Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 10 клас>>Українська література: Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім'я»

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ
(1838 — 1918)
Художник повинен бути в своїх творах дзеркалом громади, але дзеркалом високої ціни, в котрому б одбивалась жизнь правдива.., добре спорядкована й згрупована, освічена вищою ідеєю,
Іван Нечуй-Левицький

Він був українцем і українським, виключно українським письменником тоді, • коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищить швидко всі національні різниці.
Іван Франко

Іван Нечуй-Левицький разом з Панасом Мирним та Олександром Кониським започаткували новий етап у розвитку української прози. Полум'яна Шевченкова муза ясно освітлювала їхній творчий шлях, давала силу й натхнення писати про знедолений рідний народ, показувати багатство і красу душі простих людей. Розмаїта в тематичному і жанровому аспектах проза Нечуя-Левицького свідчить, що письменник намагався піднести українське слово до такого рівня, щоб воно цікавило не тільки селянина, який одвіку зберігав його в своєму серці, а й тих, хто, може, втратив рідну мову, але ще міг національно відродитися.

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ
Іван Семенович Левицький народився 25 листопада 1838 р. в містечку Стеблеві, тепер Корсунь-Шевченківсь-кого району на Черкащині, в родині священика. Дитинство хлопця минуло серед чарівної природи Надросся, у духовному світі краси рідної мови і пісні, поетичних народних звичаїв й обрядів. У батька були книжки відомих Українських істориків Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, що теж позитивно вплинуло на формування зацікавлень хлопця, його інтересу до минулого рідного народу. Батько, який навчав грамоти селянських Дітей, дав перші знання і своєму синові. А з 1847 р. Іван Левицький навчається у Богуславському духовному училищі, після закінчення якого продовжує освіту в Київській духовній семінарії (1853—1859), а потім і в Київській духовній академії (1861—1865).
Багато написано про схоластичне навчання в цих навчальних закладах, про казармені умови життя бурсаків. Це певною мірою справді так, проте і в семінаріях були викладачі, які будили думку своїх вихованців, знайомили їх із досягненнями філософії й естетики. Добре викладалася тут і світова література, семінаристи мали змогу знайомитися з її визначними явищами. Відомо, що Іван Левицький з інтересом читав «Божественну комедію» Дан-те Аліг'єрі та «Дон Кіхота» Мігеля Сервантеса де Сааведра, твори Франсуа Рене де Шатобріана, Алена Рене Лесажа, Вальтера Скотта.
Навчаючись у духовній академії, Іван Левицький перебував під могутнім впливом Шевченкового «Кобзаря», публіцистики журналу «Основа», творів Марка Вовчка, Івана Тургенєва, статей Дмитра Писарєва. Звичайно, знайомство з українською літературою відбувалося насамперед через її самостійне студіювання. Відомо, що письменство відігравало важливу роль у формуванні його світогляду. Левицький після закінчення академії обрав шлях учителя російської словесності. Спочатку він працює в Полтавській духовній семінарії (1865—1866), а згодом у гімназіях польських міст Каліша (1866), Сідлеця (1867— 1872) і закінчує своє вчителювання у гімназії в Кишиневі (1873—1885).
Педагогічна праця Івана Левицького органічно поєднувалася з його літературною діяльністю. Певна річ, творчість українською мовою не заохочувалася властями, більше того — зазнавала репресивних ударів з боку царизму (пригадаймо хоча б валуєвський циркуляр 1863 р., емсь-кий указ царя 1876 р.), однак Левицький свідомо продовжував трудитися на ниві українського письменства.
Під прибраним ім'ям Іван Нечуй він друкує у 1868 — 1869 рр. у львівському журналі «Правда» оповідання «Го-риславська ніч, або Рибалка Панас Круть», повісті «Дві московки», «Причепа». Сприяв публікації цих творів Пантелеймон Куліш, який мав тісні зв'язки з галицькими народовцями. Важливо, що досвідчений літератор, публіцист, фольклорист помітив у прозі початківця ті якості, що засвідчували появу неординарної творчої особистості, й підтримав Нечуя-Левицького.
З цього часу письменник інтенсивно працює на літературній ниві. З-під його пера з'являються роман «Хмари» (1874), повісті «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884—1885).
Письменник передчасно залишив учителювання. Про причини його виходу на скромну пенсію можна здогадатися з однієї ситуації, зображеної в романі «Над Чорним морем» (1890). Усуваючи вчителя Комашка (а за ним вгадується сам автор твору) з роботи, директор гімназії прямо у вічі говорить йому: «Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на них, Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть на Біле море».
Справді, Нечуй-Левицький у цей час був одним з організаторів у Кишиневі гуртка національно свідомих українських інтелігентів, очолював його. Начальник Бессарабського жандармського управління повідомляв у Петербург, що на квартирі Івана Левицького «збирається молодь, він сам підтримує зв'язки з державним злочинцем Драгомановим та ін. Друкує свої статті в «Громаді» (український журнал, що видавався в Женеві), пропагує серед молоді Кишинева малоросійську літературу».
Отже, Нечуй-Левицький, напевне, змушений був вийти у відставку. Так у 1885 р. він залишає Молдавію й оселяється в Києві. Продовжує займатися літературною творчістю, підтримує зв'язки з відомими громадськими і культурними діячами — Михайлом Стариць-ким, Миколою Лисенком, Марком Кропивницьким, Пантелеймоном Кулішем. Іван Франко, відвідавши письменника в 1885 р., писав, що здивувався, коли побачив «невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом». Це аж ніяк не в'язалося з пафосом його творів, де відчувався «широкий розмах... руки», а їхній автор уявлявся «сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії». Однак саме ця внутрішня цільність і характеризує письменника. Так і в київський період Нечуй-Левицький написав ще понад тридцять творів («Невинна», «Афон-ський пройдисвіт», «Скривджені й нескривджені» та ін.), здійснив упродовж 1899—1914 рр. восьмитомне видання своїх творів.
Життя Івана Нечуя-Левицького обірвалося 15 квітня 1918 р. Поховано його на Байковому кладовищі в Києві.
 
