|
Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Іван Франко. Життєвий і творчий шлях. Громадсько-політична діяльність Франка
"Іван Франко. Життя і таорчість видатного діяча, письменника, ученого, перекладача".
Обов’язкова : (1856 — 1916) Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян, а далі у гімназії, яку закінчив 1875р. Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свій перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла і мати (1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші «Пісня і праця» (1883р.), у поемі «Гадки на межі» (1881p.). І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не змінив свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати навчання. 26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію і одержує атестат зрілості. Вже з дитячих років «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В гімназії Франко глибоко цікавиться і знайомиться з літературою польською, німецькою, французькою, з латинськими класиками. Влітку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю (Лолин, Тур'я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи, а восени 1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету. Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студентському університетському журналі у Львові «Друг». Вступивши до студентського «Академічного гуртка», Франко став активним працівником і автором його органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість «Петрії і Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з російською революційно-демократичною літературою, друкує в «Друзі» (1877р.) переклад роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вірші Пушкіна «Ворон к ворону летит» та «Русалка», що ввійшли в першу збірку поезій «Баляди і росказы» (1876р.). Доноси галицьких реакціонерів спричинилися до першого арешту І. Франка та членів редакції журналу «Друг». Після звільнення з тюрми (він просидів у тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів арешту) І. Франко, що був до того «соціалістом по симпатії, як мужик», включається в соціалістичний і робітничий рух Галичини, стає на шлях активної боротьби з австрійською монархією, з носіями соціального і національного гніту в ній. Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми», нарис «Патріотичні пориви», початок повісті «Boa constrictor». Коли ж поліція конфіскувала журнал (після другого номера), назву журналу було змінено на «Дзвін». Тут Франко друкує свій знаменитий програмний вірш «Каменярі» та оповідання «Моя стріча з Олексою». Четвертий — останній номер журналу вийшов під назвою «Молот». В ньому закінчив І. Франко друкування повісті «Boa constrictor», сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича», свою знамениту статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи». Він студіює праці К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладає розділ «Капіталу» та розділи з «Анти-Дюрінга» для видання їх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур. В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Praca» і перетворює його на орган всіх робітників Львова. Він починає видавати «Дрібну бібліотеку», пише для віденського «Слов'янського альманаха» ряд новел, серед них «Муляра» для нової задуманої газети «Нова основа», «Борислав сміється», працює над перекладами «Німеччина» Г. Гейне, «Фауст» Гете, «Каїн» Байрона і т. д., укладає «Катехізис економічного соціалізму...» Повернувшись після таких «мадрівок» до Львова, І. Франко бере участь у робітничій газеті «Praca», пише соціалістичну програму «Чого хоче Галицька робітницька громада». У газеті «Praca» латинськими буквами опублікував І. Франко свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний революціонер»). У журналі «Світ» І. Франко друкує ряд своїх революційних поезій, що ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення виходу журналу «Світ» І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у «Ділі» та в «Зорі» — народовських органах. B цей період І. Франко публікує в журналі «Зоря» історичну повість «Захар Беркут», велику статтю «Іван Сергійович Тургенєв». Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва (1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської «Громади» матеріальну допомогу. Та київські ліберали обіцяні гроші віддали «Зорі», а не Франкові. В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа № 92) «у позиченому сурдуті» І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Викинутий із «Зорі», без всякого заробітку, автор мусить шукати для себе будь-якої роботи. 1887 року Франко стає співробітником прогресивної на той час польської газети «Кур'єр Львовський». Цього ж року виходить збірка «З вершин і низин». В серпні 1889 року в Галичину приїхала група студентів з Pociї. І. Франко вирушив з цією групою у туристську подорож. Австрійська влада побачила в цьому намагання письменника відторгнути Галичину від Австрії і приєднати її до Росії. Заарештований разом з студентами, І. Франко знову просидів у в'язниці десять тижнів і був випущений без суду. У 1890 році разом з М. Павликом І. Франко видає двотижневик «Народ», що став органом заснованої цього року «Української радикальної партії». Тут письменник друкує такі відомі сатиричні оповідання, як «Свиня», «Як то згода дім будувала». В цьому ж році вийшла збірка оповідань автора «В поті чола» з передмовою М. Драгоманова та автобіографією І. Франка. І. Франко організував у Львові «Наукову читальню», в якій виступав і сам з питань теорії наукового соціалізму, політекономії, історії революційної боротьби. Боротьбу І. Франко проводить і на науковій ділянці. Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі темою політичну поезію Т. Г. Шевченка. 1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин». 1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено. На останнє п’ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичних збірки І. Франка: «Зів’яле листя» (1896р.), «Мій Ізмарагд» (1898р.) та «Із днів журби» (1900р.). Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники» (Львів, 1898р.) та «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874 — 1898», зроблений М. Павликом. У збірнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та інші. На другий день після свята, 31 жовтня 1898 року, у Львові відзначався столітній ювілей І. П. Котляревського. Ювілей розпочався читанням «Великих роковин» І. Франка і був ніби продовженням ювілею його автора. З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу, фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі статті «Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші. На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується своєю знаменитою поемою «Мойсей», віршами із збірки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вірш «Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли пускать» («Стріли», 1903р.). В цей же час І. Франко пише статтю «Нова історія російської літератури», яка являє собою рецензію на книжку О. Брюкнера «Історія російської літератури». Він виступає також з своєю знаменитою статтею «Ідеї» і «ідеали» галицької москвофільської молодіжі», опублікованою в «Літературно-науковому віснику», в якій викриває реакційність галицьких москвофілів. B 1904 році, влітку, І. Франко викладає історію української літератури на «Наукових курсах» у Львові (вісімнадцятигодинний «Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку»), цього ж року пише статтю для російського словника Брокгауза і Єфрона «Южнорусская литература». Різке протистояння встановлюється між Франком та українськими націоналістами, особливо Грушевським. В 1907 році І. Франко знову пробував посісти кафедру у Львівському університеті, але на свою заяву не одержав навіть відповіді. Моральну підтримку знаходить письменник у громадських колах Наддніпрянської України і Росії. В 1906 році Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності, представники Російської Академії наук підносили питання про обрання письменника членом цієї академії. М. М. Коцюбинський виступає в Чернігові з рефератом «Іван Франко», у якому називає письменника людиною могучого голосу і дзвінкого поетичного слова, реалістом у кращому розумінні цього слова. В 1906 році виходить його збірка поезій «Semper tiro», в 1907 році — повість «Великий шум», в 1910 році — «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890p.». І. Франко пише і друкує статті про О. Герцена (1911р.), О. Пушкіна (1914р.), Т. Шевченка і т. д. В 1913 році розпочались ювілейні святкування сорокаліття літературної діяльності письменника, готувалися до видання ювілейні збірники. Та перша імперіалістична війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці 1874 — 1916 pp.» вийшов у Львові 1916p.). Здоров'я письменника все гіршало. Він виїжджав на лікування в Карпати, був у Києві, в Одесі (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкіна «Борис Годунов» І. Франко написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та поеми «Євшан-зілля», «Кончакова слава» і чимало поезій. За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі або ж залишилися в рукописах. У 1915 році здоров'я письменника різко погіршало. Весною 1916 року хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт 9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку просив передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. 31 травня 1916 року труна з тілом Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки Франкові були перенесені на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі. На могилі письменника був споруджений пам'ятник: висічену на камені фігуру робітника-каменяра. 1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка поставлено йому пам'ятник.
