Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 11 клас>>Українська література: Василь Симоненко. Розповідь про поета. «Лебеді материнства». Єдність образів матері й батьківщини.

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
(1935—1963)

КНЯЗЬ ДУХУ

Творче піднесення, охопивши українське письменство другої половини 50-х рр.г не минуло обдарованої молоді, зокрема студентської. Так, при Київському університеті ім. Т. Шевченка діяла літературна студія, де гуртувалися початківці (Тамара Коломієць, М. Сом, В. Коломієць, О. Лупій, Б. Олійник та ін.), які читали одне одному свої перші твори, обмінювалися мистецькими новинами, захоплювалися дискусіями про сутність художніх явищ.

Сюди часто приходив В, Симоненко, але ніколи не показував свого доробку. Лише десь на третьому курсі зважився винести власні вірші на суд критичного товариства. Враження було приголомшливе. Перші досить прискіпливі поціновувачі Василевих віршів побачили в них достеменного поета. Невдовзі обрали його старостою літературної студії, гуртувалися довкола нього, завваживши в ньому небуденний талант та відверту душу. В. Симоненко, працюючи секретарем університетської багатотиражки, став першим популяризатором їхніх творів, але не поспішав друкувати свої власні, ставився до них досить вимогливо.

Перша його збірка «Тиша і грім» з'явилася 1962 р. у Держвидаві (нині—«Дніпро»), стала відразу неабиякою літературною подією. Попри щирий природний пафос, вона вразила сучасників тонким естетичним смаком, чистою правдою, романтичним поривом відкривати «духовні острови» в інтелектуальному морі свого народу, до чого поет закликав нових «Колумбіє і Магелланів», Перед ними поставав світ не тільки як «мереживо казкове»,— в ньому гриміли бурі, він розгортався у творчому натхненні, у найвищому ступені творчої самореалізації. Все це контрастувало з поширеними ідиліями „щасливого життя” радянської імітаційної літератури.

Водночас на сторінках цієї книжки висвітлювалася нелегка доля простих людей. Не минула вона і В. Симонен-ка, який народився 8 січня 1935 р. в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Йому випало пережити «принади» колгоспного животіння, воєнне лихоліття, гірке сирітство (батько загинув на війні), духовне прозріння, що після викриття «культу особи» Й. Сталіна викликало пробудження громадянського сумління та національної гідності. Лірика В. Симоненка, позначена виразними біографічними рисами, справила великий вплив на тогочасну молодь, перейняту тягарем провини перед рідним краєм, перед трудящою людиною. Симоненків девіз «Хай серце дивиться! Хай тільки правду слуха!» став гаслом юних. Після таких його творів, як «Піч», «Старість», «Дума про щастя», «Дід умер» та інших, з'явилося чимало поезій, у яких звучали подібні мотиви («Дві сестри» І. Драча, «Про хоробрість» Б. Олійника, поема «Пам'ять» Д. Онковича та ін.).

Рівночасно лірика В. Симоненка виявилася співзвучною ліриці І. Драча, М. Вінграновського та інших літературних дебютантів. Вони відзначалися неповторним індивідуальним стилем (кожен був собою), жагою образного мислення, тяжінням до гіперболічного світобачення. Поряд із ними В. Симоненко здавався більш традиційним, спирався на віршований досвід Т. Шевченка, О. Олеся чи В. Сосюри, в жодному разі не повторюючи їх. Приміром, його рядки «І обнявся сміх з журбою» легко перегукуються з Олесевим «З журбою радість обнялась», одначе вони звучали вже в іншому поетичному контексті. Своїх творчих джерел В. Симоненко ніколи не приховував, зізнавався, що вони «і від діда Тараса, і від прадіда Сковороди». Особливо вчувався зв'язок поета з романтичною традицією, що відповідала його імпульсивній вдачі, впливала і на канонічні форми, до яких він звертався. Скажімо, сонет, що вимагає виняткової дисципліни поетичного мовлення, у В. Симоненка зазнавав відхилень від канонічної форми. Чи не тому й проба написати вінок сонетів, що потребує розважної тривалої праці, лишилася незавершеною, обмежилася триптихом «Русь».