ТВОРЧІСТЬ
СВОЄРІДНІСТЬ СТИЛЮ ПИСЬМЕННИКА
У зв'язку з 35 річчям літературної діяльності Нечуя-Левицького Іван Франко у статті «Ювілей Івана Левиць-кого (Нечуя)» (1905) чи не вперше в нашій критиці порушив питання про місце його творчості в історії української літератури та української суспільної думки. Незважаючи на те, що навіть прогресивні діячі, як Микола Костомаров чи Михайло Драгоманов, вважали, що українською мовою слід писати насамперед для селянства, Нечуй-Левицький, за справедливим спостереженням критика, свідомо творив для всієї нації, зокрема «для українських інтелігентів, яких бачив, може, очима свого духа в будущині, в народження яких вірив, вірячи в живучість і суцільність своєї нації».
Франко, називаючи автора «Миколи Джері», «Кайда-шевої сім'ї», «Хмар» талановитим майстром слова, «творцем живих типів», акцентував на його вмінні спостерігати життя, передавати побачене засобами слова. Вчений образно називав Нечуя-Левицького «великим артистом зору», «колосальним, всеобіймаючим оком» Правобережної України. «Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх із незрівнянною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їхні характерні риси і передати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок» у якій бачить їх само».
Справді, проза Нечуя-Левицького доносить до нас яскраві картини з життя українського селянства, міщанства, заробітчан, духівництва, інтелігенції. Своїм пером письменник торкався тих багатьох граней української дійсності, які з різних причин досі або зовсім не показувалися, або відбивалися в літературі тільки частково. Крім того, в творчість прозаїка значною мірою увійшло життя нової історичної доби, яке, звісно, не могло бути показане попередниками. Оповідання і повісті Нечуя-Левицького гу-стозаселені: тут виступають не тільки українці — представники різних станів і класів, а й єврейські крамарі, польські шляхтичі, молдавани, росіяни, греки. Соціальні й побутові взаємини між ними надають зображуваному реалістичної достовірності й психологічної переконливості.
Неповторна своєрідність прози Нечуя-Левицького полягає ще й у мальовничості зображуваної природи. Найчастіше це картини його рідного улюбленого Надросся, проте запам'ятовуються й пишні краєвиди Подніпров'я й Волині, українського Причорномор"я, Молдови, Як гімн чарівній природі Києва сприймається широкий пейзажний нарис «Вечір на Владимирській горі»: не можна відірвати погляду від буяння зелені на київських узгір'ях, квітчастого килиму луків Оболоні, срібного плину Дніпра, по витих млою задніпрянських далей. «Яка пишка ця широка картина! Кращої од неї трудно знайти і по всій Європі»,— з захопленням пише нариси, віддаючи належне смакам наших пращурів, коли вони вибирали саме ці місця для розбудови стольного міста.

