Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 10 клас>>Українська література: Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля»

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ
(1845—1907)

Театр тільки тоді цікавий, коли він вірно відображає сучасне життя з усіма його різноманітними перипетіями, відгукуючись на питання дня, бичуючи суспільні пороки.
Іван Карпенко-Карий

Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя.
Іван Франко
 
Талановитий драматург-новатор, Іван Карпенко-Карий збагатив українську літературу творами різноманітних жанрів — соціально-побутовою і соціально-психологічною драмою, соціальною комедією характерів, історичною драмою. Високою акторською майстерністю, зокрема природженим вмінням передати найсуттєвіше у психологічно вмотивованій поведінці особистості, він вніс вагомий вклад у розвиток українського театру. І як письменник, і як один з корифеїв сценічного мистецтва Карпенко-Карий завжди залишався громадянином і патріотом свого знедоленого краю.

ШЛЯХАМИ ЖИТТЯ
Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 р. в с. Арсенівці, тепер с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області. Його батько працював управителем поміщицьких маєтків, походив із збіднілого шляхетського роду» Одружуючись, батько викупив свою дружину з кріпацької неволі, хоч у минулому її рід був козацьким. У цій простій, од природи обдарованій родині виховалася плеяда діячів української культури — три брати, відомі під псевдонімами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Піднесенням на мистецькі верховини вони насамперед завдячують матері Євдокії Са-довській, що чудовим виконанням народних пісень заронила в душі дітей глибоке розуміння багатства й краси українського слова та перші зерна артистичного хисту. Дитинство Івана минуло в сільському середовищі, звідки він виніс добру ознайомленість з життям, побутом, звичаями народу. Хоч у Бобринецькій повітовій школі навчання проводилося російською мовою, проте вона не заглушила рідної.
Підлітком Іван пішов на свій хліб, працюючи писарчуком спочатку в містечку Мала Виска, а потім у Боб-ринці. Багато читає, займається самоосвітою, захоплюється аматорським театральним рухом. Коли в 1865 р. повітовим центром став Єлисаветград, Тобілевич почав працювати там у канцелярії поліційного управління. Однак знаходив відраду в керівництві драматичним гуртком, до складу якого входили вчителі, в організації вистав, де також виступав і як актор. На самодіяльній сцені були показані п'єси Григорія Квітки-Основ'яненка («Шельмен-ко-денщик»), Дмитра Дмитренка («Кум-мірошник, або Сатана в бочці»), Петра Ніщинського («Вечорниці»),
Коли емським указом 1876 р. було заборонено не тільки друкувати книжки українською мовою, а й організовувати українські вистави та концерти, Іван Тобілевич разом з Марком Кропивницьким, Євгеном Чикаленком, Олександром Тарковським, Панасом Михалевичем домагається припинення переслідувань української культури. У його будинку поселився колишній активний учасник Київської громади Олександр Русов з дружиною Софією, яка перебувала під наглядом поліції. Тому власті запідозрюють Тобілевича в політичній неблагонадійності й у вересні 1883 р. звільняють зі служби.
Тепер Іван Тобілевич має змогу повністю віддатися не тільки літературній, а й театральній діяльності: він входить до професійної трупи Михайла Старицького. Мав рацію Іван Франко, коли, оцінюючи цей період у житті Тобілевича, писав, що тоді «усміхнулася йому українська муза: Росія стратила поліційного пристава, Україна зис-кала Карпенка-Карого».
Однак у 1884 р. Тобілевичу було заборонено жити в Україні, піддано поліційному наглядові на три роки. Він оселився в Новочеркаську, займався оправою книжок, написав кілька п'єс («Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна»), що друкувалися і виставлялися під псевдонімом Іван Карпенко-Карий.
Формування світогляду письменника, кристалізація реалізму його літературної і сценічної творчості відбувалися
під впливом передової естетичної думки. Вія був знайомий з працями французьких енциклопедистів XVIII ст.— Ді-дро, Вольтера, Руссо, художньою творчістю європейських письменників XIX ст- Особливо великий вплив на Івана Тобілевича мала полум'яна Шевченкова поезія: її постійно читали в родині, обговорювали, рекомендували дітям для декламації. У своїй творчості драматург продовжує шевченківські традиції художнього дослідження дійсності.
У 1887 р. він живе на власному хуторі Надія на Єли-саветградщиві, займається хліборобством, багато часу віддає літературній праці. Коли в 1888 р. було знято полі-ційний нагляд, він знову кидається у вир театрального життя. Саме тоді український театр корифеїв з успіхом виступає не тільки в багатьох містах України, а й далеко за її межами — на Дону, Кубані, в Поволжі, у Білорусі, в центральних регіонах Росії. Ансамбль, до складу якого входили такі таланти, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марко Кропивниць-кий, на високий рівень підносить реалістичне сценічне мистецтво. До репертуару труп входять кращі твори української і світової драматургії, зокрема, й драми та комедії Івана Карпекка-Карого.
Його акторська майстерність відзначена в численних театральних рецензіях, що з'являлися в газетах багатьох міст України. Росії, Білорусі. Серед сценічних образів, створених Іваном Карпенком-Карим, були Возний («Наталка Полтавка» Івана Котляревського), Назар Стодоля і Хома Кичатий з драми Тараса Шевченка, старшина Михайло Михайлович, Дід-мірошник, Герасим Калитка, Те-рентш Пузир, Терешко з власних драм і комедій, Хома («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Ста-рицького) та Барабаш з драми «Богдан Хмельницький» того ж автора, сторож («По ревізії» Марка Кропивниць-кого).
На думку історика українського театру Олександра Ки-сіля, Карпенко-Карий виступав на сцені природно, його гра була надзвичайно тонкою. Актор створював малюнок психічного стану людини «без різких зовнішніх ознак, без зайвих подробиць», однак саме такий підхід до сценічного втілення поведінки персонажа має вважатися вершиною сценічної майстерності.
Постійна напружена праця, нервові переживання, шовіністичні переслідування позначаються на здоров'ї Карпевна-Карого. Кілька останніх років недуга все частіше давала про себе знати, аж поки у січні І907 р. остаточно підірвала його сили. Не допомогла й поїздка до Берліна: оперувати хворого було пізно» Там він і помер 15 вересня 190? р„ Тіло небіжчика було перевезено в Україну й поховано за його заповітом на кладовищі сусіднього до хуюра Надія села Карлншина.

