунів («Російським лібералам»), викриттям реакційних сил, що всіляко намагалися зберегти прогни -лий імперський режим («Російська гармонія»). А пафос поезій «Людський вік» і «Маніфест» безпосередньо спрямований проти самої самодержавної системи. Приводом до написання останнього твору стало проголошення Миколою II маніфесту 17 жовтня 1905 р. про «конституційні свободи», даровані підданим імперії. «Героєм» памфлету виступає цар, котрий, ніби коментуючи маніфест, викриває облудність лицемірної фразеології, якою було просякнуто той документ. Цар пояснює, що для підтримання порядку «злив столицю кров'ю», що для «інородців» двері в парламент будуть щільно зачинені. Найголовніше ж:

                                     Дам конституцію

                                     зате,— Не треба буде

                                     й раю! Самодержавія

                                     ж основ Займать не

                                     дозволяю!

Одне слово, поезія Грінченка, хоч писав він і про минуле (балади «Смерть отаманова», «Лесь, преславний гайдамака»), і на інтимно-пейзажні теми (цикли «Весняні сонети», «З весняних дум», вірші «Коханій», «Жайворонок», «Ластівка»), загалом пройнята громадянським неспокоєм. Ліричний герой поета, сповідаючись перед сучасниками, мав підстави заявляти, що в «дні похмурі» боявся «рабом нікчемним бути, що не ховався лякливо серед бурі». Навпаки, він намагався піднімати байдужих «до праці» й «до бою». У житті кожного з'являється час, коли потрібно визначитися, потрібно прилюдно заявити, «чи він народу вірний син, чи тільки раб похилий він, чи раб похилий, чи боєць». На честь автора можемо сказати, що всі свої зусилля та енергію, усе життя він віддав на вівтар дорогої його серцю України.

                                                                              ОПОВІДАННЯ

Різноманітна проблематика оповідань Грінченка, і все ж серед них виділяються твори для дітей і про дітей.

Бажаючи заповнити прогалини в українській дитячій літературі, збагатити її тематично і жанрово, письменник інтенсивно працював у цьому напрямі, орієнтуючись передовсім на діяльність Льва Толстого та Івана Франка. Впродовж майже двох десятиріч, починаючи з 1884 р., він написав низку оповідань, в яких талановито розкрив духовний світ селянської дитини. Як правило, ці твори виникали на основі конкретних життєвих випадків.

Письменник особливо болісно сприймав і переживав драматичну долю малолітніх сиріт, позбавл-ених батьківської ласки, тепла родинного вогнища. Тільки дванадцятий рік пішов Галі («Сестриця Галя», 1885), але вона замінила ще меншим братикові й сестричкам покійну матір. Намагаючись заспокоїти змарнілого від тяжких дум батька, пересилюючи власний душевний біль, дівчинка забавляє малюків, доглядає їх, готує їм страви. Власне, все оповідання становить низку епізодів, в яких розкривається благородне серце дитини. Хоч дехто з дослідників і вбачав у розв'язці твору наліт релігійної екзальтованості, яка, мовляв, обмежує його реалістичне звучання, однак таке твердження не витримує ніякої критики, спотворює розуміння спрямованості оповідання, є антиісторичним. Те, що змучена цілоденною працею, виснажена моральними стражданнями дівчинка шепче увечері свою молитву, благаючи про зміцнення своїх ще слабких сил, аби могла все робити, аби зуміла замінити малятам матір, є цілком природним для поведінки дитини старого села. Більше того, така ситуація надає розповіді саме тих реалістичних подробиць, які передають дух часу.

У ще скрутнішому становищі опинилася Марися з оповідання «Сама, зовсім сама» (1885). Помирає наймичка, яка безпросвітними злиднями була раніше вигнана з села, і її шістнадцятирічна дочка залишається одна однісінька без будь-яких засобів до існування у великому, чужому, майже не знайомому їй місті. Читач знайомиться з Марисею, коли вже минуло два тижні від того страшного дня, як вона втратила матір. Письменник, ведучи об'єктивну розповідь про безвихідь, у яку потрапила дівчина, розгортаючи її переживання і роздуми, раз у раз непомітно наближує виклад до тієї грані, коли внутрішній стан сироти починає розкриватися ніби зсередини, крізь сприймання дійсності самим персонажем. Такий художній прийом наповнює зображуване щирою повінню ліризму, що посилює емоційний вплив твору на читача.

Марисі здавалося, що в день похорону в могилу було покладено і її власне серце. Повернувшись з кладовища в ту халупу, яку мати наймала, вона у напівпритомностї впала на ослін, гадаючи, що більше й не встане, впала, щоб умерти, настільки спустошеною й немічною почувалася. Та не вмерла, і змушена була піти попід будинками у пошуках якоїсь праці. Найжахливішим у цих мандрах було те, що нещасну ніхто й вислухати до кінця не бажав, звідусіль її проганяли та ще й волоцюгою обзивали.

Хворій, безпомічній, голодній Марисі безперервно вчувалися материні слова про те, що «на землі тільки горе, а щастя на небі». Вони й стали тим наскрізним художнім образом, який, повторюючись, варіюючись, дає змогу збагнути внутрішні імпульси, що мотивують дальшу поведінку персонажа і, зрештою, приводять до трагічного кінця. Усвідомлення страшної самотності, гнітюча безнадія пойняли душу дівчини, що психологічно переконливо передається засобами невласне прямої мови. Марисі уже й жити не хотілося, її охопило єдине бажання піти до матусі, отже, зображене у фіналі самогубство підготоване логікою розвитку попередніх подій, логікою саморозвитку образу.