РОЗШИРЕННЯ ТЕМАТИЧНИХ ОБРІЇВ ПРОЗИ
Тема народної долі стала магістральною для Нечуя-Ле-вицького, Вже в першому оповіданні «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» (1868) рибалка з містечка Богуслава говорив з гіркотою, що в житті брався за все, та не було йому «щастя-долі ні в чому», не міг «на ноги сп'ястись», бо лихварі неправдою руйнували його добробут. А як поховав передчасно померлу дружину, то й світ білий став йому немилим.
Повість «Дві московки» (1868) також засвідчила прагнення письменника вийти за межі традиційної селянської теми, яка вже творами Григорія Квітки-Основ'яненка почала визначати обличчя української прози. Тут подано не тільки трагедію дівчат Ганни і Марини, які, пов'язавши свою долю з солдатами, зазнали невимовного лиха. Царська солдатчина відібрала від Ганни не лише чоловіка Василя, який пішов «у похід» і десь загинув, а й сина, якого морально скалічили у школі кантоністів. Не зазнала щастя в одруженні з нелюбом і жвава Марина. Покинувши рідне село, вона опинилася на самому дні життя і померла біля шинку на вулиці. «Не втекла,— кажуть,— од свого лиха, і не загуляла, і не заспівала, і не затанцювала його навіть в Києві»,— на такій невеселій ноті закінчується повість.
Про шукання письменником основ національного буття йдеться у повісті «Причепа» (1869). Засуджуючи ворожу Українському народові політику полонізації чи русифікації, Нечуй-Левицький проводить думку, що українець, вихований «на чужому ґрунті, «схиляється туди, куди повіє дужчий вітер». Так, «московська школа» відірвала від свого народу Якима Лемішковського, а далі його винародовлення прискорюється дружиною Зосею, яка поклялася "обляшити чоловіка і свою сім'ю". Показ згубного впливу ворожого середовища на молодь з українських попівських та міщанських сімей єднає повість «Причепа» з раніше написаним, але виданим пізніше романом Анатолія Свидницького «Люборацькі».
Романом «Хмари» (1874) Нечуй-Левицький відгукнувся на розгортання народницького руху, в якому вже на початку 60-х років брала участь освічена українська молодь. Концептуальність роману втілена в символічному образі хмар як тих темних сил, котрі прагнуть задушити будь-які проблиски українського культурно-освітнього життя. Шовіністична політика царизму була спрямована на денаціоналізацію української молоді, а отже, й знищення культури одного з найбільших слов'янських народів.
Однак головним об'єктом художнього дослідження письменника було селянське життя. У повісті «Микола Джеря» (1878), яку Франко характеризував як історію «всього українського селянства» за панщизняних часів, подану «в однім широкім образі», акцентується на не-знищенності народного потягу до волі. Образом головного героя повістяр стверджував наявність у народу сильних, енергійних натур, які швидше зломляться, але не зігнуться. Повість вражає епічною широтою в змалюванні дійсності: письменник показує життя в закріпаченому селі, поневіряння на сахарні, виснажливу мандрівку втікачів до Бессарабії, наймитування на рибних промислах у Дністровському лимані. Весь твір пройнятий волелюбним гуманістичним пафосом.
Трагедія дівчини-селянки Василини з повісті «Бурлачка» (1880) розгортається на широко виписаному тлі розорення села, наймитування бідняків на бурякових плантаціях у панській економії, експлуатації робітників на суконній фабриці. Складні випробування випали на долю Василини, здавалося, що вона загине під тиском соціальних обставин, і все ж бурлачці вдалось вирватися з гнітючих обіймів бездуховного існування. «Щасливим» фіналом повістяр намагався довести, що людина, повіривши в себе, зможе перемогти, здавалося б, нездоланні перешкоди.
Пореформене життя українського селянства знаходить відбиття в оповіданнях циклу «Баба Параска та баба Палажка», розпочатому в 1873 р. Тут виявилася така особливість таланту Нечуя-Левицького, як схильність до гумору в художньому окресленні побутових ситуацій. Показуючи пащекуватих, сварливих бабів, письменник вдався до добре опрацьованої в українській прозі оповіді від першої особи. Такий композиційний прийом дав змогу авторові засобами барвистого побутового мовлення не просто створити яскраві образи селянок, а й викрити чимало тих соціальних недоладностей, які деморалізуюче впливали на людину.

ПОВІСТЬ «КАЙДАШЕВА СІМ'Я»
 