І. Франко-поет національної чести. Це ускладнює роботу дослідника і утруднить майбутнього біографа, бо кожна з ділянок літературної чи наукової діяльності вимагатиме спеціального висвітлення і досконалого ознайомлення з відповідними галузями науки і літератури. Проте цим не вичерпуються труднощі дослідження Франкової літературної спадщини та з'ясування його заслуг перед відродженою Україною. Франко, як письменник і діяч, неспокійний, рвучкий, не позбавлений гострих ухилів і різ-кости внаслідок свого пристрасного темпераменту. Ці риси виявляються не тільки в виборі тем та в способі трактування їх, але й у загальному тоні й формі літературного письма, що в нього воно здебільшого яскраве, рельєфне, позбавлене шаблону, завжди пристрасне, так, що завжди притягає до себе увагу, навіть тоді, коли рішуче не згоден з автором. Франко пройшов довгий шлях праці, боротьби й літературного подвижництва. Багато де в чому цей шлях відхилявся від загальноприйнятого в рідному його суспільстві, часто круто звертав від протоптаних давно вже "стежок", відкидаючи ці останні і протиставляючи їм "нову" і "велику Дорогу", що по ній до ясної і високої мети повинні прямувати і окрема людина, і весь народ. Умови особистого Франкового життя, а ще більше умови національно-громадського розвитку українського суспільства склались так, Що Франко не тільки проголошує "нові шляхи", а й дійсно стає, "каменярем" - чорноробом, що "п'ядь за п'яддю" відвойовує доступ до "великої дороги" і перемагає безліч перешкод до неї. Звичайний трагізм, що переслідує провісників "нових слів", новаторів думки і діла, які не скоро чують відгуки на свій заклик,— не минув і Франка: тільки зрідка кволий відгомін викликали його "слова", ще рідше за цим відгомоном ішли діла, і на його бадьорий заклик до світла-боротьби відповідало все те саме старе, мов задубіле мовчання, все та сама німотна покірність — ця ганьба і прокляття в житті українського народу протягом останнього сторіччя. І коли гіркість невдоволення, досади, образи, часами гніву за рідний народ, що не доріс до співця, могла отруїти поетову свідомість, то та чорна, виснажлива праця, за яку змушений був узятися Франко, щоб творити культурну й громадську міць рідного народу, і яка декого відстрашувала, бо була нова й смілива і, здавалось, небезпечна, ще збільшувала трагізм переживань поета-діяча. У Франковій поезії можна відчути скорботу співця і "пророка" і спостерегти сліди ран від протиріч життя, і загального, і національно-українського, та від його хаосу й безладдя. Але разом з тим ми зустрінемось тут з гордістю творця, що затаює горе і ховає ті особисті страждання, що їх гірку чашу він мусить випити, бо її підносить йому його ж рідний народ. Ми побачимо, який скупий поет на признання про те, що він переживає, коли його таємні і дорогою ціною вистраждані заклики умирають, не долітаючи до слуху тих, до кого вони спрямовані, і яке глибоке горе гнітить його душу, коли він не бачить ані слідів, ані розуміння своєї праці. Франкова поезія, крім своїх художніх вартостей, правда, не завжди однакових, цінна ще тому, що в ній надзвичайно правдиво і глибоко відбивається психологія діяльного українця, що зрозумів те лихе становище, в якому опинився рідний народ, що щільно підійшов до хиб свого національного характеру, до червоточин національної волі. Ось чому знати цю поезію — це наблизитись до пізнання самих себе. Полюбити творчість цього поета — це знайти в ньому джерело не тільки естетичної насолоди, але й запас вражень, що організують психіку українця й оздоровлюють волю його, таку пом'яту віковічними злигоднями історичними Франкова любов до свого народу ніколи не була сліпа. Всі його книжки, збірки віршів, пристрасні публіцистичні статті говорять і переконують, що в цьому почутті часами чути щирі елементи ненависті і обурення, докору і плямування. Він таврує, бичує і ганьбить те, що викликає гнів і обурення, що знеславлює його рідний народ. Тому, коли хто любить франкову поезію, той не зажмурює очей на хиби і від'ємні риси народного життя, а навпаки, здобуває цінну "протиотруту" від національної зарозумілості. Є ще один цінний здобуток від знайомства з Франковою творчістю. Франко не тільки співець прекрасного і не тільки віщун національного оновлення. Він — "муж світла", мудрий, бо знає людську душу взагалі і зокрема українську душу. Він зрозумів цю душу і в Минулій долі українського народу, і в виявах її в сучасності. Через це Франкові ідеї, висловлені в художніх формах, особливо цінні, бо почуваєш, як глибоко продумав він їх та усвідомив і як палкість та пристрасність настроїв гармонійно злилися зі зрілістю та психологічною обґрунтованістю думки. Франко належить до тих поетів, що приваблюють до себе більше глибиною своєї творчості, ніж гарною формою, карбованим словом, мелодією ритму, хоч і в цьому відношенні на багатьох його творах лежить печать справжнього таланту і відбиток ґетевської "милости Божої". Тому-то Франкова творчість, як творчість кожного справжнього мистця, задовольняючи вимоги, що ставимо до прекрасного, водночас набуває виховних рис; від Франка багато береш, багато чого вчишся і багато чим себе збагачуєш. Поетова муза народилась у часах, коли в національному житті панувало безладдя, і хаосом та протиріччям того життя вона просякла; його творчими прагненнями себе напоїла і оздоровила; його дисгармонійними елементами, тими, що мають у собі розкладовий фермент, підточила власні сили і можливості, що так і залишилися невиявлені або у підсумках творчого напруження дали щось надривне і безмежно скорботне. І цей відбиток змісту національного життя в поетовій творчості такий глибокий і такий історично правдивий, що, здається, неможливо зрозуміти психологію українського суспільства 80-90-х років, не ознайомившись з поетичними інтерпретаціями його, що створив Франко, з тими художніми зразками, поемами й піснями, що їх мотиви навіяв сучасний поетові момент. Історикові українського відродження (особливо для з'ясування його історії в Галичині) Франкова творчість багато чого вияснить і допоможе глибше зрозуміти справу. Про те, що дав цей великий українець своїй країні, що він поклав у скарбницю української національної культури і яка взагалі заслуга його в справі відродження України, напишуть книги, і передмови до них у вигляді статей, біографічних нарисів і характеристик українська журналістика складає вже й тепер, в зв'язку з Франковими днями. Авторові цих рядків хотілось би вписати кілька сторінок в ювілейну літературу і притягти читачеву увагу до одного моменту в різноманітній, щодо змісту, поетовій творчості, як йому здається, до моменту особливо цінного з громадсько-національного погляду. Це момент національної чести і національної гідності. В цій пісні багато смутку і розпачливих нот. Та чи винен поет, що уста його мимоволі нашіптують слова його пісні "в хвилях недолі, задуми тяжкої", що недоля народу, будучи й поетовою недолею, стала "матір'ю скорботних дум", що вилились у пісню й породили її? Не будемо шукати відповіді на питання: вона є в самому питанні; Так було і так довго ще буде, що життя народу, покривдженого історією, визначить своїм змістом і зміст творчості свого співця, увійде в його свідомість, як щось органічне, первинне, що превалює над усім іншим матеріалом поетичного натхнення. І що чутливіший співець, що витонченіша поетична вдача його, тим сильніше ми відчуваємо вплив народності на зміст його творчості, тим глибше пройде цей первень у лабораторію, що творить художні образи й слова. Це — "закон єго же не прейдеші", і Франкова творчість зайвий раз стверджує внутрішню силу "закону". Вище ми сказали, що Франкова муза зародилася за часів безладдя в українському житті. Це безладдя виключає можливість широких планів, сміливого почину і популярних гасел, що кличуть до встановлення гармонії і вищого порядку на місці хаосу. Ширші кола в суспільстві не дуже сприймають новаторство: тяжка віковічна спадщина зв'язала по руках і ногах рух народного життя, знесилила народ, знизила його сприйнятливість і, здається, змусила його звикнути до невільничого стану. Соціяльна відсталість, безпросвітні злидні, залежність від гнобителя, що здеморалізував підлеглого і поволі позбавив його почуття людської гідності, погасив у ньому пошану до себе самого і довів його врешті до тієї межі, за якою вже не повстають ні протести, ні питання про честь — це те тло, що його давало Франкові життя української Галичини. На цьому тлі він малює цілий ряд нарисів з народного життя, і в них проходять перед нами потворні образи п'явок, що висисають сили з народу, експлуататорів, що накинули на нього ярмо надмірної праці, адміністраторів, що діють заодно з експлуататорами і разом з ними перетворюють народне життя у якесь страшне пекло. В пеклі цьому попеліє дух самодіяльності, гасне ініціатива і прищеплюється отрута, що труїть свідомість пригніченого. Яскрава серія оповідань, "Боа констріктор", "Бориславські оповідання", "Великий шум", і особливо велика повість "Перехресні стежки" малюють упадок, розлам і деморалізацію, що широким потоком розлилась по всіх лініях народного життя і просякла усі його розгалуження. Поетова свідомість сприймає цю картину в скорботних і глибоко гнітючих тонах. Ой ідуть, ідуть тумани Наддністровими лугами...