Глибиною проникнення у світ дитини позначене оповідання «Украла» (1891). Твір буквально першою фразою вводить вас у суть конфлікту. Тільки вчитель зайшов до класу, як школярі оточили його, стали навперебій про щось голосно і сердито розказувати. Виявилося, що одна з учениць украла в іншої шматок хліба.

Так центр уваги переноситься на образ несміливої, затурканої, вічно голодної дівчинки Олександри. Психологічними портретними штрихами («сиділа, низько похнюпивши голову і втупивши очі у свій стіл», «обличчя було біле, як крейда», «вхопилася руками за стіл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силоміць»), репліками засоромленої дівчинки, спокійним, урівноваженим тоном розмови вчителя з школярами письменник забезпечує виховну спрямованість твору.

Оповідання «Дзвоник» (1897) за своєю темою і напруженістю розгортання конфлікту не має аналогів у нашій літературі. Йдеться тут про семирічну сільську дівчинку Наталю, яка опинилася в сирітському притулку великого міста. Вся увага автора зосереджена на показі моральних страждань дитини. їй нелегко жилося і вдома після смерті матері, бо батько-п'яниця, прогайнувавши господарство, не вилазив з шинку. Сирітка ходила боса й обірвана, ніким не доглянута. Тепер, здавалося б, усе змінилося на краще: вона нагодована й одягнена, спить у чистому, теплому ліжку, її не лають і не б'ють. І все ж дитині в притулку невимовно тяжко, бо відчуває себе самотньою, чужою, відчахнутою від звичного сільського побуту, бо глузування товаришок травмує її психіку. І не можна з цього пекла дитині вирватися, бо вона позбавлена найголовнішого — волі.

Новеліст уважно простежує поведінку дівчинки, з реалістичною переконливістю з'ясовує кожний її крок, вмотивовано показує, як щоденне цькування може підвести дитину до біди.

За невміння користуватися виделкою за обідом її прозвали «ляпалом недотепним», «селючкою», глузували, що не розуміла російської мови. Не раз доводилося Наталі залишати обід, зриватися з місця і, причаївшись десь у куточку, мовчки тліти пораненою душею. Сирітці хотілося виплакатися, але й сльози не бриніли на очах, а тільки нервово тремтіли вуста і болісно кривилося обличчя. Ховалася доти, аж поки голосно задеренчить дзвінок.

Дзвінок стає прокляттям для нещасної дівчинки. Наталя щоразу здригалася від його несамовитого дзеленчання, адже він несподівано обривав її думки, раптово вривався в спогади про село, затьмарював уявлювані картини Щасливого, як їй тепер здавалося, існування. Вдумливий аналіз внутрішнього життя персонажа, здійснюваний новелістом» переконує: дівчинка не жила, а постійно страждала, чекаючи наказу теперішнього її повелителя. «Дзвоник будив її — вона вставала, кликав снідати — вона йшла, велів учитися — вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати — вона слухалася».
Дзвінок позбавив дівчинку свободи, забрав її волю. Наталі здавалося, що дзвінок є живою істотою, яка наглядає не тільки за нею, а за всім притулком, навіть за начальницею, що дзвінок особливо затявся проти неї, намагаючись найдошкульніше вразити саме її. Дівчинка зненавиділа дзвінок усією душею, всім серцем. Безсонними ночами вона думала, як позбавитися його тиску, його переслідувань, але ні знищити, ні втекти від нього не могла.

Прийом персоніфікованого одухотворення, майстерно застосований письменником, дав змогу глибоко і всебічно розкрити образ головного персонажа. Загнана всередину зненависть дівчинки до свого «мучителя» (власне, до ка-зарменого режиму притулку) починає переходити у чорний відчай. Такі зміни в психіці дитини є природними, адже ж усі твердили Наталі, що вона ще й дурна. Справді, не розуміючи чужої мови, не розуміючи того, про що йшлося на заняттях, дівчинка вчилася погано. Але ж вдома вона все розуміла, була жвавою і дотепною в колі подруг, ніхто краще за неї не вмів співати чи розповідати казки. Так у творі проводиться важлива педагогічна ідея; якщо школа, вихователі нав'язуватимуть дитині свою волю, не прагнутимуть зрозуміти її душі, найкращі наміри приречені на невдачу.

Безнадія пойняла всю істоту Наталі, в її душі визріває рішення через самогубство вирватися з неволі. Думка про колодязь не полишає дівчинку, а тут ще й дзвінок шістнадцять разів на день ніби наказував їй: топись, топись, топись. І зрештою дівчинка просить у виховательки дозволу втопитися в колодязі. Це прохання ніби акумулює весь розпач сирітки і стає завершальним акордом в історії моральних страждань дитини.

Оповідання «Дзвоник» — одна з вершин в українській дитячій літературі. Та, власне, Грінченко сягнув найвищого рівня світової реалістичної новелістики. І якби він не створив більш нічого, то цей твір прославив би його як талановитого прозаїка.