Поряд із творчо переосмисленими літературними джерелами у ліриці В. Симоненка особливе місце відводиться народним пісням. У народнопісенній стихії формувався його внутрішній, духовний світ, передовсім завдяки мамі Ганні Федорівні, дідові Федору Щербаневі та ін. Василь відчув свою органічну причетність до національної історії, усвідомлював себе спадкоємцем високоморального хліборобського роду. Про це він з гордістю писав у вірші «Мій родовід», протиставляючи свій рід родам «рюриковичів, хрестоносців, зарізяк», відмовляючи їм у праві бути «аристократами духу». Ними, на переконання В. Симоненка, є прості люди — носії духовних скарбів нації, добре знаної світові своїм шляхетним ліризмом та душевністю. Саме в них і зосереджується незнищенність життя («Дід умер», «Піч»). Поет добре знає їхні творчі можливості, які не могли розкритися через несприятливі національні та соціальні умови. Звідси й нестримний протест проти приниження кожної людини, як у вірші «Піч», де йдеться про змарноване жіноче життя, де розгортається полеміка з радянською літературою, яка рожевими фарбами змальовувала «трудівниць». Поет постійно наголошував на невідповідності між реальним принизливим станом людини та її нездійсненним високим покликанням. Після закінчення університету, працюючи журналістом у газетах Черкащини («Черкаська правда», «Молодь Черкащини»), він не просто вивчав цю проблему, а й намагався її розв'язати. Тому відверто глузував з фальшивої пропаганди «щасливої дійсності», як у «Думі про щастя», хоч як газетяр змушений був описувати її приваби, вилущувати з неї гірке зерно правди.

Орієнтація на життєву конкретику за постійних філософських узагальнень її художнього трактування зумовлювала і відповідну стильову колористику, перевагу поетичної ідеї над образом. Це увиразнилось у другій збірці В. Симоненка «Земне тяжіння» (1964), яка з'явилася посмертно. Він часто схилявся до автологічиого письма, де відсутня метафора (це спостерігалося й у збірці «Тиша і грім», зокрема у вірші «Здрастуй сонце і здрастуй вітре!»), але ніколи не відмовлявся від тропів. У його доробку траплялися суцільно метафоризовані вірші («Осінній дисонанс») або яскраві метафоричні фрагменти «Десь на горизонті хмара-хустка», порівняння «У травах стежка свище, мов батіг», ігровий звукопис, зокрема в римуванні:

І знов спадають трафаретні роси
Із сінокосів буйних кіс,
І знову в небі невідомий біс
Підвісив сонце на рожеві троси.

Непомильне чуття естетичної міри не дозволяло В. Си-моненкові зловживати зображально-виражальними засобами. Кожен із тропів викликав свіже, неперебутнє, справді симоненківське, враження («Сірі очі і каре пальто»), здавався сучасникам «дивним аметистом істинної поезії» (Б. Олійник).

Ідея, що переважає у Симоненковій ліриці, наявна в емоційних медитаціях, а ще більше—у пристрасних інвективах. При цьому поет намагався досягти афористичної викінченості поетичної формули. Він, за спостереженням Д. Павличка, «ніби готував свої думки для бронзових та гранітних літер». Найкраще вони втілювались у класичній формі (римований катрен, ямб, подеколи хорей, зрідка — тристопний розмір). Одначе це не призводило до версифікаційного одноманіття завдяки потужній енергії почуттів, якими наснажувалися віршовані рядки. Поезії В. Симонен-ка, очевидно, слід розглядати як фрагменти цілісного твору (якщо не поеми): чи то йдеться в них про кохання, чи про Україну, чи про людську долю. До того ж написані вони переважно одним розміром —шестистопним ямбом (порівняймо: «Не вір мені, бо я брехать не вмію» та «Параграфи присіли біля столу» або «Коли крізь розпач випнуться надії» і т. ін.), ситуація переплетення інтимних мотивів із громадянськими часто набуває особливого узагальнення, як у вірші «Чорні від страждання мої ночі». Здавалось би, з перших рядків тут мовиться про кохану, але, як засвідчують наступні рядки, — про Україну:

Все в тобі прекрасне і священне,
Мамо моїх радощів і мук!

О. Гончар небезпідставно назвав В. Симоненка «витязем української поезії».