Повите туманом, прибите горем, знесилене від важкої праці українське село не чує голосу "коваля", якому в уста вкладає поет свій клич:
Франко, як побачимо далі, знає муки цих переживань. Життьова мудрість і досвід, поєднані з гарячою вірою, підкажуть народному співцеві вірний шлях до перемоги і допоможуть знайти джерело сили в дні, коли віра занепадає. Цією мудрістю щодо розуміння життя, обміркованістю мети його і досвідченим знанням реальних умов, що чекають на народного діяча і співця в його діяльності, а разом з тим невгасимим за ніяких умов світлом ідеалу просякнутий один з найсильніших віршів (з серії громадянської лірики) Франка "Каменярі". Поетові снився "дивний сон". Серед тисяч подібних до нього він стояв прикутий до високої кам'яної скелі. У кожного в руках був тяжкий залізний молот; від цього вони були подібні один до одного і ще тому, що чоло в кожного "прикованого до скелі" було покарбоване "життям і скорботою" і в очах у всіх горів "любові жар". Згори чути сильний, як грім, голос, що закликає довбати скелю, терпіти і важку працю, і спрагу, й голод, бо їм призначено розбити її. І всі, як один, підняли руки, і тисячі ударів молотами, як "водоспаду рев, як битви крик кривавий", посипались на скелю, добуваючи, "п'ядь за п'яддю", доступ до широкої дороги, що схована за скелею. "Каменярі" знають, який тягар, яку неймовірно важку працю взяли на себе: вони чують, як за ними плачуть матері, діти і жінки, що вони їх залишили для "праці, поту і мук", до них досягають докори і друзів і ворогів, що проклинають і їх самих, і "справу", і "думки їхні". Вони самі терплять муку:
Отже, "каменяр" — це формула праці, служіння для діяча і співця в умовах українського життя, а робота його — це повільне, "п'ядь за п'яддю", довбання скелі, під час якого доведеться не тільки багато сили витратити, але й подяки за це не мати.
І тому, як не потішає себе поет філософськими роздумуваннями, як не заспокоює себе,— жива душа його таки прагне підтримки, шукає співчуття, все жде, що струна, яку він натягнув, відгукнеться співзвучними акордами і цим покаже, що ліру свою він настроїв на вірний лад. Сподіване не приходить, і посіяне зерно не сходить. Така велика диспропорція між бажаним і можливим вражає поета, і в його душі повстають від цього дисгармонійні переживання. Разом з ним і ми переживаємо ті рефлекси й емоції, що їх викликало невдоволення, разом з ним ми усвідомлюємо, як важко було жити і працювати діяльному українцеві за тих часів нашого відродження, коли, за словами іншого поета, був "густий морок скрізь по хатах" і ледве-ледве з'являлись боязкі вияви масового національного відродження. Подані в поетичній формі Франкові переживання з цього погляду подвійно цікаві: 1) вони цінні не тільки, як матеріал, що характеризує поетову душу, яка так чутливо реалізує, не тільки як зразки сумної лірики з глибоким психологічним змістом, але і 2) як історичний документ, що відчитаних і вивчення його дасть зрозуміти ті переживання, які випали на долю кращих і найдіяльніших представників українського суспільства, що належали до Франкового покоління. Та не цим діячам, не цій невеличкій купці самовідданих каменярів, що сміло й щиросерде взяли на свої плечі тягар праці над відродженням національного життя, довести діло до того кінця, коли вже видно якщо не овочі, то бодай прорість від посіяного. Не їм "вичерпати малою ложкою" — "сей океан кривд, горя, темноти", де лише:
Дійсність українського життя в ті часи могла ще більше паралізувати волю тих, хто намагався підняти культурно-національний і соціяльно-політичний розвиток серед мас. В чому ж причина, що палкі думки й сміливі наміри залишаються безплідні, чим це з'ясувати, що саме паралізує волю самовідданого діяча, чому виразник народніх сподівань і інтересів часами принижується до рівня мас? Франко вказує на духовну, бідність раси. Таке пояснення було б занадто страшне і ставило б хрест над творчими зусиллями українців, коли б це було дійсно так. І коли поет у рефлекторному пориві говорить:
Народ, що породив висловника своїх думок і настроїв, чи то поета, чи діяча на громадській ниві, наділяє його рисами свого "я". І ця спадщина, що передав народ своєму синові, яскраво виявляється особливо в дні терпінь ("дні проби і міри") або, навпаки, в моменти напруження і злетів народних сил. Франко чудово висловив цю думку в одній з своїх найдосконаліших поем "Мойсей", що замикає коло його творчості. Характеризуючи героя цієї поеми, що, майже доконавши мети свого многотрудного життя, вже стоїть на "краю могили", поет говорить про нього:
Недаремне, певно, поетична увага його спинилася на далекій від нас, в сивій давнині і віковічному поросі захованій, події з життя єврейського народу; затертий образ своїми побляклими рисами нагадав поетові щось живе, до болю близьке. Давно вже померлий раб-полонений у Вави-лоні воскрес і прийняв образ народу, з якого походить поет. Поет не говорить цього. Та ми почуваємо недоговорене, ми і підставляємо аналогію. Вдивляючись в історичну постать, що її покликала до життя митцеві творча фантазія, і вслухуючись в невільницьку пісню, що роздирає душу, ми почуваємо, як тривожна і болем проймаюча дума охоплює нас: так, в цій пісні багато нот споріднених і співзвучних з тими, що ми чуємо в наших піснях, а образ вавилонського в'язня, який він схожий до української сучасності! З невільницьких уст ллється ця, викликана насильством, пісня. Це ж бо пісня ганьби, пісня сорому й безсилля. Ми чуємо її в пісенних творах того народу, що пережив історичну катастрофу. Адже ж про ганьбу співав і наш геній Шевченко; щоб розбудити наш сором, така сама пісня ллється і з уст талановитого Франка. Раб знає "пісню стару": "я рабом народивсь,— та рабом і помру",
Такий логічний висновок, що до нього неминуче приходить співець боротьби, яким, до речі сказати, в значній частині своєї творчості був Франко, і тому не без підстав С. Єфремов у своїй праці зве Франка "співець боротьби і контрастів". Мені самому здається, що до такого висновку не раз приводила Франка зболіла поетова свідомість, від чого він мав багато гірких хвилин і переживань. У поета з менш виразним характером борця такий висновок трагічно вплинув би на все його світовідчування, яке, заломившись в національній стихії, забарвило б у безнадійно похмурі відтінки поетову творчість. Але для цього Франко занадто суцільна людина, занадто вірить він у невичерпні сили української нації. Він знає, що невільничі риси в рідному народі, хоч і довго живуть і виявляються протягом сторіч, але все-таки колись мусять поступитися перед своїм антиподом. Сила розвитку і віковічних напружень робить з національного раба людину, що усвідомлює ціну свободи і зриває довголітні пута "з ніг і рук" і, звичайно, зі свідомості. В довготривалому процесі звільнення і перетворення в "нову людину" великий вплив на психіку має протиставлення рабським рисам рис протилежних. У методі, в засобах такого протиставлення Франко, незважаючи на різке контрастування, посідає особливу здібність заторкувати чутливі місця свідомості, як-от сором, почуття національної гідності. В спрямуванні ударів, що заторкують ці пункти свідомості, Франко сильніший за всіх інших українських поетів 4 як ніхто інший з них, може цими ударами викликати бунт, обурення і в конечному результаті досягти ефекту. Слово його б'є, як батіг, і очищає, як каяття. При цьому він часто прибільшує, нападає на "уявні величини", "визнані святощі", що з них зробили ідолів, скидає тих ідолів з високих постаментів, і тут рука його така сильна, що біль відчувається ще довго після її ударів. Ось ілюстрація: в "любові" до України-Руси признаються люди, не гідні того. Поет каже: коли його батьківщину люблять такі люди, тоді він не любить її. І коли з приводу цих слів зчиняється ціла буря проти їхнього автора з нападками, докорами й обвинуваченнями у відсутності патріотизму, тоді Франко вибухає різкою відповіддю, зриваючи маску з національного патріотизму не гідних признаватися в ньому і визначає чистий зміст і непідкупні мотиви високого почуття справжнього щирого патріотизму:
Серія поетичних Франкових творів на теми протесту, боротьби за національні і загальнолюдські ідеали людської волі ставить їхнього творця у ряд тих поетів, якими пишається людство як "бунтарями духа", що повстають проти кайданів, які сковують вияв і розвиток людських сил. Не спиняючись докладно на цих віршах, зазначимо, що вони пройняті волевим духом, що вони сильні, дужі, сповнені наростанням настрою і так тісно підходять до найтаємніших прагнень народу, що стали цілковитим здобутком його, ніби висловом національного ідеалу. Вони такі популярні у масах, як найулюбленіші народні пісні, їхнє місце в національному ритуалі те саме, що посідають гімни. Ця популярність прийшла, звичайно, значно пізніше, в кожному разі, не на початку того тернистого шляху самотності і нерозуміння, який судилося пройти поетові. Все ж в цій частині своєї творчості Франко мав щастя відчути радість від єднання з тими, що народили його, збагнути найглибші думки і навіть неусвідомлені прагнення свого народу, поетично висловити їх і хоч частково знайти зрозуміння. Після Шевченка долю поета-проводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван Франко і це високе покликання гідно і з честю виконав. Дослідження спадковості цієї долі, встановлення співзвучних моментів в творчості обох поетів дуже цікаві не тільки в історико-літературному значенні. Явище важливе по суті, важливо з'ясувати розвиток національного ідеалу, оскільки він відбивається в свідомості великого митця, і вже в перетвореному вигляді своєю-чергою впливає на дальший ріст національної свідомосте в масах. В працях українських критиків та істориків літератури немає поки що відповіді на це питання. Проте безперечно можна вважати, що Франко виявив історичну чуйність в розумінні національного ідеалу, ввів у нього нові моменти й риси, що обумовлені сучасним йому станом у розвитку українського народу, і тим самим сприяв дальшій кристалізації його. Якщо у Шевченка була глибока віра в незужитковані сили рідного народу, в те, що історія його, хоч наче й перервана, все ж іще не закінчена і скаже своє слово; якщо Шевченко був сильний, як поетичний висловник рідного народу, саме цією захоплюючою вірою, то у Франковій поезії ми бачимо перехід віри в певність, у переконаність у тому, в що вірило попереднє покоління. Життя виправдало генієву віру, віра створила діло, діло перетворилося в тисячні факти національного пробудження. Хоч вони дрібні, розпорошені, наче й незначні, та синтезуюча поетова творчість об'єднує їх, скупчує в більш-менш суцільний образ відродження, риси якого вже можна передбачити й показати. Франко так і робить: він залишається історично правдивий і не тратить почуття міри, коли малює образ відродження, хоч психологічно міг би несвідомо піддатись почуттю перебільшеної радості від того, що бачить, як це й сталося пізніше з деякими молодими українськими поетами, що їхні художні твори, присвячені відродженню рідного краю, саме й мають цю хибу: перебільшеність і невідповідність до історичних обставин. Відродження — справа складна й довготривала, "вчорашній раб" сьогодні не зробиться вільною людиною, вибух та бунтарство — це не свідома боротьба з обміркованою метою й розумною організацією її, "край рабів" лише поступово можуть заселити вільні володарі його. Ось чому, коли читаємо у Франка:
В ці дні до речі буде нагадати про почуття національної чести, яке мусить бути дорогим для нації, так, як кожній людині дороге почуття особистої чести, особистої гідності. Це почуття стоїть на варті вчинків, але одночасно в ньому таїться й найсильніший психологічний стимул їх та їх першоджерело. З цього почуття виростають шляхетні змагання, активні прагнення і напружена діяльність, і разом з тим воно охороняє чистоту шляхів і засобів у боротьбі за добро батьківщини. Тільки маючи це на увазі, ми зрозуміємо, чому Франко, закликаючи до національної праці, говорить про те, щоб подвижники її "чесно послужили для матері службу", щоб метою цієї праці була "честь", разом зі славою і щастям батьківщини. Як Мойсей, що сповідався перед Єговою на межі Ханаану, Франко на завершенні свого діяльного шляху може сказати про свій народ і про зміст своєї праці для нього:
Франко, поет-борець, не обмежує свого завдання закликами до боротьби з зовнішнім ворогом і реальною особою. Він бореться з рабськими рисами і від'ємними напластуваннями, що утворились протягом історії в природі самого українця. І в цьому Франко-вчений, один з найкращих знавців духової творчості українського народу, стає в поміч Франкові-поетові, допомагаючи йому розібратися у вигинах національного українського "я", в щербинах народної вдачі, в тій гнилизні, що труїла народні сили і- зменшувала творчу міць народу. Озброєний знанням цих первісних причин, поет починає боротьбу з ворогом, що сидить в українській душі, і "виряджає в похід" своє слово:
Намагаючись розбудити це почуття, таке могутнє в справі відродження, поет поводиться як добрий люблячий педагог: він не тільки засуджує помилки і ганьбить злочини, але й показує шлях до виправлення і допомагає тому, в кого свідомість прояснилася від каяття. Так, лице червоніє від сорому, як читаєш пожовклі сторінки нашої історії, але вона також, як переконує нас. Франко,— зберегла й інші сторінки, яскраві й барвисті, здатні викликати натхнення і пробуджувати до творчості, підносити гордість, сторінки повчальні, що мають глибокий зміст. Поет любить викликати до життя ці сторінки, щоб зберегти їх від забуття для нащадків. В багатьох творах на "старі теми", запозичені з давніх переказів, літописних оповідань і пізніших подій української історії, перед нами оживають герої, що давно вже зійшли з історичного кону, народні маси, шляхетні вчинки й слова. Забуте й поховане в могилах давноминулого дає натхнення і немов починає жити вдруге, втілене в художні образи, а тому й довговічніше. І завдяки цим образам нашого минулого, що відтворила Франкова художня інтуїція, між нами і минулим повстає якась співзвучність, і глибше тоді ми почуваємо інтимний, нерозірваний історією зв'язок наш з минулим, який тепер зміцнює поет. Варто ще відзначити: часами одне якесь речення з стародавнього літопису або вислів сивої старовини у Франковій передачі набувають поглибленого змісту і широкого значення, дають йому матеріал до порівняння, для створення на ґрунті цього порівняння цілого ряду історичних спогадів, повчальних для сучасності і об'єднаних спільними чи подібними рисами або заложеною в них ідеєю. Ось ілюстрація. Поет читає в "Слові о полку Ігореві": "жени руськія восплакашася", і для нього в цих трьох словах — вся історія хресного шляху української жінки, вся драма Її стражденної долі і витрачених "мар" - без тями" сил.