НА ВЕРШИНАХ ДРАМАТУРГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ХУДОЖНІ ПОШУКИ У ЖАНРІ ДРАМИ
Карпенко-Карий вже в молодості був обізнаний з кращими творами української драматургії XIX ст, 3 роками зростало розуміння таємниць творчого процесу, необхідність дотримання драматургом законів сцени. Тому вже власні перші кроки на ниві драматургії були успішними: на його навіть ранніх п'єсах не помітно слідів учнівства. Уже в першій п'єсі «Чабан» (пізніша назва «Бурлака» ), написаній 1883 р,, виявилася схильність драматурга до відбиття соціальних конфліктів. Письменник розумів, що однією з найважливіших проблем, які гостро поставали перед театральними діячами і вимагали негайного і радикального розв'язання, було розширення і збагачення сценічного репертуару. Потрібно було дати і читачеві, і особливо глядачеві твори злободенні та художньо довершені. Назріла необхідність перетворити театр, за мудрими настановами Івана Франка, на справжню школу життя.
Віддаючи належне зображенню обрядової сторони народного життя, широко і яскраво представленого в п'єсах Марка Кропивницького і Михайла Старицького, Іван Карпенко-Карий разом з тим усвідомлював приглушеність реалістичного, соціального звучання тих творів, які не виходили за межі побутовізму й етнографічності. Тому в драмі «Бурлака» традиційний мотив кохання був відсунутий на другий план, а головний акцент зроблено на конфлікті між соціально-антагоністичними силами поре-форменого села. Відштовхнувшись від традиційної ще з часів появи «Наталки Полтавки» колізії про підстаркуватого зальотника, який намагається зруйнувати майбутнє парубка Олекси і дівчини Галі, Карпенко-Карий зосереджує головну увагу на викритті зловживань владою волосного старшини, на тій відсічі, яку дає кривдникові бурлака Опанас.
Через протистояння між бурлакою і старшиною, в спілці з яким виступають його поплічники — писар Омелян, крамар Гершко, збирач податків Сидір, драматург дістав можливість показати беззаконня і сваволю, які панували не тільки в одному селі, айв усій царській імперії. Тому Іван Франко й характеризував цю п'єсу як політичну, виділяв образ Опанаса як сильної, вольової, енергійної людини, що мужньо виступила проти несправедливості й зупинила бодай моментально хід поганої машини сільської деморалізації і спричинила остаточно її прочищення». На перший погляд може видатися, що «Наймичка» в драмі «Наймичка» (1885) Карпенко-Карий просто продовжує традиційну ще з часів Григорія Квітки-Основ'яненка («Сердешна Оксана») і Тараса Шевченка («Катерина», «Відьма») тему знедоленої селянської дівчини, зневаженої кривдниками. Однак драматург трагедію Харитини розгортає в новому аспекті, акцентуючи не тільки беззахисність сироти, над якою злі, безсердечні люди знущаються щодня, а й нищівно викриваючи огидну, розтлінну мораль багатія Цокуля і йому подібних.
За свідченням Софії Тобілевич, письменник тривалий час обдумував задум твору, в якому було б показано долю дівчини, що, втративши матір, «опинилась сама однісінька на білому світі, без родичів і будь-якої ласкавої опіки». Справді, становище героїні драми безвихідне, в її житті відсутній найменший просвіток, не проглядається він і в майбутньому. Знеславлена багатієм, Харитина знаходить свій кінець у річці.
Драматург, який був присутнім на прем'єрі вистави за його п'єсою, що відбулася 15 липня 1886 р. у Ростові-на-Дону, в акторському ансамблі особливо виділив Марію Заньковецьку, яка виконувала роль Харитини, за майстерність у розкритті внутрішнього світу нещасної людини. За його словами, гра Марії Заньковецької не тільки піднімала її на найвищий щабель сценічного мистецтва, а й «увічнювала ім'я артистки, поставивши його поряд уславлених імен, відомих усьому культурному світові».
Вистави «Наймички» завжди проходили з величезним успіхом. Так, драма виставлялася двадцять два рази під час осінньо-зимових гастролей 1886—1887 рр. у Петербурзі. За словами Марка Кропивницького, це був «такий тріумф українського слова, якого більш ніколи воно не зазнавало». Навіть відвертий реакціонер-шовініст Суворін не міг приховати свого захоплення грою українських акторів. Трагедія Харитини у виконанні Марії Заньковецької викликала сльози у Льва Толстого.
Під такою назвою з'явилася у 1886 р. «Безталанна» нова соціально-психологічна драма Карпенка-Карого, над якою він працював упродовж тривалого часу. Спочатку п'єса мала назву «Хто винен?», потім — «Чарівниця», зрештою — «Безталання», проте цензура кілька разів не допускала її до вистави, бо, як цинічно відповідав Миколі Садовському начальник Санкт-Петербурзького цензурного комітету генерал Пантелєєв, «нам надоели ваши хохлацкие произ-ведения, и от них просто отбою нет». Зрештою, при переписуванні в цензурі назви п'єси вкралася невеличка помилка, тому драма й побачила світло рампи під заголовком «Безталанна». З 1887 р. п'єса стала з успіхом виставлятися на сцені театру корифеїв, а пізніше й іншими акторськими колективами.
Звичайно, зміна назви не пішла на користь твору, бо певною мірою затуманювала його зміст, завуальовувала соціальні питання причини трагедії героїні, яка, не зазнавши щастя в заміжжі, стала жертвою жорстоких умов, у які потрапляла невістка в хаті свекрухи.
Сюжет драми оснований на тому, що парубок Гнат, «посварившись з коханою дівчиною Варкою, на зло їй», а насправді на шкоду собі, одружується з іншою дівчиною — Софією, яка його вже давно любила. Та не сподобалась свекрусі молодиця, гризла стара її. Гнат хоче вирватися з хатнього пекла. В нього знову прокидається давнє почуття до Барки. І, зрештою, в момент нервового перенапруження Гнат вбиває свою тиху і добру дружину.
Драматично-трагедійні колізії п'єси породжені щоденним трибом селянського буття. Загалом добрі, щедрі серцем люди потрапляють у такі складні обставини, з яких ніяк не можуть вибратися. Ніби самою долею судилися і Софії та Гнатові, і Барці, і старому Іванові невимовні моральні страждання, хоч з підтексту твору стає ясним соціальне підґрунтя трагедії, що сталася в сім'ї.
Драма, за точним спостереженням Івана Франка, показує «з якоюсь майже дошкульною пластичністю душну і темну атмосферу сучасного українського села, де є тисячі причин для того, щоб підірвати у людях все чисте й здорове, але ніщо тут не збуджує, не підтримує в них почуття обов'язку і громадської свідомості. Можливо, саме в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють у його драмі».
Справді, в одному з листів до Михайла Старицького автор драми зазначав, що нещасне становище Софії зовсім не в тому, що колись любилися Гнат з Варкою, не в тому, що тепер на заваді родинного щастя стоїть остання. При чина трагедійної долі молодиці в тому, що «родинний гніт свекрухи вбиває навіть сильних осіб, не тільки таких кротких, як Софія, і коли б не було цього гніту, не було б і місця для Варки».
Певною мірою наявні в «Безталанній» мелодраматичні прийоми, використовувані, як відомо, для посилення емоційного впливу п'єси на глядача. Дехто з дослідників (Яків Мамонтов) схильний був характеризувати акценти драматурга в розкритті пристрасті героїв як суто романтичні, умовні. І все ж драма Карпенка-Карого витримала іспит часу завдяки переконливому дослідженню внутрішнього світу людини, вмотивуванню поведінки дійових осіб впливом конкретного суспільного середовища. Це й дає підстави визначати «Безталанну» як соціально-психологічну драму.