Новий підхід до розкриття традиційної теми

Розглянуті вище твори переконують у тому, що письменник постійно цікавився таким важливим осередком суспільства, як сім'я. Так чи інакше в його творах акцентується на тих духовних цінностях, які склалися впродовж тисячоліть в українській родині. Важко переоцінити їх значення в становленні, формуванні особистості. Правда, часто складаються такі обставини, що людина відходить від морально-етичних устоїв селянської сім'ї, не дотримується їх, і тоді її життя ламається, летить під укіс,
У своїх етнографічних розвідках («Світогляд українського народу»), критично-публіцистичних статтях («Сьогочасне літературне прямування», «Українство на літературних позвах з Московщиною»), в автобіографії «Жит-тєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим» письменник вказував на великі моральні потенції народу, сутність яких образно скристалізована в усній поезії, підкреслював їх важливість у духовному вдосконаленні особистості. Водночас він бачив і ту безодню, яка розділяла ідеали від подій і явищ конкретного буття, усвідомлював змізерніння людини в аморальних соціальних умовах.
Саме такий контраст між покликанням людини та її щоденним життям постає з повісті «Кайдашева сім'я» (1879), де на прикладі однієї родини показане життя українського пореформеного селянства з усіма складностями і суперечностями. Нечуй-Левицький, реалізовуючи обрану тему, свідомо дотримувався вимог реалістичних художніх узагальнень. Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, він розумів, що про народ треба писати без будь-яких прикрас. Саме таких принципів письменник і дотримувався, працюючи над твором. Будні життя, змальовані в повісті, засвідчили новаторство письменника. Саме цими якостями вона відрізнялася від традиційного захоплення святковою стороною селянського побуту, що було помітним у повістях Григорія Квітки-Основ'яненка та Миколи Гоголя, прозі Олекси Стороженка та Юрія Федьковича.

Жанрова специфіка твору  

«Кайдашева сім'я» — яскравий зразок реалістичної  соціально-побутової  повісті, в якій на матеріалі з повсякденного життя       селянства розкриваються внутрішні спонукання та імпульси дрібних власників утвердити себе господарями на землі.
У центрі уваги письменника — сім'я селянина з села Семигори поблизу містечка Богуслава, причому, як це нечасто буває у творах такого жанру, «під юпітером» постійно перебувають усі шестеро членів родини. Це зумовлює й своєрідність розгортання сюжету повісті: перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім'ї та короткочасних примирень, які знову ж таки швидко перериваються загостренням суперечностей, викликаних відстоюванням своїх «прав» на власність. Ворожнеча посилюється після одруження синів Кайдаша, в неї втягуються навіть Карпові та Лаврінові діти.
Певною мірою повістяр виходить за межі сюжету тільки в тих епізодах шостого розділу, де йдеться про відвідини у великодні дні Мелашкою разом з іншими прочанами Києва та її короткочасну службу в проскурниці. Саме тут перед читачами знову з'явилися богомільна баба Палажка та її суперниця баба Параска, відомі з раніше написаного циклу оповідань. Зауважимо водночас, що і цей життєвий матеріал автор зумів підпорядкувати головному задуму: всебічно показати одну з причин .духовної роз'єднаності людей — індивідуалізм егоїстичних натур.
Відомо, що високий духовний потенціал характеризував українську селянську родину. Про справедливість, чесність, порядність людей праці йдеться у численних фольклорних творах. «Згода в сімействі» як морально-етичний ідеал підноситься у драмі Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Вся творчість Тараса Шевченка пройнята мрією про щастя людини, яке можливе тільки у духовному зв'язку батьків і дітей.
Жанрова специфіка повісті полягає у тому, що зображений повсякденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, органічним елементом національної психіки, багатої, за його ж спостереженнями, «на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор» ще часом і дуже сатиричний».
Хоч у повісті йдеться про одруження обох синів старого Кайдаша, про смерть Омелька, письменник тільки згадує про ці події. Як бачимо, він зовсім обминає такі вдячні для його попередників моменти з селянського життя, принципово не цікавиться його етнографічною стороною. Головним для нього є показ конкретних буденних ситуацій, в яких виявляється змізерніння людської душі, зумовлене постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. У центрі уваги автора — повсякденний плин життя селянської сім'ї, в якому на перший план висуваються побутові сварки, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Духовна роз'єднаність — ось те лихо, яке отруює кожний день життя і батьків, і їхніх синів та невісток.