Ось перед нами "Іван Вишенський",— ця цікава й яскрава постать української історії кінця XVI ст. Образ ченця-патріота у Франковій поетичній переробці вражає нас своєю моральною міццю і гарячим серцем, пройнятим бажанням добра Україні, глибиною дисгармонійних переживань, що відбуваються в душі пустельника через конфлікт між прагненнями його і свідомістю обов'язку перед батьківщиною. В захопленні Іваном Вишенським Франко створив чудову поему про обов'язок, про любов і жертвеність в ім'я цієї любові, що заповів "Розп'ятий" і яку визнає пустельник, що в самозреченні говорить такі повні глибокого змісту слова:
У передмові до поеми "Мойсей" поет сам визнає, що його "тривожило" майбутнє його народу: він не мав спокою й сну від того сорому, що буде пекти нащадків за вчинки батьків і тих, хто довів народ до цього стану "паралітика на роздоріжжі". І ось, з цього великого почуття любові до батьківщини, ускладненого й розпеченого соромом за сучасне і небажане майбутнє, зродилась Франкова поезія, що викликає співзвучні переживання у його сучасників. Франко — поет національного сорому, та не того, що спалахне востаннє й згасне в чад і дальшого занепаду, а того, що революціонізує свідомість, змушує глибоко заглянути у власну душу і розгоряється в полум'я відродження. В цьому полягає велике й симптоматичне значення Франкової творчості як поета української сучасності. В ній ми знайдемо, звичайно, сліди виснажуючих дум і переживань, що понижують життєвідчування — це така вже доля поколінь, яким судилась чорна праця "каменярів" відродження. Вище, на початку статті, ми спинялись на цих моментах у Франковій творчості. Проте, хоч вони й міцні, хоч і глибоко відбиваються навіть на поетовій ліриці, даючи цілі скорботні поеми "зів'ялого листя", "незагоєних ран" і "похованих в серці надій", та вони не здатні перемогти бадьорі почуття і певність близької перемоги тієї справи, якій служить поет. Якщо не йому і не його поколінню, взагалі не нам,
Проблематика поеми І. Франка "Мойсей"Як "Мойсей" Мiкеланджело - один з найвидатнiших творiв свiтового мистецтва, так i однойменна поема I. Франка - унiкальне явище не лише в українськiй, а й свiтовiй лiтературi. Написаний у перiод пiднесення революцiйного руху в Росiї й в Українi "Мойсей" став визначною вiхою у творчостi Каменяра, розкрив новi гранi його поетичного генiя, з великою силою засвiдчив глибоку вiру Франка у невичерпнi сили народу, i свiтле майбутнє своєї вiтчизни. Франко прагнув не лише висловити свої погляди на минуле рiдного народу "замученого, розбитого", а спрямувати його на активнi дiї, на здобуття людських прав. Ця думка є основною фiлософською сентенцiєю твору. Вона знайшла iдейно-художнє втiлення у прозi. Поема "Мойсей" порушувала важливi проблеми, якими жило українське громадянство в часи революцiйного пiднесення: зростання свiдомостi трудящих мас та їх iсторична роль, вiддане служiння народовi, суспiльна роль слова; мобiлiзуюче значення смертi героя; поступ народу. Твiр пробуджував у народi моральнi сили, полiтичну свiдомiсть, революцiйний дух. Тему та iдею ясно визначає пролог. Поет висловлює глибокий жаль з приводу того, що українському народовi, роз'єднаному Австро-Угорською монархiєю i царською Росiєю - суджено було нести безмiрнi страждання, а також тверде переконання, що всi жертви, злигоднi й муки не пройдуть марно. На думку I. Франка, визволення українського народу i возз'єднання його в єдинiй вiльнiй державi може вiдбутися разом iз визволенням iнших народiв. Обравши за основу бiблiйну легенду i, вiдповiдно до свого задуму, змiнивши її, I. Франко намалював в образi Мойсея вождя, що самовiддано служить народовi, любить свiй народ i присвячує себе боротьбi за його майбутнє. На шляху до високої мети перешкоджають йому дрiбнi людцi, що вважають за мету не великий iдеал, а мiзерну особисту користь, намагаючись демагогiчно схилити до цього маси:
Зневiра й хитання, роздуми i вiдчай Мойсея напередоднi нового життя не можуть втримати його осторонь переможного руху, якого нiкому не спинити, бо народ є творцем iсторiї. Саме тому народ i виступає головним героєм твору. Хоч Мойсей i залишив табiр, народ обирає з свого трудового середовища нового вождя Єгошуа, "князя конюхiв", здатного пiдвести маси для переможного бою. Могутнiм акордом народної революцiї завершує поему I. Франко:
“У кожного великого письменника є твори, в яких з особливою повнотою відбилася його особистість. Такими творами в художній спадщині Івана Франка видаються мені лірична драма “Зів’яле листя” та повість “Перехресні стежки”, – завважував дослідник Микола Ільницкий. – “Зів’яле листя”, цей світовий шедевр драми закоханого серця, було основою для розкриття внутрішніх переживань персонажів “Перехресних стежок”. Чи не найперше це співпадання настроїв обидвох текстів проявилося в сценах запізнання юного студента-правника Євгенія Рафаловича з дівчиною, з якою він якось танцював на балу, а відтак випадково зустріч на вулиці, й вона вразила його своєю ходою. “Він зараз пізнав її і зараз зробив увагу, що пізнає її по ході, її хід мав у собі щось незвичайне, щось таке, чого він досі не завважив у жадної женщини, щось таке плавне, свобідне, гармонійне, що він одразу сказав сам до себе:
Євгенія час змінив менше, цілісність і гармонійність відчуваються в його натурі – як юнака, що з цілковитим оптимізмом сприймає життя і робить реальні усвідомлені кроки до здобуття бажаного (старанність у науках; школа музики як спосіб заприязнитися з Реґіною), так і чоловіка, який певен своїх сил і можливостей змінити життя в повіті. Він однолюб, сильний інтроверт, і невдача в коханні, попри юнацькі метання й психологічні вибухи, його характер лише загартувала. Інша річ – Реґіна. Вони обидвоє сироти, але вона натомість – тип психологічно нестійкий, слабкий, податливий, схильний коритися. Вона змалку звиклася з нещастями, змирилася з їх невідворотністю, не виробила в собі житейського імунітету, – тут особливо показова її розповідь про “діамантову корону”, чи то б пак, скло із розбитої пляшки. Адже що насправді виблискувало на горбі – невідомо, дівчинка так і не зуміла це перевірити… В образі Реґіни приваблює її глибокий внутрішній світ меланхоліка, здатність на справжнє почуття. Попри це, слабкість характеру невідворотно дається взнаки: дівчина навіть не думає протестувати намірам тітки видати її за зовсім чужу, незнайому людину, – попри те, що якраз перед цим вона зустріла своє кохання і усвідомила це. За такі речі життя карає. Десять років у холодних пазурах збоченця Стальського – це може й надміру жорстоко. Але завважмо: весь цей час вона не насмілися цьому протистояти інакше, як слізьми й самобичуваннями. Скажемо так: не насмілилася протестувати сама, наївно надіючись на доброго священика, що напоумить її потвору-чоловіка. Відтак же, коли Євгеній у хвилину психологічної слабкості, спричиненої враженням від раптової зустрічі з