НОВАТОРСТВО ДРАМАТУРГА В ЖАНРІ КОМЕДІЇ
Карпенко-Карий кардинально змінює й жанр комедії, надає їй яскраво вираженого соціального характеру, наснажує її зміст нищівним, викривальним пафосом. Сміх у його комедіях став одним з найважливіших засобів художнього узагальнення, визначальним жанрово-композиційним чинником. Новаторство драматурга постає особливо зримим при зіставленні його комедій з аналогічними явищами в українській драматургії попередніх десятиріч, зокрема «Сватанням на Гончарівці» Григорія Квітки-Ое-нов'яненка, «Побутом Малоросії в першу половину XVIII століття» Романа Андрієвича, «Простаком» Василя Гоголя, в яких конфлікт розгортався переважно на побутовій основі.
Минуло понад сто років, як побачила світло «Мартин  комедія «Мартин Боруля» (1886), на-Боруля»     писана на основі фактів здобування батьком
дворянських прав. Дружина письменника Софія Тобілевич стверджує, що Карпенко-Карий виношував задум п'єси впродовж тривалого часу. Осмислюючи прагнення батька «піднятися трохи вище над рівнем селянської верстви», письменник надав великого значення темі твору, показу на сцені «перед широким колом громадянства трагічного становища поневоленої людини, яка борсається в лабетах безправності, бажаючи добитись хоч якихось куценьких прав».
Це свідчення дуже цікаве, адже орієнтує нас побачити з комедійних ситуаціях далеко не смішні сторони дійсності. Сюжет п'єси, яка є своєрідною, яскраво національною, українською версією славнозвісної комедії Мольєра «Мі-щанин-шляхтич», складають гумористичні сцени про намагання заможного хлібороба Мартина Борулі домогтися втрачених дворянських прав. Посварившись з поміщиком Красовським, Боруля затіває судову справу, щоб довести сусідові, що він сам — не «бидло», а його син — не «теля». Інакше кажучи, позивач хоче домогтися покарання Красовського за образу його теж «дворянської» честі. І доки чиновник-пройдисвіт видурює в нього гроші, Мартин запроваджує в своїй хаті «дворянські» порядки.
Разюча невідповідність між давно усталеним трибом життя хлібороба і насаджуваними «дворянськими порядками» (Мартин наказує і собі, і членам родини довго спати, хоч від спання йому і нудно, і боки болять; планує розвести собак і їздити на полювання, влаштувати сина на канцелярську службу, видати дочку за чиновника) створює гострокомедійні ситуації. Зрештою, всі химери Борулі терплять крах.
Так непомітно іронічне ставлення автора до «уродзоного шляхтича» переростає в сатиричне викриття пануючих соціальних порядків. Уже сучасники драматурга відзначали ідейний перегук між твором Івана Еарпенка-Карого й сатирою Миколи Гоголя. За начебто тільки розважальним сміхом, що панує в українській комедії, чується голос автора «Ревізора»: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь!» Оцей гоголівський сміх крізь сльози й визначає пафос твору Карпенка-Карого. Тоді й сам головний комедійний герой перестає здаватися тільки смішним.
Один з ретельних дослідників творчості Карпенка-Карого, Леонід Стеценко, зіставляючи «Мартина Борулю» з мольєрівським «Міщанином-шляхтичем», відзначав не тільки спільні риси української і французької комедій, а й показував відмінність між ними, чим ще раз засвідчив новаторство нашого драматурга. Якщо в п'єсі Мольєра як яскравого представника класицизму моралізаторство носить абстрактно-повчальний характер, то в реалістичній комедії Карпенка-Карого воно спрямоване проти конкретних побутових і соціальних явищ, поданих у яскраво національному художньому зрізі.