Трагедійністю вражає оповідання «Палії» (1900). У ньому стара селянка оповідає про те горе, яке звалилося на їхню родину, відібрало її улюбленого внука Петруся, зруйнувало нехитре сімейне щастя. Трагедія окреслюється у соціальному розрізі суспільних, морально-етичних взаємин, породжених умовами життя тогочасного села. Оскільки управитель поміщицької економії відмовив громаді у заготівлі сіна в степу, селяни вирішили помститися кривдникові — підпалити суху траву. Щоб уникнути відповідальності за підпал, люди зійшлися на думці послати на це діло хлопчаків. Саме тоді й загинув Петрусь.

Жах трагедії розкрито в творі глибоко й емоційно. Проймає болем голосіння по мертвому «роботничку дрібненькому». Вражають страждання збожеволілої від горя матері. Болісним смутком позначені спогади бабусі про внука, який усіх чарував допитливістю, повагою до старших, беручкістю до роботи, обіцянками турбуватися про рідних, як виросте.

Типові грані життя народної школи відображені в оповіданні «Екзамен» (1884). В ньому порушено кілька болючих питань навчання і виховання сільських дітей, праці народного вчителя, його залежності від тих, хто, незважаючи на своє невігластво, заправляв справами освіти. Вражає реалістичними подробицями опис шкільного приміщення — з ямами, повибиваними чобітьми в земляній долівці, з обдертими стінами, перекособоченими партами, перехнябленим стільцем.
Викривальний пафос твору наростає з кожним епізодом. Стомилися діти, чекаючи на приїзд інспектора, що проводитиме екзамен. Картина екзаменування характеризує не стільки школярів, як їхнього «екзаменатора» — обмеженого, тупого, але сповненого пихи чоловічка, що вибився в міського крамаря, а потім директора повітового банку. Повчаючи дітей, він демонструє свою абсолютну неписьменність.

Високим патріотичним пафосом наснажене оповідання «Олеся» (1890), яке не раз видавалося за життя автора і було хрестоматійним у перші роки будівництва української школи на початку 20-х років нашого століття. Багатий пізнавальний зміст твору, світлий гуманістичний ідеал, втілений в образі юної патріотки, доступність художнього зображення події минулого — це ті позитивні якості твору, які й сьогодні приваблюють читача. Немеркнуче світло твору йде насамперед від образу юної героїні, яка зуміла відвернути хижий наскок напасників від мирних осель хліборобів.

Залишившись без батьків при одному з нападів ординців і знайшовши прихисток у доброї людини, що в молодості також натерпілася в татарській неволі, Олеся разом з названим братом Михайликом зростала у світі переказів про героїчні походи козаків проти ворога, про страшні випробування, які не раз випадали на долю рідного люду. Кожна історія входила в серце дівчинки, відкладалася в пам'яті, формувала характер. Та своїх переживань вона майже не виявляла, бувало, тільки зблідне-зблідне та в задуманих оченятах спалахне вогонь. Та ще довго звучатимуть їй розважливі слова дідуся про священний обов'язок кожного боронити рідний край, віддати за нього все найдорожче.

Зустрівшись віч-на-віч з кривавими розбійниками, Олеся не вагалась. Відіславши братика в село, щоб попередив людей про появу ворогів, вона завела ординців у непрохідні болота волинських пущ і ціною власного життя врятувала земляків.

Мала проза Грінченка викликає інтерес новаторськими пошуками досліджувати внутрішні спонукальні чинники, що зумовлюють поведінку людини. Так, в оповіданні «Каторжна» (1888) йдеться про дівчину, вражену підлою зрадою, здавалось, найближчої людини, про її обдуманий намір помститися кривдникові. Автор уважно простежує причини, які привели Докію до неординарного вчинку.

Зростаючи сиротою, вона тільки й чула на свою адресу глумливе прізвисько «каторжна». І в хаті, й на вулиці дівчинку зустрічали глум та зненависть, і дорослі, і ровесники вважали її відлюдьком; як бачимо, доля Докійки дуже схожа на дитинство Чіпки з роману Панаса Мирного та Івана Білика.

Так і виросла в сльозах, нещасна. Тому коли до неї вперше заговорив по-людському парубок, вона потягнулася до нього всім серцем. Тепер і світ в очах Докії змінився, і побачила дивну красу природи, і жити їй захотілося. Та не зрозумів він глибоких почуттів дівчини, образив найсвятіші пориви її душі, і все єство Докії полонило жагуче бажання помститися кривдникові та всім, хто сміявся з неї. Але, підпалюючи хату, згадала, що там маленька дитина — єдина, яка її любила. Намагаючись загасити вогонь, Докія гине. В смертну годину з її вуст зриваються останні, сповнені гіркого болю слова: «За що? Господи, Боже мій! За що?» Власне, ця думка весь час звучить у підтексті твору, пробуджуючи в нас співчуття до страдницької долі зацькованої людини.

Грінченко на грані століть пішов тим шляхом, що й інші українські реалісти. Так, у новелі «Покупка» (1900) зображується незвичайна, страхітлива бувальщина, коли батько зі смертельно хворим сином-парубком купують усе потрібне для похорону останнього. Як і в новелах Василя Стефаника, тут дію рухає на перший погляд ніби спокійний діалог, проте в кожному його слові звучить затамований біль нещасного батька й гірке усвідомлення сином неминучості фатального кінця. Твір своїми жанровими ознаками швидше нагадує драматичну сцену. Авторські пояснення зведені до мінімуму, виконують допоміжну роль, а ідейно-смислове навантаження несуть репліки співрозмовників — батька, сина та крамаря. Новела психологічно напружена, пройнята лірико-драматичною схвильованістю, цілком належить тій, за висловом Івана Франка, «новій белетристиці», що визначала обличчя української малої прози цього періоду.