нею, пропонує Реґіні кинути все, вкрасти її і втекти світ за очі, вона лише спочатку реагує адекватно – охолоджує його хвилинний намір; насправді ж сприймає в глибині душі його слова за чисту монету і сподівається на них, – адже, прийшовши до Євгенія увечері напередодні вирішального для його кар’єри дня і “підставивши” його таким чином, вона підтверджує, що їй ідеться зовсім не про розлучення зі Стальським… Такі мазохістичні натури, доведені до крайньої межі відчаю, таки здатні на поступок, але – лише на один. Так сталося і з Реґіною: вона вбиває Стальського, але й самій їй після цього уже не жити. Взагалі ж, у “Перехресних стежках” аж надміру багато психологічно й морально ущербних персонажів: рафінований садист Стальський, якому однаково, кого мучити – кота за вкрадений шмат ковбаси чи дружину за її природне нерозуміння його загравань зі служницею; холодний убивця Шварц; слабовольний авантюрист Шнадельський; моторошно символічний у своїх апокаліптичних візіях епілептик і шизофренік Баран; ціла галерея ідіотів на судовій службі, увінчана неперевершених образом олігофрена Страхоцького… Можна з абсолютною певністю стверджувати, що із двох сюжетних ліній роману – подвижницька громадська праця самотнього інтеліґента і любовно-психологічні студії еволюції людських доль – лише перша є реалістичною, а друга всуціль лежить у руслі культури модернізму з його пильною увагою до межових психічних станів (перечитаймо бодай ліричну драму “Зі щоденника самогубця” Петра Карманського чи ранні повісті Михайла Яцкова та Володимира Винниченка як вершинні досягнення подібного типу українського модерну). Тут незайво пригадати, що критики завважували прояви декадансу як одного з різновидів модернізму ще в “Зів’ялому листі”. Зрештою, цей аспект Франкової творчості чекає свого уважного й неупередженого прочитання. Є в “Перехресних стежках” іще один украй нетиповий для української літератури образ. Лихвар, “п’явка повітова” Ваґман уособлює в творі новий рівень українсько-єврейських взаємин, які в пору написання Франкового роману були в Галичині напрочуд складними. На лихварюванні – позичанні селянам грошей під високі відсотки – він нажив чималий капітал, але відтак у його житті сталася трагедія, яка серйозно змінила цього чоловіка. Єдиного Ваґманового сина, незважаючи на всі його старання, повітові “ґонораціори” забирають до війська, і там хлопець гине. Після цього Ваґман починає мстити кривдникам по-своєму: він перестає мати “ґешефт” із селянами, а переключається на повітове панство, і сягає на цьому шляху значних успіхів. “Тих ваших противників я маю в кишені”, – каже він Рафаловичу і пропонує йому… допомогу. Мало того: він негласно допомагає селянам позбуватися боргів, а відтак своєю ідеєю “паралельного віча” направду рятує починання Рафаловича. Ваґман – єврейський патріот, ідеалом якого, вочевидь, є власна єврейська держава. Заки ж її немає, він воліє чесно співпрацювати з націями, на території яких живуть його одноплемінники. В цьому сенсі надзвичайно показовими є такі його монологи: “Жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, а з тими, хто дужчий. У Німеччині вони німці, се розумію; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та в Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?” “Жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом – сього досить. Але ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно пов’язаний з усіма споминами нашого життя. Мені здається, що якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна”. Здавалося б, євреї з такими поглядами в той час – фантазія, бажання Франка, як і в романі “Борислав сміється”, показати “небувале в окрасці бувалого”. Але ж ні – професор В. Панченко закликає нас “згадати, що 1893 року Іван Франко познайомився у Відні з Теодором Герцлем, теоретиком сіонізму; пізніше (1896) він одним із перших відгукнувся на вихід у світ такої важливої праці Герцля, як “Юдейська держава”, назвавши її автора “пасіонарним героєм”. Т. Герцль розробив план реставрації єврейської державності, справедливо вважаючи, що тільки через власну державу єврейство зуміє вберегти і сповна реалізувати себе. І. Франко те ж саме думав стосовно перспектив українства. Кількагодинна віденська розмова Франка і Герцля виявили таку спорідненість їхніх позицій, яка показала реальність українсько-єврейського порозуміння. Тим то й випадок Ваґмана – не “чиста фантазія”, а пошук зіспертих на реальні можливості шляхів і способів розв’язання існуючих протиріч”. Провідною ж сюжетною лінією роману є діяльність у повіті молодого адвоката Євгенія Рафаловича, який своєю метою бачить не більше й не менше, як посутню зміну національних і соціальних відносин. Один із його супротивників так характеризує “меценаса”: “ідеаліст, русин, народолюбець і хлопоман”. Він виразно бачить не лише те, яких національних і соціальних поневірянь зазнає українство на своїй землі, але й реально усвідомлює, яким способом із цим можна дати ради. Суспільна праця, тверезий розум, освіта, яка дасть змогу селянам принаймні не оминати власної користі (історія з придбанням-непридбанням селянами маєтку маршалка Брикальського); відтак – створення потужної української політичної сили, яка цивілізованими (а не кривавими революційними) методами виборюватиме державну незалежність України. Першим кроком на цьому шляху Євгеній Рафалович бачить скликання народного віча, яке б розбудило націєтворчу енергію затурканих селянських мас, заклало основи майбутньої організації, а заодно унеможливило задуману збанкрутілим “ґонораціором” фінансову махінацію з селянською позичковою касою. На шляху скликання такого форуму він зустрічає чимало труднощів – від нерозуміння самими селянами сенсу власного пробудження і небажання “надміру світитися” навіть щирих прихильників цієї справи серед містечкової інтеліґенції до крайнього, аж до чинення різноманітних підлостей, спротиву властей. Через трагічний збіг обставин, який власті тут же обертають собі на користь, Рафалович потрапляє в тюрму. Але наприкінці справедливість відновлюється і відкриваються нові перспективи боротьби. Звичайно, Рафаловича не раз терзають сумніви – найперше, коли він бачить, з якою недовірою спочатку селяни сприймають його щирі наміри допомогти їм. Але в результаті ці сумніви лише загартовують його характер, і він з новими силами береться до справи, розуміючи, що народ наразі – як той селянин, що заблукав у лісах неподалік від рідного села, і адвокат підібрав його по дорозі. Значно більше дошкуляє молодому борцеві необхідність вибирати між особистим і громадським. Він, звісно, волів би органічно поєднувати їх, мріяв про сім’ю, віддану дружину, котра завжди підтримувала б його в закономірних успіхах і тимчасових невдачах. І не інакше: бо, у момент хвилевого напливу почуттів запропонувавши Реґіні кинути все заради неї, він відтак дуже добре розуміє, що знищив би таким чином сам себе.