Система персонажів 

Саме   такий  ракурс   авторського  бачення дійсності   визначав   особливості   творення образів членів родини Кайдаша. Оскільки
і батьки, і діти показані вже сформованими особистостями,   письменник   акцентує   на   визначальних
рисах їхніх характерів,  що виявляються у конкретних життєвих ситуаціях.
Типовим представником старшого покоління українського селянства перших пореформених років виступає Омелько Кайдаш. Йому довелося зазнати чимало лиха ще за панщини, виснажлива праця упродовж усього життя наклала невитравний відбиток на його зовнішність. Сухорляве й бліде обличчя, жилаві руки, зморшки на лобі — таким постає старий Кайдаш перед читачами. Хоч у полі в цей час ще не було нагальної роботи, Омелько не сидів без діла, а майстрував у повітці.
Однак письменник побачив і другий бік життя Кайдаша: від родинних клопотів і турбот він намагається знайти забуття в чарці. Так, при окресленні старого селянина повістяр зіставляє його богомільність, намагання дотримуватися посту «в святу п'ятницю» і систематичне порушення етичних норм. Постійне заглядання до корчми приводить Омелька до алкогольних галюцинацій, а зрештою й До наглої смерті. Весь вік селянин вірив, що дотримання посту врятує його від утоплення, а вийшло якраз так, що, повертаючись п'яним додому, він втопився у річці.
Якщо постать Омелька змальована дещо прямолінійно, то образ його дружини Марусі окреслений всебічно. Життєва повнокровність характеру Кайдашихи виявляється в органічному поєднанні сварливості, брутальності з солодкою лицемірністю і показною улесливістю. В молодості вона служила у панському дворі, «довго терлась коло панів» і набралася від них усього найгіршого. Не випадково Кайдашиха, ідучи до Довбишів на заручини, намагається білою свитою і жовтими чобітьми показати себе перед багатирями. Так само в іншому випадку вона, проїжджаючи возом повз гурт чоловіків, гордовито підняла голову і навіть не привіталася до них.
Облесливість у розмовах, фальшива манірність, прагнення почванитися перед біднішими, зневага до них роблять Кайдашиху смішною. Письменник переконливо показує, що зовнішня пиха в поєднанні з дрібновласницьким егоїзмом, внутрішньою непорядністю і дріб'язковістю стає однією з причин спалаху сімейних колотнеч.
Художній ефект багатьох, справді по-драматичному виписаних сцен повісті й виявляється в тому, як моментально злітає з Кайдашихи панський лоск у ситуаціях, коли не потрібно приховувати свою внутрішню сутність. Ще зовсім недавно вона вихваляла Мотрю за працьовитість, коли ж невістка увійшла в свекрову хату, Кайдашиха відразу змінила ставлення до неї, стала ображати її й обмовляти перед сусідкою. А згодом вона безперестанку «чистила» невістку найбрутальнішими словами-
У розмові з матір'ю Мотря влучно назвала Кайдашиху «лютою змією», яка «полум'ям дише», а «з носа гонить дим кужелем». Невістка враз підмітила двоїсту натуру свекрухи: «На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне».
Не мирячись в невістками, особливо з Мотрею, Кайдашиха не один раз потрапляє в смішне і водночас трагічне становище. Сварки, спричинювані нею, часто завдають їй же прикростей, в одній з бійок вона навіть втратила око.
Загалом у побутово-гумористичному освітленні розкриваються й образи синів та невісток Кайдаша. Правда, кожний з них наділений індивідуальними рисами, що виявляються у поведінці, в розмовах, переживаннях.
Старший син Карпо — людина мовчазна, замкнута, до певної міри черства, Навіть у парубоцькі літа він рідко коли усміхався, завжди різко характеризував інших людей, У цьому зв'язку промовистою є сцена на початку твору, коли Карпо, відбиваючись від намагання Лавріна поговорити про дівчат, саркастично насміхається з них.
З його погляду» у Палажки «очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби»; Хівря ходить так, «наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить»; Химка «своїм кирпатим носом» «чує, як у небі млинці печуть», а ходить, то «неначе решетом горох точить».
Одружившись, Карпо ще відвертіше виявляє свій норов. У запалі однієї з сварок він, не стримуючи себе, обзиває батька «іродовою душею», кидається на нього з кулаками і так штовхає в груди, що старий Кайдаш аж «впав навзнак» на долівку. Довідавшись, що мати зачинила в свій хлів його коня, він ухопив її за плечі, «придушив з усієї сили» до стінки і закричав, як несамовитий: «Нате, їжте мене, або я вас з'їм!» А потім гнався за матір'ю з дрючком у руках, аж поки та не вскочила у ставок. Не випадково громада, знаючи жорстокість Карпа, обирає його десяцьким, бо з нього «буде добрий сіпака».
Якраз до пари Карпові підійшла Мотря. У розмові з братом Карпо заявляв, що хотів мати за дружину «робочу та проворну» дівчину, до того ще й «трохи кусливу, як мухи в Спасівку». Саме такою «брикливою» і була старша Довбишева дочка, з якою й одружився Карпо. Працьовита, енергійна, крута вдачею, Мотря не стала коритися хитрій, деспотичній свекрусі, яка вже з перших слів стояла над її душею, «наче осавула на панщині, а сама не бралася і за холодну воду». Терпіння невістки луснуло, коли почула, як Кайдашиха стала її оббріхувати перед кумою. «Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а не я в тебе»,— поклялася Мотря, і справді з тої хвилини вона не мовчала, гостро відказувала свекрусі.
її злість, що накочувалася щодня, не раз виплескува-лася нищівними прокльонами, сварками, які переростали в бійку. Коли Карпо гнався за матір'ю, Мотря несамовито під'юджувала його: «По спині лупи її. Виколи дрючком їй друге око!» Взагалі її ненависть до свекрухи така, що вона готова навіть поглядом спопелити Кайдашиху. Коли ж це не допомагало, Мотря радила чоловікові прив'язати налигачем матір серед вигону, «мов скажену собаку», щоб на неї три дні «брехали» собаки і плювала сільська громада. Природно, що Лаврін, який теж натерпівся від братової жінки, говорив священикові, що Мотрю треба «посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку ярмарках».
Антиподами Карпа й Мотрі виведені в повісті Лаврін та Мелашка.
Молодший  Кайдашів  син  —  поетична натура.  Вдачі парубка відповідала й зовнішність: «Веселі сині, як нгбо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи — все подихало молодою парубочою красою». Він любив жартувати, тонко відчував красу, говорив братові, що, вибираючи серед дівчат, візьме собі «гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо». Не випадково його серце заполонила добра, лагідна, співуча Мелашка, яка при першій зустрічі видалася Лаврінові червоною квіткою, що пливла поміж зеленим житом.
Парубка не зупинило те, що його обраниця була з великої бідняцької сім'ї. Краса Мелашки так заманила серце, що дівчина йому здавалася чарівною русалкою. Показуючи зустрічі парубка з дівчиною, письменник різко змінює тональність зображення, проймає ці картини щирою душевною емоційністю, використовує фольклорні образи,
Нелегко було Мелашці призвичаюватися до порядків у хаті свекрухи, яка з першого дня обсипала молоду невістку «неласкавими словами». Молодиця відчула, що Кайдашиха «словами б'є гірше, ніж кулаками». І не тільки свекруха точила Мелашку, як вода камінь, а й Мотря ображала її щодня. Тільки й могла вона відкрити душу чоловікові: «Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами і зелені луги сльозами залила».
Рятуючись від хатньої колотнечі, Мелашка зважилася на, здавалося б, нерозважливий вчинок: перебуваючи з односельцями-прочанами в Києві, молода жінка вирішила не повертатися в свекрову хату. Та вже через тиждень її душа огорнулася чорним смутком. Здавалося Мелашці, що Лаврін болісно докоряв їй за такий вчинок, і сльози покотилися їй з очей. Але й повертатися додому означало знову потрапити в пекло. Гірких болісних переживань довелося зазнати молодій жінці, і це, зрозуміло, позначається на її вдачі. Повернення в сім'ю змушувало пристосовуватися до звичного способу життя, і колишня задушевна дівчина стає все частіше схожою на Кайдашиху і Мотрю. З вуст Мелашки також почали злітати прокльони, вона разом з Кайдашихою трощить рогачем Мотрин посуд.
Проза життя, безперервні колотнечі в сім'ї змінили й Лавріна.   Він  перестає  слухатися  батька,   а  після  його смерті, відчувши себе самостійним хазяїном, як і мати чи брат, не хоче нічим поступитися. У цьому яскраво переконує колотнеча навколо груші.