Сувора правдивість у моделюванні життя, утвердження високих гуманістичних ідеалів, наснаження розповіді ліричною схвильованістю, що характеризує ставлення автора до зображуваного, велика художня майстерність — такі добрі якості новелістики Грінченка.

                                                                               ПОВІСТІ

У спадщині Грінченка знаходимо кілька повістей, в яких порушувалися актуальні для свого часу суспільні проблеми.

Про шукання українською інтелігенцією свого місця в житті йдеться у повістях «Сонячний промінь» (1890) та «На розпутті» (1891). Герой першої з них — студент Марко Кравченко. Опинившись на селі, він читає селянам книжки, розмовляє з ними на теми їхнього життя, намагається вплинути на місцевого вчителя. Але й просвітницька робота народника викликає озлобленість поміщика, студента випроваджують з села. Об'єктивно змальовано крах ілюзій героя. Помирає від виснажливої праці Катерина — єдиний «сонячний промінь» в житті юнака, і «темрява, безпросвітна темрява обнімає Марка». Так закінчується твір.

Промовистою є назва другої повісті: народницька інтелігенція, зустрівшись з реальним життям, не може щось змінити в ньому, розчаровується в своїх ідеалах, опиняється на ідейному роздоріжжі. Письменник правдиво показує крах ідей, неспроможність «малими ділами» змінити соціальні відносини. Обидва герої — люди з вищою освітою. Гордій і Демид прибули на село, щоб практично реалізовувати свої юнацькі мрії. Конфлікт з селянами призводить Гордія до самогубства. Демид, відчувши безперспективність своєї праці, віддає селянам землю і повертається в місто, щоб знову займатися культурницькою діяльністю.

Революційною дійсністю породжена повість «Брат на брата» (1907), в якій викривається розгул чорносотенної реакції, спрямованої проти всіх, хто був причетним до визвольного руху. Тут звучить гнівний осуд лицемірної суті царського маніфесту, який розв'язав руки погромникам. Визволеному з тюрми вчителеві Корецькому здавалося, що вже ніколи не повернуться старі часи, але розчарування настало дуже швидко. Підбурена становим п'яна юрба руйнує школу і його квартиру, накидається на нього з дрючками. Чудом урятувавшись, Корецький болісно аналізує пережите і доходить висновку, що нове життя настане тільки тоді, коли не стане рабів. Заради гуртка своїх прихильників він знову ступає на шлях боротьби проти тиранії.

                                                                       ДИЛОГІЯ ПРО СЕЛЯНСТВО

Болісні роздуми Грінченка про недолю соціально і національно поневоленого рідного народу знову змусили його повернутися до життя селянства як осереддя українського етносу. Так з'явилися повісті «Серед темної ночі» (1901) і «Під тихими вербами» (1902), нерозривно пов'язані темою соціальних суперечностей в українському селі на зламі століть, які зруйнували патріархальну хліборобську сім'ю, принесли горе старому батькові, скалічили долю двох його синів.

Назва першого твору символічна: трударі, опинившись у жорстоких умовах злиднів, утисків та здирств, не живуть, а скніють у безпросвітній темряві. Назва ж другої повісті сприймається як іронічна, хоч, може, автор і не хотів цього, але вже з самого твору випливає, що і при денному світлі в зеленому раю під тихими вербами темрява не розвіялася, там продовжує панувати лихо ще лютіше і зловісніше, а тому у фіналі знову звучать сподівання дочекатися справжнього дня.

Грінченко сягнув у дилогії вершин художнього узагальнення суспільних явищ завдяки глибині й конкретності реалістичного дослідження стосунків між людиною й життєвим середовищем. Особливо вражає розпад патріархальної сім'ї Пилипа Сиваша.

Розпочинається повість «Серед темної ночі» оптимістично: старий батько    тішиться    поверненням середульшого сина Романа з військової служби, Пилип сподівається, що непогане господарство сім'ї ще більше зміцніє, адже три його сини — «такі косарі, що й трава перед ними горить». З першого погляду може видатися, ніби в батька пішов найстарший син Денис — уже жонатий, сумлінний господар, хоч і виявлялися в нього не батькові егоїстичні, шкурницькі нахили, Працьовитим був і наймолодший Зінько — добрий, щирий, сердечний парубок. Отож батько радів, що до сімейного гурту пристане й Роман. Неймовірно щаслива й мати: вона з особливою жалістю ставиться до свого «мазунчика», який, поневіряючись на чужині в солдатах, випив добрий ківш лиха, отож, не могла на нього, пишного та причепуреного за святковим столом, надивитися.

Але святковий настрій швидко минає, оскільки хвальковитий Роман чудернацьким мовним суржиком намагається вивищити себе перед «мужиками». Він перед кожним розповідає, як служив «швейцаром» при палаті (хоч насправді був сторожем і прокрався) і, повернувшись додому, сподівається дістати «приличну для себе долж-ность». Не дивно, що другого дня Роман довго спав і не поїхав з батьком та братами в поле, а потім пішов по селу шукати «образованих». Такими виявилися волосний писар, урядник, крамар, а з'єднали їх на якийсь момент чарка та погорда до селянина. За столом один казав, що «мужик хитріший за чорта», другий додавав, що «хоч він і хитрий, але дурний» і для прикладу розказував про «дурного Хому», як той «мило поїв». П'яниці страшенно реготалися, слухаючи все нові «брехеньки» про те, як мужикові перемінили його «хахлацьку голову» на чортову, як кипіли солдат і «хахол» у пекельному казані; всі разом глузували з «хахлацького язика».