До перших спроб Франка в драматургії належала п`єса польською мовою “Югурта”, написана в 1873 році. Текст цього твору не зберігся і про зміст його нічого не відомо. Того ж року молодий письменник створив німецькою мовою драматичний епізод – сцену “Ромул і Рем” на тему античної легенди про заснування Риму. У 1874 році Франко написав історичну драму “Три князі на один престол”, збирався написати п`єсу про Богдана Хмельницького. У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, де зберігається архів і особиста бібліотека письменника, є автографи початків і планів драматичних творів, які думав написати Франко – тоді ще учень останніх класів гімназії. Ранні драматичні твори ще мають на собі ознаки перших проб пера, але і в них вже відчувається вміння автора будувати діалог, надавати мовними засобами індивідуальних рис героям , у діях і поведінці персонажів розкривати їх суть, властивості характерів. У 1876 році драма “Три князі на один престол” у сценічній обробці М. Вагилевича була поставлена на сцені гуртком львівських студентів. У наступні роки Франко незмінно приділяв значну увагу драматургії та розвитку театру, зокрема в Галичині, справив помітний вплив на театрально-мистецьке життя всієї України. У 1879 році Іван Франко переклав українською мовою драматичну поему Байрона “Каїн”. Пізніше, на початку ХХ століття, видав під власною редакцією і з своїми дуже цінними вступними статтями та коментарями п`єси Шекспіра в перекладі українською мовою Пантелеймона Куліша. У 80-90-і роки ХІХ століття Франко опублікував чимало статей про театр і драматургію та рецензій на театральні вистави. “Лихо з розуму” Грибоєдова, “Борис Годунов” Пушкіна, “Ревізор” Гоголя, кілька драм і трагедій Шекспіра знайшли глибокий, вдумливий аналіз у статтях і рецензіях Франка. Іван Франко рішуче виступав проти примітивних поглядів на театр як на розважальне видовище, боровся за реалістичне театральне мистецтво, покликане вчити і виховувати глядача в дусі вимог часу. На театр Франко дивився як на школу життя, яка вчить глядача правдивості, чесності, допомагає викривати все низьке, огидне і брати за приклад для себе все справді моральне чисте і благородне. “Коли театр має бути школою життя, -- писав Франко у статті “Наш театр”, - то мусить показувати нам те життя, зображувати і аналізувати його прояви, будити в слухачах критику свого життя, будити почуття, що такі і такі прояви є добрі, а ті погані. А щоб така критика була вірна, мусить бути повною і всесторонньою, опиратись на повнім і широкім зображені суспільності. Театр, котрий піддає прилюдній критиці тільки деякі дрібненькі явища, осмішує або клеймує тільки деякі невеличкі, покутні хиби, а лишає на боці, промовчує або покриває брехнею головні, основні недоліки суспільності, той театр ніколи не стане вповні національним, не буде школою життя або буде злою школою”. Погляди Франка на драматургію і театр склалися в процесі глибокого аналізу стану цього мистецтва в Галичині і в Україні загалом. А в своїй оригінальній драматургічній творчості він продовжував традиції Котляревського і Шевченка. Розквіт драматургічної творчості Франка припадає на 90-і роки. Посилену увагу до драматургії в цей період письменник сам значною мірою пояснив у листі до А. Кримського 26 серпня 1898 року: “Щодо моїх драматичних творів, – писав він, – то скажу Вам, що драма – моя справжня пристрасть. Ще в гімназії я писав історичні драми, а, бувши студентом університету, виставив /…/ одну драму на аматорськім спектаклі. Але я тоді зневірився в своїй драматичній здібності і надовго покинув писати драми. Тільки стаття /…/ про те, що мої новели мають у собі багато драматизму, спонукали мене думати знов про компонування драм, а конкурс /…/ заставив мене написати “Украдене щастя”. Сю драму я кілька разів переробляв. Її успіх спонукав мене писати дальші драми”. Отже, крім згаданих драматургічних спроб, Франкові належать чотири великі драматичні твори – “Украдене щастя”, “Рябина”, “Учитель” і “Сон князя Святослава”. Створив Франко також п`ять одноактних п`єс – “Послідній крейцер”, “Будка ч. 27”, “Кам`яна душа”, “Майстер Чирняк” і драматичний етюд для дітей “Суд святого Миколая”. На першому місці в драматичній спадщині Франка стоїть драма з сільського життя в п`яти діях “Украдене щастя”. Вперше вона надрукована в журналі “Зоря” у 1894 році і тоді ж вийшла окремим виданням. Поштовхом до написання драми “Украдене щастя”, як писав сам Франко, була народна “Пісня про шандаря”, яку в 1878 році записала приятелька Франка – Михайлина Рошкевич в Галичині. Розглядові цієї пісні Франко приділив значну увагу в своїй праці “Жіноча неволя в руських піснях народних” (Львів, 1883), а через десять років після того, використавши її сюжетну канву, створив драму “Украдене щастя”. Спочатку драма називалася “Жандарм”, але на вимогу журі конкурсу, яке не хотіло вступати в конфлікт з австрійською цензурою, автор змінив її назву. Як і в “Пісні про шандаря”, в центрі п`єси стоять три постаті – підстаркуватий селянин, його молода дружина та її коханий – жандарм. Запозичене з пісні навіть ім`я одного героя – Микола. Але характеристика життєвих обставин, у яких діють герої, їх поведінка і вчинки у п`єсі – інші, значно ширші і глибші, ніж у пісні. У різних місцях п`єси є екскурси в передісторію тих подій, яки лягли в основу твору. Попереднє життя героїв драми склалося так, що зображене у творі є тільки закономірним, соціально зумовленим наслідком, про який можна сказати лише одне: інакше за тих умов не могло й бути. З величезною силою проникливого знавця психології людини, Франко розкриває боротьбу почуттів у душі Ганни, тяжкі муки боротьби з власними невгамовними почуттями, що вибухали навально, невтримно. Тільки після відчайдушної внутрішньої боротьби Ганна переборює в собі почуття розпачу, страху, сорому і зрештою дає вол. Своєму сильному, незгаслому за довгі роки розлуки почуттю до Михайла. Та навіть відкрившись своєму милому в цьому, підкорившись його волі, зустрічаючись з ним наодинці і прилюдно, вона тяжко страждає, її сумління обпалює почуття сорому, її лякає людський поговір. “Але стидно. Лице лупається. Шепчуть, пальцями показують”, – говорить вона Михайлові, коли той примушує її іти в танець біля корчми. Тільки згодом настав час, кали Ганна душевно урівноважилась і відчула себе щасливою. “Любий мій, – говорить вона Михайлові. – Тепер у мене ані крихіточки ніякого неспокою, ніякого сорому нема”. При інших, справедливіших обставинах Ганні відкрився б цілком природний шлях – розірвати шлюб, з`єднатися з коханим і щасливо прожити свій вік. Але за