Композиційна  структура твору
Іван Франко справедливо вважав, що «з погляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію» повість «Кайдашева сім'я» належить «до найкращих оздоб українського письменства».
Справді, Нечуй-Левицький виявив тонкий художній смак у розгортанні сюжету за принципом нагнітання епізодів, сцен, ситуацій, колізій. Завдяки такій структурі досягається напруженість у розвитку подій, виразно окреслюється характер конфлікту, в якому розкриваються приховані пружини безперервних сімейних сварок.
У цій повісті, як і в багатьох інших творах Нечуя-Левицького, у композиційній структурі твору надзвичайно важливу смислову роль відіграють численні діалоги. Саме вони рухають дію, сприяють реалістичному окресленню персонажів. Саме в них грає всіма барвами яскраве, дотепне, часто гостре слово.

—    Ти злодійка! Ти покрала в нас яйця! — кричала Кайдашиха...
—    Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цілий рік...— кричала Мотря.
—    А чом  же ти  мене  не кидала,   коли  тобі  було  в  мене погано? — пищала Кайдашиха.— Чом тебе чорти не понесли на
Бассарабію або за гряницю?
—    Овва, через таке паскудство та оце тікала б за гряницю! Тікай сама хоч під шум, під греблю! — ґвалтувала Мотря,— Ти
злодюга, ти відьма!