Наведений епізод є справді характерним для дальшого розгортання сюжету дилогії в аспекті висвітлення однієї з її тем, пов'язаної з винародовленням сільської верхівки, з показом природної еволюції зіпсованого русифікаторською системою Романа, який, відірвавшись від свого стану і не приставши до іншого, «панського», неминуче вироджується в ще один різновид пропащої сили. До хліборобської праці Роман тепер відчуває глибоку відразу, не поспішає допомагати батькові, байдикує, пиячить. Усе село глузувало з нього, а «кунпанія» прихильно ставилася, поки у нього бряжчало в кишені. Витрусивши материну скриню, він потай, за півціни, продає вкрадену у батька пшеницю, кожух. Впійманий з салом, зганьблений, Роман змушений був податися до міста: «чужениці» місця в селі не було, тому й вилітає в нього крізь стиснуті зуби «пів-звірячий звук лютості й зненависті».

Озлобленість дармоїда зрештою знаходить вихід. Увійшовши в зграю конокрадів, Роман приводить злодіїв у рідне село, викрадає батькових коней. Совість не дуже його мучила, адже устиг перейнятися злодійськими міркуваннями, що таким чином одібрав частку свого майна. Один з верховодів зграї, недовчений семінарист Патрокл Хвигуровськии по-своєму тлумачив християнську заповідь «Не укради»: красти, мовляв, не можна в чесного, а в грабіжника, злодія потрібно відбирати награбоване. Отак і окреслюється ним ціла система соціальної кривди: чиновник займається казнокрадством, волосне начальство присвоює громадські гроші, шинкар обдурює в корчмі, «мужики цуплять панський ліс», «брати замотали братову частку». А звідси виняткової сили художнє узагальнення: «Нема правди в світі, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить — той багач, хто не вхопить — той харпак!»

З повісті постають колоритні картини побуту люмпенів, представлених такими виразними постатями, як злодійський отаман Ярош, його помічник Патрокл. У ній показані злодійські наскоки, коли поряд з удачами траплялися й невдачі, які завершувалися селянськими самосудами. Банди конокрадів немов сіткою покрили край: кожна з них «порядкувала» на своїй території, при порушенні домовленостей між ними зчинялися криваві бійки, та частіше зграї допомагали одна одній швидко переганяти вкрадених коней на далекі відстані і продавати їх. Коноводи, як і палії, для селян були найлютішими ворогами, тому до них ставилися як до вовків, що руйнували господарство, ніколи їх не милували, вчиняючи самосуд. Певна річ, конокради теж ненавиділи хліборобів, вели з ними нещадну боротьбу.

Покуштувавши хоч і ризикованого, зате легкого злодійського хліба, Роман уже не уявляв свого життя інакшим. Пиятика, деморалізація роз'їли, як іржа, його душу. І все ж, наслухавшись історій про злодійське гультяйство в старовину, намагаючись довести, що й тепер не перевелися грабіжники, які можуть за один наскок викрасти з півдесятка коней, Роман аж скрикнув: «Да, я вам таку штуку вшкварю, що на всю губерню бахну, а в карманах аж засмійоться!..» Але на цей раз фортуна одвернулася від коновода.  Його було схоплено після підпалу клуні батькового сусіда. Розлютована юрма мордувала палія вогнем, а на його муки мовчки дивився брат Денис, якого Зінько за це назвав «Каїном проклятим».

Трагічний відсвіт на кручену долю Романа падає і від знівеченого ним життя наймички Левантини. Дівчина любила парубка, знеславлена, знесла гіркі страждання, та все ж намагалася відвернути Романа з ганебного шляху, однак сама зламалася в складних випробуваннях. Роман же, при всій зіпсованості своєї натури, не видав на суді нікого з спільників, узявши всю вину на себе. Мимоволі пригадуються інші літературні постаті, скажімо, Чіпка та Максим з роману Панаса Мирного — сильні натури, котрі, як і Роман, не принесли користі громаді, пішовши слизькими стежками в житті.

Слушно вказував Анатолій Погрібний на детермінованість, тобто обумовленість образу Романа — цього «мазунчика» в дитинстві, який і в зрілості вибрав байдикування, а не хліборобську працю. На думку критика, армія розвинула «все те згубне, що було закладене в Романа», тому він не схожий на односельця Гриценка, який, повернувшись з війська, став господарювати на землі. Романові не хотілося, щоб ним командували, він прагнув найнятися у місті, але не вдалося, тому легко опинився серед злодіїв.

Повість «Під тихими вербами» композиційно поєднана з першою частиною дилогії долями двох інших синів Сиваша, котрий, зламаний у сподіваннях дружною родиною працювати на землі, не знісши ганьби, яка впала на його сиву голову, передчасно помер, відчуваючи болісну гіркоту від краху виплеканих ідеалів чесного хліборобського життя. Якщо перша повість розкрила трагедію пропащої сили, то друга сконцентрована на показі глибокої соціальної диференціації села, коли в смертельному двобої зійшлися хижацтво і порядність. Відійшовши від народницького погляду на селянство, Грінченко яскраво, навіть із нарочитою оголеністю показує ту кривду, яка чиниться в селі, яка порядкує у справді райському куточку землі — «під тихими вербами» Слобожанщини.