тих умов цього не могло статися. Глибоко соціальний у своїй основі родинний конфлікт розв`язується трагічно. До цього веде розвиток усіх життєвих перипетій у долі героїв. “А основне “прокляте” питання: хто винен всьому тому?” – запитував Франко, закінчуючи характеристику образу жінки з “Пісні про шандаря” і відповідав: “Винне нещасливе улагодження наших родинних обставин, котре не дозволяє легально розірвати зв`язок, уже фактично розірваний, котре насилує любов і серце жінки і через те скривлює їх, зводить на манівці”. Цей висновок значною мірою можна застосувати і до характеристики образу Ганни. Йдучи за народною традицією, значно розвинувши і збагативши її, Франко створив один з найсильніших в українській літературі типовий образ жінки-трудівниці, благородної в своїх прагненнях до родинного щастя і глибоко нещасливої в тому життя, якого вона зазнала. З такою ж високою драматургічною майстерністю створив Іван Франко образ Михайла Гурмана. Для Ганни і свого щастя (звичайно, в дусі уявлень і понять про нього тогочасного селянства) Михайло готовий і здатний був перебороти найважчі труднощі. Багатьма влучними деталями Франко показує, як служба у війську, а потім у жандармерії наклала свій негативний відбиток на характер Михайла. У заключній сцені драми письменник ще раз тонко, узгоджено з правдою, підкреслив, що в душі Михайла до останньої хвилини жевріла іскра глибокої людяності, що не все в його натурі було спотворено соціальними обставинами і неслушними умовами особистого життя. Образ Михайла, як і образом Ганни, Франко показав, які могутні і благородні сили має народ. Через товщу неправди і зла ці сили проривалися не раз у потворному, навіть в огидному вигляді. З великою теплотою й співчуттям письменник змалював також образ Миколи Задорожного – типовий характер західноукраїнського селянина-трудівника. Цей образ – один з найсильніших образів селян, створених Франком. Інші дійові особи драми “Украдене щастя” виконують допоміжну, службову роль у зіткненнях, боротьбі, що розгортається між головними героями твору. Але й ці образи яскраво індивідуальні, колоритні, типові для тогочасних умов життя західноукраїнського села і змальовані автором з великою реалістичною майстерністю. Герої Франка часто не висловлюють своїх думок до кінця, а тільки натякають на те, що вони знають, думають або про що лише здогадуються. Однак ці натяки не лишаються нерозшифрованими, вони служать авторові тільки одним із засобів підсилення драматизму дії, поглиблення характеристики провідних персонажів, психологічної зумовленості їх поведінки та вчинків. Менш популярні і не таку багату сценічну історію, як “Украдене щастя”, мають інші драматичні твори Івана Франка. У 1895 році в журналі “Житє і слово” Франко надрукував віршовану драму-казку в п`яти діях “Сон князя Святослава”. В романтичній формою драмі письменник правдиво відобразив події часів Київської Русі, боротьбу князя Святослава за єдність руських земель. Твір пройнятий глибокою патріотичною ідеєю. В ньому прославлено відданість батьківщині і засуджено зрадництво, підступність воєвод-феодалів, що підривали могутність Руської держави. Князь Святослав показаний у драмі як мудрий державний діяч, хоробрий воїн, патріот Русі. При допомозі відданих людей він розкриває хитрі плани своїх супротивників, викриває зрадників і нещадно засуджує їх. В умовах колоніального становища Галичини в цісарській Австро-Угорщини драма “Сон князя Святослава”, в якій проводиться ідея єдності всіх руських земель, мала злободенне політичне спрямування. Франко в цьому творі використав своєрідний засіб: він написав глибоко патріотичну драму на матеріалі з далекого історичного минулого, скерувавши її політичне вістря проти своїх ідейних супротивників, проти недругів народу. Показу тяжкого життя західноукраїнського селянства під владою Австро-Угорської монархії, відкриттю сваволі і злочинних дій цісарських урядовців та їх спільників-багатіїв у прикарпатському селі Франко присвятив комедію “Рябина”. Спочатку він мав намір написати про це оповідання (збереглося два варіанти початку), а в 1886 році створив комедію на три дії під назвою “Рябина”. Ця перша редакція не задовольнила автора і в кінці 1893-на початку 1894 років він значно переробив п`єсу, власне, дав новий варіант твору на чотири дії, залишивши ту саму назву. Устами селянина Грінчука Франко так охарактеризував становище галицького селянства за тих умов: “Війти до тебе йде, присяжний до тебе йде. А кожний каже: дай! А ніхто не каже: на!” У 1894 році Франко написав, а в 1896 році в журналі “Житє і слово” опублікував комедію в трьох діях “Учитель”, у якій талановито відобразив самовіддану і надзвичайно важку за тих умов працю сільського вчителя. Омелян Ткач – головний герой п`єси, хворий на сухоти, гнаний і переслідуваний, працює для свого народу, сміливо викриває його ворогів, бо без нього, як він говорить, “мусив би загинути, як риба без води”. Образ Омеляна Ткача – один з перших і кращих образів народного вчителя в український літературі до 1917 року. Трохи згодом подібні образи, з такою ж теплотою і симпатією, як у п`єсі Франка, створив у ряді оповідань Степан Васильченко. Драматично напружений сюжет, динамічний розвиток дії, колоритний, насичений народнорозмовними елементами діалог забезпечили успіх драмі “Учитель”, яка входить до репертуару багатьох сучасних театрів. У 1895 році в журналі “Житє і слово” Франко надрукував віршовану драму на одну дію “Кам`яна душа”. Твір цей сповнений поетики народних пісень, легенд і переказів. Художньою формою драма “Кам`яна душа” не схожа на жоден драматичний твір Франка. У ній виразно помітні риси, які згодом стають властивими драматичним поемам Лесі Українки. Драматичні твори Івана Франка глибоко проблемні, актуальні своїми темами та ідейним спрямуванням. У драматичних творах з історичного минулого письменник підносив теми, що були співзвучні з його сучасністю і, отже, служили тим ідеалам, які він відстоював протягом усього свого життя. Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата
|
Авторські права | Privacy Policy |FAQ | Партнери | Контакти | Кейс-уроки
© Автор системы образования 7W и Гипермаркета Знаний - Владимир Спиваковский
При использовании материалов ресурса
ссылка на edufuture.biz обязательна (для интернет ресурсов -
гиперссылка).
edufuture.biz 2008-© Все права защищены.
Сайт edufuture.biz является порталом, в котором не предусмотрены темы политики, наркомании, алкоголизма, курения и других "взрослых" тем.
Ждем Ваши замечания и предложения на email: 
По вопросам рекламы и спонсорства пишите на email: 