Як свідчить наведений уривок, повістяр дуже винахідливий у відборі побутової лексики, в якій особливу увагу звертає на вульгаризми.
Переважна більшість епізодів і особливо сцен, що нагадують драматичні яви (хоч в епічному творі вони цілком підпорядковані особі автора), виписані в гумористично-сатиричному дусі. Саме комічні ситуації якнайкраще розкривають духовну порожнечу заскорузлих власників, дріб'язковість їхніх інтересів та запитів- У цьому зв'язку можна пригадати епізод з переверненням воза, коли Кай-Даші їздили в Бієвці на оглядини: вивалявшись у пилюці, Кайдашиха «розперезалась, витрушувала сіно з-за пазухи та пирхала, як кішка, що понюхала перцю». Непідробним гумором пройнята сцена сварки, коли Кайдашиха застукала на гарячому Мотрю, яка вночі збирала на горищі курячі яйця. Тут мальовниче показано молодицю, яка зависла на стіні з потрощеними в пазусі яйцями.
Одне слово, повість Нечуя-Левицького, як і саме життя, змодельоване в ній)— це, за висловом Євгена Гуцала, «арена людських пристрастей». І ці зіткнення особливо вдало передавалися засобами народної мови. Письменник радив українським літераторам не обминати колоритних висловів, притаманних старим селянкам. Штучним, часто вимученим фразам, що не раз траплялися в літературних творах, автор «Кайдашевої сім'ї» протиставляв мову «сільської баби», котра «так чесне язиком, як кресалом, що аж посипляться іскри поезії».
Саме колоритний світ народного життя, створений письменником, і забезпечив повісті почесне місце в реалістичній прозі XIX ст.

УКРАЇНСЬКЕ ЖИТТЯ ЯК «НЕПОЧАТИЙ РУДНИК»
Нечуй-Левицький зазначав, що українське життя, незважаючи на те, що серед письменників були «і такі високі таланти, як Шевченко», ще чекає на своє всебічне художнє дослідження, чекає «цілих шкіл робітників на літературному полі». Він сам намагався підходити до складного, героїчного і трагічно-драматичного буття рідного народу і в минулому, і в сучасному з різних боків, прагнув показати світові його неповторну душу. Про ці постійні шукання письменника свідчать і «ескіз української міфології», опублікований під назвою «Світогляд українського народу», й історичні нариси «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки», «Татари і литва на Україні», «Унія і Петро Могила, київський митрополит», есе про гетьмана Богдана Хмельницького.
У романі «Князь Єремія Вишневецький» (1896—1897) докладно йдеться про давній рід Вишневець-ких, в якому добру пам'ять у народі залишив козацький ватажок Дмитро Байда-Вишневецький. Та його нащадок Єремія перекинувся в шляхетський табір, нещадно визискував українських селян. Якщо в романі Генрика Сен-кевича «Вогнем і мечем» Єремія всіляко ідеалізувався, підносилася його «тверда рука», то український повістяр змалював його як ката народу, показав справедливість народного гніву, спрямованого проти гнобителів народними ватажками Кривоносом і Вовгурою-Лисенком. Темою і пафосом твір Нечуя-Левицького перегукувався з відповідними картинами у повісті Олекси Стороженка «Марко Проклятий» (1876).
Доба боротьби українського козацтва проти іноземних поневолювачів відбита в романтичній казці «Запорожці» (1873), повісті «Гетьман Іван Виговський» (1899), драмах «Маруся Богуславка» (1875), «В диму та в полум'ї» (1875). У цих творах виведено галерею історичних постатей і створених уявою автора образів запорожців, відданих ідеї визволення рідного краю. Водночас письменник правдиво показує духовне змізерніння покручів і перевертнів — зрадників народу.
Слушно відзначав Євген Гуцало у ювілейній статті до 150-річчя з дня народження письменника, що «сучасне життя, історична минувшина й відтак зазирання в майбутнє — це повсякчасна царина його зацікавлень як художника і як мислителя, це широка арена для вираження та втілення як національного характеру окремої особистості, так і національного характеру всього народу...»
У правильності висловленої думки нашого сучасника переконуємось при ознайомленні з творами Нечуя-Левицького, написаними і в другий період творчості. Так, повість «Старосвітські батюшки та матушки» (1884 — 1885) широко відтворює побут українського старосвітського духовенства, представленого Харитоном Моссаковсь-ким, родинами Прокоповича і Терлецького. Симпатизуючи першому як доброму і совісному священику, повістяр водночас критично оцінює інших, особливо таких, як академіст» Балабуха, котрий став відкрито обдирати парафіян. Загалом же з твору постає неприкрашене життя попів як нероб і гультяїв, котрі забезпечують свій комфорт коштом трудівників.
В оповіданні «Афонський пройдисвіт» (1890) нищівно викривається аморальність чорного духовенства. На перший погляд може видатися, нібито автор викриває тільки шахрая і пройдисвіта Копронідоса, але насправді пафос твору спрямований проти лицемірства і грошолюбства ченців взагалі. Так, Палладій любить комфортне панське життя, Ісакій та Єремія — хитрі скнари, Тарасій — цинічний, брутальний сластолюбець. І Копронідоса, який їх обдурює, і всіх чотирьох обдурених чорноризців об'єднує прагнення до наживи, характеризує ігнорування найелементарніших моральних норм.
Письменникові були огидні обивателі, їхнє бездуховне животіння він  висміяв у комедії  «На   Кожум'яках» (1875), пізніше переробленій Михайлом Старицьким і відомій під назвою «За двома зайцями». Осуджуючи аморальність джиґунця Гострохвостого і тих, хто намагався наслідувати його, автор вказував на згубність для людини розриву з етичними принципами, виробленими народом упродовж століть.