Карпенко-Карий не міг обминути й таке суспільне зло, що нестримно розростало пореформених умовах, як гонитва спритних «мужиків», особливо недавніх панських прикажчиків та економів, за грошима. Вони, намагаючись «вибитися» вгору, посісти верхні щаблі в суспільній ієрархії, не гребували нічим у брудному процесі нагромадження грошей, майна, землі. Уже в ранній драмі «Бурлака» було виведено тип ненажерливого багатія — старшини Михайла Михайловича, який, баришуючи громадськими грішми, набивав свої кишені.
Впритул до цієї теми драматург звернувся в комедії «Розумний і дурень» (1885), задум якої був зумовлений поведінкою реальних прототипів — двох братів з однієї знаної автором сільської сім'ї. Один з них, прозваний розумним, «вдарився до комерції», нічим не гребуючи в збагаченні. А другий, «дурний», задовольнявся найменшим, лиш би жити чесно, жити по совісті.
У такому ж аспекті протиставляються сини заможного селянина Каленика Окуня — Михайло і Данило. Перший з них скрізь урве для себе ласий шматок. Він, оббрехавши брата перед батьками, зумів прогнати Данила з рідної хати, заволодів батьковим господарством і перетворився в цинічного хижака. Він не соромиться здерти з сусіда карбованця за «спаш», привласнює частку братового майна, встряє в шахрайські афери з шинками. Михайло у всьому керується принципом: «Аби користь — все можна». Цинізм господарювання цього хижака з особливою силою виявився у тому, що, прогорівши в одній з махінацій, він, аби не заплатити штрафу, на повному серйозі радить батькові відсидіти «три місяці в острозі — і гроші будуть цілі, це все одно, що заробите».
Данило не може змиритися з такою «філософією» глитая, він намагається усовістити Михайла. Зрозуміло, що такі його дії аж ніяк не впливають на хижака. Загалом же образ Данила вийшов нежиттєвим.
Якщо в п'єсі «Розумний і дурень» конфлікт між добром і злом висвітлюється головним чином у морально-етичному аспекті, то в комедії «Сто тисяч» (1890) аналогічна тема жадібного нагромадження висвітлюється в плані соціальному. Характерно, що драматург, обдумуючи сюжет майбутнього твору, в основу якого також лягли спостереження гарячкової інтенсивності «мужиків» у скуповуванні землі, планував дати йому назву «Влада грошей».
У комедії «Сто тисяч» викривається патологічна зажерливість багатія Герасима Калитки. Глитай добре розуміє, що його багатство створюється працею наймитів, їх нещадною експлуатацією, проте шкодує для них поживної страви, навіть шматка хліба. Щодо цього яскравим прикладом є колоритна сцена, в якій ретроспективно йдеться про один з епізодів життя Герасима. Письменник, використовуючи прийоми позасценічної дії, показує хамелеонство глитая, його мерзенну безпринципність, лицемірство, брехливість. Видаючи дочку заміж, Калитка порушує дану раніше сватам обіцянку. З цього приводу на весіллі зчинилася бійка, в якій Герасимові вибили два зуби, проте він вважає, що «перемога» дісталася йому, адже ж гроші залишились у калитці.
Впадає в око відмінність соціального типу, представленого Михайлом Окунем, Герасимом Калиткою, як і Те-рентієм Пузирем з комедії «Хазяїн», від образу Мартина Борулі. Якщо останньому, такому ж багатому селянинові, потрібна була дворянська честь, хай, може, ним усвідомлювана поверхово, гротескно, то хижаки нової формації її розуміють грубо меркантильно. Вони почувають себе щасливими у процесі матеріального збагачення і керуються принципом: якщо матимеш гроші, діставатимеш честь від тих, хто їх матиме менше.
Тому Калитка на всьому заощаджує, експлуатує і наймитів, і членів своєї сім'ї, скуповує землю в дворян, що розорюються. Він вважає, що панські «примхи» і стали причиною занепаду «дворянських гнізд», а тому й заявляє: «Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю». І він погоджується на придбання за безцінь ста тисяч карбованців. Коли ж при цій операції Калитка був ошуканий шахраями, то кинувся вішатися. Врятований від смерті, Герасим, ридаючи, дорікає рідним і близьким: «Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!»
За всієї національної своєрідності художня реалізація теми хижацького збагачення глитая в комедіях українського письменника має й загальнолюдські аспекти, адже ж морально-етичні проблеми, порушувані в них, так чи інакше перегукуються з вічною темою бездуховності людини, засліпленої жадобою наживи. Цим п'єси Карпенка-Карого близькі до творів Уїльяма Шекспіра («Король Лір», «Венеціанський купець»), Карла Гольдоні («Сім'я анти-кварія», «Слуга двом панам»), Оноре де Бальзака («Батько Горіо»), Чарльза Діккенса («Життя й пригоди Школаса Нікльбі», «Домбі і син»), Миколи Гоголя («Мертві душі»), Івана Франка («Основи суспільності»), Михайла Салтикова-Щедріна («Ношехонська старовина»). У цьому ще раз переконує й соціальна комедія