Інтуїтивний прорив поета в глибини національного сумління був небезпечним для комуністичної системи, тож невипадково деякі його твори друкувалися з купюрами чи цензурними правками, або опинилися під забороною. Так, із вірша-притчі «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок» було вилучено катрен (чотиривірш) досить промовистого змісту: в ньому розглядалася цинічна політика шовіністичних урядів, спрямована на виродження українства, осуджувалася ниця психологія деморалізованих перекинчиків, здатних зректися батьківського краю:

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,
За шмат тії землі мені б усе дали,
До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.

Так само з вірша «Задивляюсь у твої зіниці», що мав первісну назву «Україні», було викреслено строфу, позначену чуттям високої національної гідності:

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і горю.
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Таких прикладів безцеремонного цензурного втручання у Симоненкові тексти—безліч. Правда, в його доробку траплялися заримовані штампи про «щасливе життя», що їх вимагала «політика партії в галузі художньої літератури». В. Симоненко не вважав їх вартими уваги, ніколи не включав їх до своїх збірок. І якщо вони з'являлися («Лебеді материнства», 1981; «Поезії», 1984), то тільки за ініціативою упорядників та згодою редакторів. Йдучи на вимушений компроміс із радянською владою, В. Симоненко намагався відвести її репресивне око від справжньої лірики, якої ця влада боялася. Внаслідок такого страху з літературного обігу вилучено чимало творів поета («Курдському братові», «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові», «Брама», «Суд» та ін.).

Симоненко гостро переживав невідповідність між дійсністю та пропагандистською ідеологією, якою рясніла тогочасна преса. Його вражав «ідіотичний жах» компартійних чиновників перед достеменним Т. Шевченком, обурювали випадки, коли письменникам «заборонялося» брати участь у вечорах пошанування пам'яті Великого Кобзаря, як сталося в Одесі. Своє ставлення до цього він виклав на сторінках щоденника, висловив своє занепокоєння з приводу чергового наступу на національно прозрілу інтелігенцію: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю. "Україна" знущається (над моїми) віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться». Звідси постійне переживання самотності, яке невідступно переслідувало В. Симоненка: «Всі на вулицях немов знайомі, рідні, Лиш чомусь не впізнають мене».

Ще в час свого 20-річчя поет, наділений здатністю завбачення, з гіркотою писав:

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять в очі смерті подивлюсь.

Дарма вбачати в цих рядках, виповнених напругою суворої правди, бодай натяк на романтизовану позу знудьгова-ного молодика, особливо коли мовиться про такого життєлюба, як В. Симоненко. «Ненавиджу смерть», — писав він у своєму щоденнику, але вмів дивитись у вічі невідворотному. Ніколи не кривлячи душею, вмів робити непомильні висновки, спостерігаючи за радянською дійсністю, де не знаходилося місця ні для самоцінної творчої особистості, ні для суверенної України. Тому його лірика виповнювалася тривожними передчуттями. Життя В. Симоненка, перед тим по-звірячому та безкарно побитого пирятинською міліцією, обірвалося на 29-му році.

Будучи в колі «шістдесятників», він розкрився не тільки як лірик, а й як сатирик та гуморист, звертався до жанрів літератури для дітей («Цар Плаксій і Лоскотони, «Подорож у країну Навпаки», «Казка про Дурила»). Симоненко випробовував свій талант і на теренах прози (збірка новел «Вино з троянд», 1965). Він був одним із перспективних письменників, який відроджував найліпші традиції української літератури, зокрема раннього народництва. Тому його позицію можна назвати неонародницькою. Вона відновлювала національну гідність, а його поезія призвичаювалася протистояти антихудожнім, антинародним тенденціям «соціалістичного реалізму», будь-якому засиллю імітаційної літератури.

«ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА»

Немає в Україні такої людини, яка не знала б крилатих, містких слів, виповнених глибоким чуттям історичної та родової пам'яті:
Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Кожен скаже, що вони взяті з пісні, хоча не кожен відразу пригадає її автора—В. Симоненка. Мелодійна основа вірша та мотив материнської любові настільки полонили музику, починаючи зі слів «виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу...».