МІСЦЕ ПИСЬМЕННИКА В ІСТОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ
Творчість Нечуя-Левицького становить важливий етап у розвитку українського реалізму. Вона характеризується інтенсивними ідейно-естетичними пошуками письменника, порушенням злободенних соціальних і морально-етичних проблем.
До появи повістей Нечуя-Левицького український читач був ознайомлений хіба що з прозовими творами Григорія Квітки-Основ'яненка та Марка Вовчка. Підхопивши все краще з їхніх традицій, автор «Миколи Джері» і «Кайдашевої сім'ї» замість оповіді, яка велася від імені героя, утверджує об'єктивно-ешчну розповідь, що створювала ширші можливості для всебічнішого моделювання дійсності. Хоч проза Нечуя-Левицького також генетично пов'язана з усною поезією, проте освоєння її мотивів та образів у нього глибше, ніж у попередників.
Впадає в око така своєрідність його реалізму, як показ впливу соціального середовища на формування особистості. Утверджуючи високі моральні ідеали, письменник беззастережно осуджував ті соціальні умови, які спотворювали, калічили сутність людини. У його повістях й оповіданнях завжди присутнє протистояння цільної особистості й здеморалізованих покручів, причому весь гіафос творчості спрямований на утвердження духовно багатої людини.
Різноманітна темами і жанрами проза Нечуя-Левицького є яскравим свідченням активного втручання українського письменства в суспільне життя, його ідейно-художнього вирівнювання з літературами інших європейських народів.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
На матеріалі вивчення біографії Івана Нечуя-Левицького висвітліть шляхи його зростання як творчої особистості. Що мав на увазі Іван Франко, коли говорив про Нечуя-Левицького як «виключно українського письменника»? Чому критик назвав його «великим артистом зору»?
Життя яких соціальних верств українського народу стало об'єктом художнього дослідження в творчості Нечуя-Левицького?
у чому виявився новий підхід письменника до реалізації селянської
теми?
Як ставився Нечуй-Левицький до проблеми виховання особистості в сім'ї, як її художньо реалізовував у своїй творчості? Висвітліть це питання на матеріалі творів письменника.
З'ясуйте жанрову своєрідність «Кайдашевої сім'ї». Чому цей твір наздають соціально-побутовою повістю? Чи порушуються в ньому питання внутрішнього життя людини?
Яку функцію в композиції повісті «Кайдашева сім'я» виконує розташування персонажів?
Які прийоми творення образів персонажів найбільше використовує письменник?
Що розумів письменник, коли говорив про «непочатий рудник» українського життя? Який його внесок у справу розробки цього рудника?
Напишіть письмову роботу про художню реалізацію Нечуєм-Ле-вицьким морально-етичних проблем у повісті «Кайдашева сім'я».
Як творчість Нечуя-Левицького вплинула на розвиток української прози XIX ст.?

Надіслано читачами з інтернет-сайту

_{Підручники скачати безкоштовно, онлайн уроки, домашнє завдання запитання та відповіді, програма української літератури}

 акселеративні методи на уроці                         національні особливості
 виділити головне в уроці - опорний каркас             нічого собі уроки
 відеокліпи                                            нова система освіти
 вправи на пошук інформації                            підручники основні допоміжні
 гумор, притчі, приколи, приказки, цитати              презентація уроку
 додаткові доповнення                                реферати
 домашнє завдання                                      речовки та вікторизми
 задачі та вправи (рішення та відповіді)               риторичні питання від учнів
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)    рівень складності звичайний І
 знайди інформацію сам                                 рівень складності високий ІІ 

 ідеальні уроки                                      рівень складності олімпійський III
 ілюстрації, графіки, таблиці                          самоперевірка
 інтерактивні технології                               система оцінювання
 календарний план на рік                               скласти пазл з різних частин інформації
 кейси та практикуми                                   словник термінів 
 комікси                                               статті
 коментарі та обговорення                            тематичні свята
 конспект уроку                                        тести
 методичні рекомендації                                шпаргалка 
 навчальні програми                                    що ще не відомо, не відкрито вченими

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.