Заслугою реалізму Грінченка слід вважати майстерність в узагальненні соціальних процесів, що відбуваються в селі. З повісті постає сукупний образ глитаїв, які в жадобі До збагачення не гребують жодними засобами, Багачі злю-товані ненавистю до «харпаків», прагненням поставити їх на коліна, примусити громаду чинити те, що їй вони звелять: «Попанували пани-поміщики, тепер ще треба й гоеподам-хазяїнам попанувати!» Автор порівнює цинічних, брутальних жмикрутів з п'яними червоними обличчями, блискучими від поту й смальцю, з якимись потворами, в яких замість заплющених очей виділялися тільки «ямки червоних пащ-ротів з жовтими великими зубами, вискаленими з-під щетинястих усів». Зловісні наміри хижаків асоціюються з чорною хмарою (такий фольклорний образ поставлений епіграфом до першої частини повісті), що нависла над громадою.

Драматизм розгортання сюжету дилогії визначається не тільки показом соціальних антагонізмів, що роздерли село. Гострота конфлікту посилюється й тому, що в боротьбі правди проти кривди зустрілися люди, пов'язані ще й кровними, родинними зв'язками — з одного боку, правдошукач Зінько, а з другого — його брат Денис і тесть Остап Колодій. Серед багачів чи не першу скрипку грає Денис. Читач познайомився з ним ще в першій повісті, коли Денис почав лютитися на брата-дармоїда, який, повернувшись з солдатів, не брався й за холодну воду. Його неприязнь можна зрозуміти, бо сам працював тяжко, «не жаліючи ні себе, ні своїх», отож ледарів, недбальців ненавидів як найгірших злочинців. Відчуваючи, що Роман виносить з хати добро, став стежити за ним, а впіймавши брата на гарячому з украденим салом, Денис, незважаючи на ганьбу для родини, приводить його до волості.

Загребущість і цинізм стали визначальними рисами вдачі Дениса. Відділившись від батька, поставив нову хату, бере в оренду чужі ниви, обдуривши громаду, скуповує «пересельські наділи». Уважно простежуючи формування психології глитая, художньо досліджуючи приховані імпульси гуртування сільських жмикрутів, відстоювання ними власних шкурницьких інтересів, Грінченко здійснював глибокий соціальний розріз повсякденного буття сільської верхівки. Одне слово, для автора повісті селянство перестало бути суцільною масою, як донедавна його сприймала народницька ідеологія. Трохи пізніше Грінченко відзначить відмінність світобачення і зумовлених ним дій і вчинків представників різних верств селянства (не можуть усі хлібороби через найрізноманітніші причини «в один гуж тягти»), тож моделювання дійсності проводилося письменником не тільки в соціальному, а й нерідко у психологічному аспекті.

Так, на сході громади при обговоренні питання про продаж досі орендованої землі переселенців виявляються не тільки цинізм старшини, писаря, багатіїв, а й аморфність селянської маси, її нерішучість у відстоюванні навіть власних прав, Багато селян розуміло беззаконність прийнятого «приговору», але одні не наважилися мужньо виступити проти кривдників, бо матеріально від них залежали, інші готові були за будь-що «кричати», тільки б швидше напитися.

аремно Зінько намагався усовістити людей, розбудити їхнє сумління, пояснити, що наша «громадська хата займається». Та це був голос вопіющого в пустині, ніхто його не почув, ніхто не кинувся гасити оцю алегоричну пожежу. Для громади тоді важливішими були два відра горілки, поставленої Денисом» «П'яніючи, галасуючи, точачись і лаючись, вона забувала про те, що сама себе віддавала в попихачі кожному, хто хотів нею попихати...» — робить болісне узагальнення автор.

Це був справді новий погляд письменника на те село, яке і він сам раніше намагався зображувати однобарвно, з симпатією. Життя внесло корективи в його розуміння селянства, змусило одверто і гостро говорити про його затурканість, невміння розібратися в причинах свого бідування, зрештою, небажання постояти за себе, врахувати ті гіркі уроки, які повсякчас підкидала йому доля.

Звичайно, кожному хотілося вибитися в «хазяїни», проте шлях до кращого майбутнього бачився дуже вузько. В цьому зв'язку особливо примітним є страхітливий епізод братовбивства, що стався у роду Момотів через десятину землі. Батько, вмираючи, заповів старшому Грицькові отой злощасний клапоть поля, якого не додав раніше, відділяючи на нове господарство. Та другий син Панас сприйняв це як кривду, злість пойняла всю його істоту. Він з дрючком ганявся за Грицьком, коли той звозив снопи в клуню. Він, зрештою, виносив у чорному серці план вбити брата. Зауважимо, що в цих епізодах повістяр майстерно користується прийомами внутрішнього монологу, що свідчило про його наближення до процесів художнього оновлення письменства, які інтенсивно виявилися на грані століть.

Панас не може зрозуміти, як його молодший брат Іван, чуйніший, м'якший серцем, уважніший до інших людей, ладен облишити справу з тією «десятиною». Така позиція Івана викликає в Панаса приступ озлобленості: «Облишити! Як це можна облишити?! Що ж це — копійка тобі чи п'ятак пропадає? Це ж земля, це аж десятина землі! Де ж таке видано, щоб землю з рук пускати? Та тепер кожен за землю і руками, й ногами, й зубами Держиться! Над кожною грудочкою труситься».