«Хазяїн» — справді унікальна річ і за задумом, і за художнім рівнем його втілення.

КОМЕДІЯ «ХАЗЯЇН»
Своїм змістом комедія «Хазяїн» (1900) певною Зміст мірою схожа на розглянуті вище дві п'єси дра-твору матурга, присвячені дослідженню деморалізації людини, одержимої нестримним потягом до збагачення. Проте сам автор справедливо вважав, що в комедії «Хазяїн» йому найкраще вдалося викрити людське прагнення до збагачення заради самого нагромадження багатства.
Як відомо, зміст літературного твору складають тема, ідея та проблематика.
Тема твору — це конкретні сторони реальної дійсності, що покладені в його основу. Драматург був добре ознайомлений з життям сільських багатіїв на українському Півдні, з методами збагачення, завдяки яким недавно звичайні, але спритні селяни своїм майновим станом, своїми прибутками не тільки зрівнялися з колишніми дворянами-латифундистами, які ще з часів Катерини II володіли тисячами десятин землі, а часом і переважали їх. Колишні «мужики» вже організовували на скуплених землях економії, мали управителів, щосуботи вислуховували у конторах їхні звіти про зроблене за тиждень. «Це вже була широких масштабів експлуатація селянства, що втратило всяку надію коли-небудь звільнитися від матеріальної залежності від не «павука» вже, а величезної бездушної машини, хазяйського колеса»,— писала про особливості господарювання нових володарів степу Софія Тобілевич у мемуарах «Мої стежки і зустрічі».
Такий спосіб господарювання цих хазяїнів і визначив тему комедії «Хазяїн», де в центрі поставлено мільйоне-ра-аграрія Терентія Гавриловича Пузиря з усім його «хазяйським колесом». Розкриваючи в численних ситуаціях методику господарювання хазяїна, драматург на конкретному, взятому з життя матеріалі показує всю механіку блискавичного збагачення тих нових власників сотень і тисяч десятин землі, що вибилися з мужиків, акцентує на антигуманному характері їх господарювання. Сам автор у листі до сина Назара від 27 грудня 1900 р. так визначав головну ідею комедії: «Хазяїн» — зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети».
Ідейно-тематичний зміст твору дав змогу письменникові порушити низку злободенних соціальних і морально-етичних питань, які примушували сучасників — та й не тільки їх, а й майбутні покоління — задуматися над тим, як треба було б жити, працювати, мислити, щоб не соромно було ні перед собою, ні перед дітьми та онуками. Усім змістом твору драматург прагнув переконати читачів та глядачів, що кожному слід діяти за законами правди, справедливості, честі. Інакше кажучи, в комедії ставилися питання важливі, актуальні, загальнолюдські, що стосувалися всього суспільства, його звільнення від соціальних болячок, його морального оздоровлення.