Пісня була сприйнята народом як своя. І не тільки тому, що вона нагадувала коломийки. Бо й справді В. Снмоненко у своєму двовірші звернувся до традиції чотирнадцяти-складника, поступово переходячи до дванадцяти- та тринад-цятискладового розміру. Водночас він густо пересипав свій твір фольклорними образами («тихі зорі», «материнська добра ласка» тощо), які часто трапляються в думах, ліричних та історичних піснях, доповнював їх власними яскравими тропами, зокрема промовистими епітетами («білява хата», «зорі сургучеві» і под.).

«Лебеді материнства» написані в жанрі колискової. Тому головний мотив тут—материнська тривога за долю її сина, перед яким відкривається дійсність, виповнена дива та любові, яку охороняють «мавки чорноброві», та водночас постають і суворі реалії,—від них прагне вберегти дитину материнське серце. Та «приспані тривоги», «чуже поле» — неминучі, і протистояти їм може тільки людина з твердим переконанням, з органічним чуттям родової пам'яті, з великою волею бути самим собою.

Тому поет звертається до незнищенних вічних цінностей народного світосприймання, передовсім до символу матері — центрального в духовному космосі українців, починаючи з трипільської доби. Він відродився в образі Марії Оранти, зображеної в Софійському соборі (м. Київ). Навіть запорозькі козаки, які не дозволяли жінкам з'являтися на території Січі, поклонялися Покрові.

В народному уявленні мати завжди ототожнювалася з Батьківщиною. Тому зрада їй вважалася непростимим гріхом, а втрата— катастрофою. Вибір іншої Батьківщини постійно осуджувався, оскільки призводив до самознищення нації.

Образи лебедів завжди асоціювалися з вірністю, тому не випадково В. Симоненко звертається до них, пов'язуючи їх із материнством та надаючи їм символічного узагальнення. Треба сказати, що національна символіка постає надійним оберегом українців, хоч би де вони опинилися, навіть якщо на чужину закинула їх недоля, як це часто траплялося в часи панування Російської імперії та СРСР.

І якщо впадеш ги на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі...

У народному, зокрема міфологічному, світобаченні тополя уособлювала перевтілену дівчину (згадаймо бодай поему «Тополя» Т. Шевченка), а верба освячувалась як прадерево, тобто дерево життя.

В. Симоненко був надзвичайно вимогливий до кожного написаного ним слова. Він тривалий час «шліфував» поезію «Лебеді материнства», викреслював деякі неточні фрази, навіть строфи. Якщо порівняти різні текстологічні варіанти, можна побачити в них істотну відмінність, загальну спрямованість автора на вдосконалення поетичного мовлення. Попервах вірш починався зі слів суто особистісного характеру, що їх перегодом було знято:

Прилітайте до колиски лебеді рожеві,
Заспівайте пісню-мрію сину Василеві.

Кількох варіантів зазнав епітет «білява хата» («українська», «батьківська»), допоки не віднайшовся у місткому означенні, оповитому виразно національним колоритом. Ці приклади показують, наскільки серйозно ставився поет до своїх творів, яку могугню силу естетичного та ідейного впливу вбачав у них.

Р.В.Мовчан, Ю.І.Ковалів, В.Ф.Погребенник, В.Є.Панченко. Українська література 11 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту 

_{Підготовка до уроків і все це безкоштовно скачати чи готуватись онлайн, твір з літератури, реферати української літератури, домашнє завдання питання та відповіді}

 акселеративні методи на уроці                         національні особливості
 виділити головне в уроці - опорний каркас             нічого собі уроки
 відеокліпи                                            нова система освіти
 вправи на пошук інформації                            підручники основні допоміжні
 гумор, притчі, приколи, приказки, цитати              презентація уроку
 додаткові доповнення                                  реферати
 домашнє завдання                                      речовки та вікторизми
 задачі та вправи (рішення та відповіді)               риторичні питання від учнів
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)    рівень складності звичайний І
 знайди інформацію сам                                 рівень складності високий ІІ 

 ідеальні уроки                                      рівень складності олімпійський III
 ілюстрації, графіки, таблиці                          самоперевірка
 інтерактивні технології                               система оцінювання
 календарний план на рік                               скласти пазл з різних частин інформації
 кейси та практикуми                                   словник термінів 
 комікси                                               статті
 коментарі та обговорення                            тематичні свята
 конспект уроку                                        тести
 методичні рекомендації                                шпаргалка 
 навчальні програми                                    що ще не відомо, не відкрито вченими

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.