Картина нічного нападу Панаса й Івана на Грицькову хату, звірячого мордування брата, що завершилося його смертю, вражає натуралістичною оголеністю зображуваного. Тут, власне, Грінченко ще раз розкрив страшну владу землі над селянином, котра не раз, як свідчить творчість багатьох європейських письменників (Еміля Зо-ля, Владислава Реймонта, Гліба Успенського, Івана Франка) штовхала хлібороба на злочин. Характерно, що одночасно аналогічна трагедія була показана й Ольгою Коби-лянською, яка уважно дослідила психологічні спонуки братовбивства, що сталося на Буковині. Типові соціально-економічні процеси породжували аналогічні процеси і на Слобожанщині, і в Подніпров'ї, і на наших західних землях.

Отакій чорній силі хижацтва, насильства, лицемірства, брехні, ошуканства, помноженій на тупу байдужість, заляканість, роз'єднаність, темноту селянської маси, в дилогії протиставляється Зінько Сиваш з його невеличким гуртком. Письменник у роки вчителювання на селі пересвідчився, яким безпорадним у своєму безправ'ї й затурканості був хлібороб. Грінченко щиро прагнув, щоб у селі з'явилися нові, енергійні, освічені люди, здатні хоча б спочатку захистити себе від повсякденних знущань. Знаємо, що й у публіцистичних статтях, науково-популярних нарисах, навіть у белетристиці Грінченко закликав інтелігенцію працювати для народу, нести в село світло знань, з допомогою яких можна було б полегшити життя трудівників. Уся праця письменника підпорядковувалася цьому завданню — розбуркати селянина, розбудити його свідомість, піднести людську гідність.

Такі ідеали — соціальні, національні, морально-етичні — втілюються в образі Зінька, адже, за переконанням автора, українська книжка має формувати «народну свідомість», підтримувати дух людини, а отже, виховувати рідний народ, який має піднестися до рівня цивілізованих етносів, стати «народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил, певним у своїх надіях на ліпшу будучину». Це була та політична програма, яка сповідувалася й іншими демократичними діячами, програма, яка прекрасно художньо висловлена 1905 р. Іваном Франком у пролозі до поеми «Мойсей».

Грінченко переконався, що українська інтелігенція не виробила «певних ідеалів» (про це він однозначно висловився у повісті «На розпутті» 1891 р.), тож прагнув створити позитивні образи інтелектуалів, але саме життя суперечило цим намірам. Тому в середині 90-х років змушений був визнати, що «тип позитивний українського інтелігента ще й не виробився до пуття». Тож довелося Грінченкові шукати позитивного героя в селянському середовищі.

Зінько Сиваш рано почав задумуватися над соціальною несправедливістю. Йому було дивно, що «люди самі такий лад проміж себе завели», коли одним добре ведеться, а іншим «ніяк не можна жити». Відчувається, що автор намагається показом помислів, дій і вчинків героя художньо реалізувати концепцію місця і ролі нової людини в «трудах і днях» українського селянства. Молодий, міцно збитий селянин наснажений пориваннями «кудись кинутися, щось зробити — щось велике, дуже і гарне-гарне».

Грінченко спочатку думав повість назвати іменем позитивного героя — доброго, порядного селянина, здатного об'єднати своїх однодумців у міцне товариство, щоб спільно захищати інтереси трудівників, одностайно виступати проти тиску глитаїв. Для Зінька честь миліша за майно. Тому й захищав він Романа, хоч усвідомлював аморальність його вчинків, урятував його від самосуду, ладен був одружитися з Левантиною, щоб приховати братів «гріх». Навчившись грамоти, він навертав інших селян до книжок, відкрито виступав проти ошуканства, чиненого багатіями. І все ж Зінько терпить невдачу за невдачею: за ним не пішли селяни на сході, про нього поширювали аморальні плітки, його звинуватили у вбивстві Грицька Момота, кинули в тюрму. Зрештою, передчасна смерть спричинилася внаслідок забобонності й темноти села. Мав рацію Грабовський, коли писав Грінченкові, що повість про Зінька «мусить вийти слаба з боку громадсько-ідейного. На селі нема позитивних типів, які б виробилися серед селянства та під впливом самої селянської культури...» Справді, в повісті, як і передбачав поет-засланець, «варварське село» поглинуло Зінька, «проковтнуло» і «не скривилося».

Усе ж Грінчеикові вдалося створити цікавий образ Зінькового приятеля Карпа, який дивиться далі, ніж організатор їхнього гурту. Карпо не задовольняється моральним осудом безчинств сільської верхівки і виношує наміри «розвіяти» багатство глитаїв «за вітром», бо іншого виходу з жорстокого світу «шкуродерства» немає. Саме Карпо запевняє вмираючого Зінька, що його присяга «за правду стояти» стане клятвою всього товариства, що «своїм» вони не поступляться «ні в вік». А на останнє запитання Зінька:

«Ще не зійшло сонце?» Карпо відповідає: «Скоро зійде». Отож трагедійна розв'язка сюжету дилогії освітлюється хоч не яеним, але все ж світлим промінчиком надії, Хочеться вірити, що добро, посіяне Зіньком, проросте, а переконання Карпа і його товаришів мають ту приховану внутрішню силу, яка повинна проявитися в недалекому майбутньому, коли знову високі духовні ідеали виступлять на герць з вузьким меркантилізмом, з чорним злом, Саме тому Сергій Єфремов ставив Грінченка як приклад «непохитності, громадської самодіяльності, боротьби з тяжкими обставинами». Усім своїм життям, «прекрасним, гармонійним, викінченим», письменник заперечував темряву. Від його спокійного, впевненого голосу «захиталась пітьма і одступила, показавши через свої проломи пасма ясного світла в будучині». Ось чому ім'я Грінченка стало для українців «тим стягом, на якому написане давнє — «сим!* побг.диши», — тим самим, чим переміг цей титан праці, здавалося б, нездоланні сили системи насильства.