Жанрово- композиціина специфіка  твору

Як відомо, зміст твору, як і всякого духовного  чи  матеріального  явища,  втілюється у відповідній формі. Гранями форми

літературного твору є його жанрова специфіка,    композиційно-сюжетна   структура,  образна  система,  особливості  мовк.
«Хазяїн» — це соціальна сатирична комедія, з якій за допомогою драматичного відображення життя, що кардинально відрізняється від епічного й ліричного, створено неповторну модель дійсності, притаманну тільки цьому, а не якомусь іншому авторові. Створений Карпенком-Ка-рим світ нагадує реальний світ, але, звичайно, не тотожний йому. Показуючи Пузиря, його родину, економів, сусіда-поміщика, вчителя гімназії, робітників, драматург узагальнив у конкретній образній формі тенденції розвитку суспільних відносин, оцінив і схарактеризував їх.
Ще Іван Франко помітив, що постать капіталіста в сільському господарстві з усім його «хазяйським колесом» виписана з епічним розмахом, проте такий характер письма не порушив жанрової специфіки п'єси, бо її автор майстерно володіє технікою драматургічної організації художнього матеріалу.
Комедія складається з чотирьох актів, її дія відбувається головним чином у кабінеті хазяїна, де зосереджуються всі важелі управління господарством, що, зрозуміло, сприяє розкриттю поведінки Пузиря з різних боків, з'ясуванню внутрішніх імпульсів його дій і вчинків. Але місцем другої дії, де йдеться про обурення робітників нещадною системою гноблення, обрано подвір'я, сад перед будинком Пузиря.
Та в донесенні задуму автора до глядача важить насамперед внутрішня композиційна структура п'єси» В цьому зв'язку важливим для її розуміння є такий момент. Щоб розкрити саму суть брудних-махінацій новонароджених ненажерливих багатіїв, зримо показати рух «хазяйського колеса», всі непривабливі сторони господарювання чумазих, Іван Карпенко-Карий будує комедію на типовій інтризі, пов'язаній з черговою махінацією мільйонера — переховуванням дванадцяти тисяч овець такого ж шахрая, як і сам,— злісного банкрота Михайлова.
Розгортанням цієї брудної операції драматург прямо показував, як багатіли проворні «мужички». Нищівність гострого викриття соціального зла в комедії підсилювалася тим, що власник незліченних багатств встряє ще в одну аферу, хоч з самого початку добре розуміє її злочинний характер. Проте можливість так «легко» взяти двадцять відсотків з валової виручки відсунула на задній план деякі побоювання, причому з самої сцени видно,— що висловлювана Пузирем тривога була ще одним тактичним прийомом тиску на злочинного спільника.
Вдало застосований і такий елемент побудови твору, як розташування дійових осіб. У центрі п'єси сам господар, суть його намірів розкривається в конкретних стосунках з Феногеном, економами, фактором Маюфесом. Щоб схарактеризувати Пузиря в особистому житті, драматург показує його у взаєминах, розмовах з дружиною, дочкою, вчителем Калиновичем, кравчихою, родовим аристократом Золотницьким, лікарем. Так досягається можливість всебічно оцінити Пузиря і як господаря, і як людину.

Система дійових осіб

Уже ім'я  головного персонажа комедії скеровує нашу увагу в генетичний зв'язок між     п'єсами «Хазяїн» і «Сто тисяч», адже в останній йшлося про намір Калитки висватати своєму синові одну з дочок сусіднього багатиря Пузиря. Цей намір не здійснився через відмінність у соціальному становищі глитаїв.  В очах тодішнього Пузиря Калитка з його двомастами десятин землі залишався  мужиком,   навіть  незабезпеченою  людиною («голяк   масті,   чирва   світить»).   Звідси   й   відповідне ставлення до Романа,  якого не запросили в світлицю, дали їсти на кухні.
Зневага, якої син зазнав у Пузиря, викликала в Калитки вибух обурення: «Ах ти ж погань! Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а тепер розжилася, кумпанію з панами водить і зараз морду пиндючить перед своїм братом! Ах ти ж пузир з горохом».
Щоб глибше зрозуміти щабель, на якому перебуває Пузир у комедії «Хазяїн», потрібно пам'ятати, що між написанням згаданих  п'єс — дистанція в одинадцять років, а при бурхливому розвитку капіталізму в сільському господарстві на українському Півдні це відносно тривалий час, Отже, Пузир, згадуваний у п'єс' «Сто тисяч», у своєму збагаченні за ці роки піднявся ще вище, на що й вказує авторське пояснення в списку дійових осіб — мільйонер. Однак не забуваймо й того, що в своїй оцінці Пузиря Калитка близький до істини, коли вважає його мужиком і «своїм братом». Незважаючи на різні рівні економічної могутності, вони обидва залишилися грубою, цинічною, ненажерливою суспільною силою.
Наміри Калитки і Пузиря підпорядковані нагромадженню багатства, обидва вони хижаки. Для обох характерна моральна деградація, і не випадково їхнє бездуховне існування закінчується трагічно.
Про рівень економічної могутності Пузиря можна судити з того, що тепер його безроздільною власністю є необмежені земельні простори, про які тільки заздрісно мріяв Калитка. Драматург акцентує на одному характерному образі, щоб показати багатство «хазяїна»: «їхали ми цілий день,— улесливо говорить меткий посередник між багатіями Маюфес.— «Чия земля?» — питаємо, — «Терентія Гавриловича Пузиря». На другий день знову питаємо: «Чия земля?» — «Терентія Гавриловича». І тілько на третій день, надвечір, почалась земля Гаврила Афа-иасійовича Чобота. Ха-ха! Княжество! Ціле княжество!» Не випадково німець, який теж був учасником цієї поїздки степовими просторами, жартуючи, сказав, що в «цього хазяїна більше землі, ніж у нашім герцогстві». Деталь, як бачимо, дуже промовиста, Пузир має кілька економій, де працюють і постійні робітники, і строковики. Він продає тисячі пудів зерна, на його степах випасаються отари овець, за якими наглядають не тільки чабани, а й іноземний спеціаліст. Однак мільйонерові все мало, він намагається всіляко вдосконалювати механізми визиску. Він жорстоко накидається на економа Зеленського, котрий не зумів «загнуздати мануйлівських мужиків», не вміє «зробити дешевого робітника», як це з успіхом здійснює Ліхтаренко. Пузир переконаний у тому, що «умови люди роблять», а тому наказує економові будь-що обезземелити селян. Він за без-Цінь скуповує в селян, що потрапили в біду, їхніх овець.
На докори Золотницького про байдужість до обговорення в земстві питань допомоги голодуючим селянам мільйонер відповідає, що голодних збільшуватиметься, чим більше про них будуть піклуватися. І зразу ж по-шкурницькому радить: «Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п'ятнадцять копійок на роботу».
Витягти все з робітника, використати будь-яку нагоду для збагачення, «користь витягать, хоч би й зубами при-йшлось тягнуть»,— ці принципи експлуатації покладені в основу «хазяйського колеса» мільйонера. Для Пузиря несумісні поняття «хазяйнування» з поняттями честі, порядності, щирості, сумління. Все, що не стосується зростання прибутків, йому видається вигаданими химерами: «Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають».
Драматург помітив у житті й відобразив у п'єсі незадоволення робітників поборами й утисками. Промовистими є голоси, що лунають з юрби протестуючих: «Ми не собаки — і собак краще годують!» Це важлива якість реалізму Карпенка-Карого, яка зближує його комедію з творами Івана Франка бориславського циклу. П'єса насичена численними реаліями (про глевкий хліб для робітників, який, зчерствівши, стає «такий твердий, як цегла»; про тимчасове збільшення строковикам платні в гарячу пору і її різке зменшення під осінь: «мед собі зоставив, а бджіл викурив з вулика»; чи про глитайську істину «аби бариш, то все можна»), які передають дух часу, характеризують період грубого нагромадження капіталу.
Особливо вражають побутові подробиці з життя мільйонера, які переконують, що щ жицькі манери залишилися в ньому без змін: не розлучається з латаним халатом і подертим кожухом, маже чоботи дьогтем, а чуб — оливою, їдучи в місто, бере в торбу шматок хліба і сала, жебракові не дасть і копійки. Через надмірну скнарість дістав травму, яка передчасно звела його в могилу.
Внутрішнє єстзо мільйонера, рух «хазяйського колеса» стають яснішими й завдяки поведінці його помічників.
Феноген як «права рука хазяїна», як перший його порадник і помічник не просто ознайомився з усіма «секретами» господарювання Пузиря, а й, керуючись ними і увійшовши в повне довір'я мільйонера, теж забезпечив своє благополуччя. Прикидаючись вірним слугою хазяїна, він щодня його обдурює, краде, причому вже нагарбав стільки, що підшукує для себе маєток десятин на п'ятсот. Проте це не заважає Феногенові вдавати з себе нещасного і при всякій можливості «заробляти» на довір'ї Пузиря.
Розуміючи, що свій авторитет потрібно «підтримувати», Феноген піде на будь-яку підлість, вдасться до най-мерзенніших засобів. Так, він оббріхує перед Пузирем Ліхтаренкового помічника Зозулю в злодійстві, чим штовхає чесного, вразливого юнака до самогубства, зводить наклепи на шахмейстера Куртца і чабана Клима. Цей негідник обмовляє й Ліхтаренка, бо вбачає в ньому конкурента і знає, що тому відомі його махінації.
За «словечко», замовлене перед хазяїном, дістає хабара від економа Зеленського. Грошові подачки має від дружини Пузиря тільки за те, що сприятиме у врученні мільйонерові нового халата, від Золотницького — у зв'язку з іменинами хазяїна. І це тільки за один день. У поведінці Феногена переплелися підлість, лицемірство, улесливість, егоїзм.
Помічником Пузиря і в обдиранні трудівників, і в різних аферах виступає й Ліхтаренко, котрий багато в чому схожий на Феногена, але й відрізняється від нього відвертим цинізмом і нахабством. Обидва злодії, мерзотники, вони водночас обвинувачують один одного в шахрайстві. В цьому плані є показовою ява XI другої дії, з якої видно, що ці хижаки ретельно стежать один за одним, фіксують брудні махінації. Вражений нахабністю молодшого і меткішого економа, Феноген здивовано вигукує: «І де ти такий узявся?» Ліхтаренко резонно відповідає: «Хазяїни викохали!»
Суть своїх шахрайських операцій Ліхтаренко пояснює цілком логічно, відповідно до тих аморальних критеріїв, які виробилися у процесі гонитви глитаїв за наживою. Хитрий економ не вважає, що краде, хоч насправді кожний його крок спрямований на привласнення чужого добра. Він з цинізмом пояснює, що так чинить, аби й хазяйське було ціле, і йому була користь: «Це комерче-ський гендель!» За його словами, інакше не може й бути, якби не брав собі, то був би останнім дурнем: «Всі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивитися та завидовать, як люде багатіють? Я не такий! Завидують тілько недотепи!»
Реалізм комедії виявляється і в тому, що такі дійові особи, як Золотницький, Соня, Калинович, хоч і не підтримують цинічних зазіхань Пузиря і його помічників, але нічого й не чинять, щоб зупинити «хазяйське колесо». їм, як людям освіченим, певною мірою обізнаним з культурою, соромно за грубо-вульгарні методи господарювання мільйонера, вони хотіли б його усовістити. На цьому й вичерпується їхній спротив грубій хижацькій силі.