Концептуальна реалізація, з першого погляду, традиційної для нашої прози селянської теми, визначена новими світоглядними засадами Грінченка, дає підстави розглядати його дилогію як твір, що безпосередньо передує кращим творам перших десятиріч XX ст., зокрема повісті Михайла Коцюбинського «Гаіа тог§апа», новелам Василя Стефаника і Марка Черемшини. А такий контекст уже сам собою визначає дилогії Бориса Грінченка одне з най-почесніших місць в українській літературі перехідної доби.

                                                                    «БІЛЬШЕ ПРАЦЮВАВ, НІЖ ЖИВ»

Так схарактеризував Грінченка його щирий приятель, відомий український письменник Микола Чернявський. Певна річ, праця була сенсом його життя, але цим визначенням наша громадськість підкреслює невтомну працездатність письменника і вченого. За розмахом зробленого, за інтенсивністю творчої праці, за розмаїттям художніх і наукових зацікавлень Грінченко стоїть в одному ряду з такими велетнями української національної культури, як Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олександр Кониський, Іван Франко.

Один з його псевдонімів — Вартовий. Грінченко був справді не тільки будівничим нашої літератури, а й вартовим, її мужнім захисником. Він був народжений для копіткої, скрупульозної творчої праці, і на цій ниві зробив дуже багато. Водночас він був і бійцем: завдяки його енергійності, громадянській принциповості й наполегливості наш поступ не переривався, наша культура зростала й міцніла» І за це ми складаємо йому глибоку шану і
вдячність!

                                                                     ЗАПИТАННЯ і ЗАВДАННЯ

Що мав на увазі Микола Чернявський, коли, характеризуючи Грінченка, сказав, що той «більше працював, ніж жив»?
Висвітліть життєвий і творчий шлях Грінченка. Складіть хронологічну таблицю творчої діяльності письменника і вченого.
З'ясуйте мотиви й образи лірики Грінченка В чому виявляється продовження Грінченком шевченківських традицій?
Визначте місце оповідань Грінченка про дітей в творчому доробку письменника. Твори яких письменників-класиків про дітей ви ще знаєте? Зіставте їх з оповіданнями Грінченка.
Схарактеризуйте образ Наталі з оповідання «Дзвоник». Визначте прийоми творення цього образу.
Які проблеми порушуються в повістях Грінченка? В чому виявлялася їх актуальність?
Чому, на вашу думку, одна з повістей дилогії з селянського життя називається «Серед темної ночі»? Який зміст акумульовано в образі «темної ночі»? Відповідаючи, використовуйте текст твору, оперуйте думками дослідників.
Схарактеризуйте образи синів Пилипа Сиваша. Які життєві обставини сформували характери Дениса, Романа, Зінька? Чи можна Романа вважати «пропащою силою», з яким літературним персонажем його можна зіставити?
Який емоційний заряд несе назва другої повісті дилогії? З'ясуйте драматизм розгортання сюжету повісті «Під тихими вербами». В чому виявився новий погляд Грінченка на долю нашого селянства? Чому письменник вирішив створити ідеальний образ селянина? Чому Зінько зазнав невдачі у боротьбі проти чорних суспільних сил?
З'ясуйте місце дилогії про селянство в українській прозі на цю тему.
Висвітліть особливості індивідуального стилю Грінченка.
Яке місце посідає художня творчість Грінченка у літературному процесі останніх десятиріч XIX — початку XX ст.?

                                                         СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Білецький   О. Борис Грінченко // Білецький  О.  Зібр. праць: У 5 т.— К., 1965.— Т. 2.
Бондар  М. Поезія пошевченківської епохи: Система жанрів.— К., 1986,
Голомб Л. Особа і суспільство в українській ліриці кінця XIX — початку XX ст.— Львів, 1988.
Єнєнко Ю. Промінь добра.— Луганськ, 1994.
Єфремов С. Історія українського письменства.— К., 1995
Калениченко  Н. Борис Грінченко // Історія української літератури: У 8 т„— К., 1969,— Т„ 4,— Кн. 2.
Левчик Н. В. Борис Грінченко // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн.— К., 1997.— Кн. 3.
Погрібний А. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості,— К„ 1988.
Погрібний А. Борис Грінченко // Грінченко Б. Твори: В 2 т.— К., 1990.— Т. 1.
Процюк С. В, Драматургія Грінченка: традиції і новаторство // Слово і час— 1993.— № 5.
Хропко   П. Проза Б. Грінченка // Грінченко   Б. Вибр, твори.— К., 1987.
Хропко П. Гуманістичний пафос дитячих оповідань Бориса Грінченка // Література. Діти. Час— К., 1987.— Вип. 12.

Українська література 10 клас, Петро Хропко

_{Матеріали з української літератури онлайн, завдання та відповіді по класам, плани конспектів уроків з української літератури скачати}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.