Особливості мови твору

Художня майстерність драматурга позначилася і на мові комедії. Характерною  особливістю драматичного твору є те, що в ньому мова є найважливішим засобом типізації й індивідуалізації дійових осіб, а драматичний діалог є специфічним функціонально-стильовим різновидом літературної мови. Ця особливість зумовлюється його діалектичною єдністю із засобами пластичної та мімічної виразності при сценічному втіленні тексту п'єси.
Драматичний твір вимагає від автора, щоб кожна сцена рухала дію, щоб у діалозі кожна репліка була спрямована на розкриття ідейного задуму автора. Так. уже в другій яві першої дії, де зустрічається Феноген з Маюфесом, виявляється головна тема комедії. На репліку Феногена, що вже давненько, мовляв, комерсант не появлявся у хазяїна, останній пояснює це своєю зайнятістю.

Феноген. Загрібаєте грошики!
Маюфес. Ет, поки заробиш грош, підошви побйош!
Феноген. Ну, не гнівіть Бога! Домик чудовий купили!
Маюфес. За стілько літ — другії купили не домики, а палати!
Феноген. Мало чого... Е-хе-хе!.. От гляньте!
Маюфес. Халат, ну?
Феноген. Халат міліонера! Бачите, як багатіють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірите, смердить!
Уже тут намічається характер конфлікту комедії, і майбутнє розгортання сюжету дістає реальне мовне оформлення. Письменник іде від живого мовлення представників відповідних соціальних груп, про що свідчать і лексичні відмінності у їхній мові, характер її ритму, своєрідна інтонаційність. Дійові особи розмовляють українською, хоч соціальний жаргон індивідуалізує їх.
Як це й притаманне живому мовленню, діалоги в п'єсі насичені запитальними та окличними інтонаціями, для реплік характерні уривчастість, перерви в мовленні, повтори тих частин фрази, які несуть важливе смислове навантаження.
Золотницький. Мужик ти був, мужиком ти і будеш! Пузир. Яким родився, таким і помру!
Золотницький. Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив?
Пузир. Заслужив — і почепив! Золотницький. Шмаровоз!..
Лексичне багатство, урізноманітнене жаргонізмами, тропіка, властива усному мовленню, характерні для нього фігуральні засоби надають мові твору життєвої достовірності, забезпечують комедії одне з найпочесніших місць в українській драматургії.

Надіслано читачами з інтернет-сайту

_{Конспекти, шкільний план, твори украінської літератури, відкритий урок з української літератури, готові домашні завдвння}

 акселеративні методи на уроці                         національні особливості
 виділити головне в уроці - опорний каркас             нічого собі уроки
 відеокліпи                                            нова система освіти
 вправи на пошук інформації                            підручники основні допоміжні
 гумор, притчі, приколи, приказки, цитати              презентація уроку
 додаткові доповнення                                реферати
 домашнє завдання                                      речовки та вікторизми
 задачі та вправи (рішення та відповіді)               риторичні питання від учнів
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)    рівень складності звичайний І
 знайди інформацію сам                                 рівень складності високий ІІ 

 ідеальні уроки                                      рівень складності олімпійський III
 ілюстрації, графіки, таблиці                          самоперевірка
 інтерактивні технології                               система оцінювання
 календарний план на рік                               скласти пазл з різних частин інформації
 кейси та практикуми                                   словник термінів 
 комікси                                               статті
 коментарі та обговорення                            тематичні свята
 конспект уроку                                        тести
 методичні рекомендації                                шпаргалка 
 навчальні програми                                    що ще не відомо, не відкрито вченими

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.