Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 9 клас>>Зарубіжна література: Генріх Гейне — німецький поет-романтик. «Книга пісень» — видатне явище німецького романтизму.

Генріх Гейне

(1797-1856)
 
Один з найбільших ліриків світу.

                               М. Рильський


Визначний німецький поет, представник завершального етапу розвитку європейського романтизму, Генріх Гейне ввійшов в історію світової поезії як неперевершений лірик, співець кохання і боротьби. Дві головні риси визначають характер його світосприйняття: постійна увага до долі стражденного та приниженого люду і рішуче прагнення боротися за утвердження ідеалів рівності, добра та справедливості.

Івана Франка, який називав Гейне «найбільшим німецьким ліриком після Гете», приваблювало в його поезії те, що Гейне вивів «борця за широку свободу людської одиниці, її громадського ділання, думок, переконань і сумління». Сам Гейне порівнював себе з титаном, який тримає на своїх плечах усі злигодні світу, а його співвітчизник, письменник Генріх Манн у роки боротьби з фашизмом у Німеччині писав: «Якби він був з нами, він вів би ті самі бої, що й ми. Несправедливість і приниження людини так само хвилювали б його. І його метою завжди залишилося б олюднення світу, духовне збагачення життя».

«Я ніколи не надавав великого значення славі поета, — писав Гейне, — і мене мало турбує, хвалять чи проклинають мої пісні. Але на мою труну ви повинні покласти меч, бо я був хоробрим солдатом у війні за визволення людства!»

Доля поета. Генріх Гейне народився 13 грудня 1797 р. в Дюссельдорфі на Рейні в сім'ї єврейського торговця. Його батько, колишній офіцер гвардії, торгував тканинами, але справи йшли кепсько, і родина зазнавала постійної матеріальної скрути. Мати була по-європейському освіченою жінкою, знала чотири мови, літературу, філософію і вважала себе ученицею Руссо. Мати віддає його вчитися в початкову школу, потім у Дюссельдорфський католицький ліцей, один з викладачів якого, прочитавши твір, написаний хлопцем, потішив самолюбство матері, заявивши: «...з вашого сина виросте велика людина». Втім на момент закінчення Генріхом ліцею в батьків не було грошей на його подальшу освіту. Тому на сімейній раді вирішено було влаштувати хлопця в банківську контору, щоб він здобув комерційний досвід, а також кошти для продовження навчання. Та власник контори відразу побачив, що «у хлопця немає ніякого хисту до наживи ».

Гейне залишив контору і перебрався до Гамбурга, де його багатий дядечко Соломон Гейне мав власну торгівельну фірму. Два наступні роки Гейне працював у цій фірмі, очікуючи дядькової згоди оплатити його подальше навчання. Зрештою, дядько дав свою згоду, але за умови, що Генріх стане адвокатом.

Гейне повернувся в Дюссельдорф, де наполегливо готувався до вступу в Боннський університет, до якого і був зарахований на правничий факультет. Юриспруденція давалася йому важко. Тому через рік Гейне перейшов до Геттінгенського університету, який невдовзі також змушений був залишити через причетність до дуелі, після чого кілька років навчався в Берлінському університеті. Тут він познайомився з відомими німецькими філософами та письменниками-романтиками (Альбертом фон Шаміссо, Фрідріхом Шлегелем, Людвігом Тіком та ін.), співпрацював з газетами та журналами, друкував свої літературні твори. В Берліні він слухав лекції знаменитого філософа Гегеля, захопився творчістю Байрона та Гете. В 1824 р. Гейне знову перейшов до Геттінгенського університету і наступного року успішно захистив Щ дисертацію на ступінь доктора права. А напередодні захисту змушений був прийняти лютеранство, оскільки дипломи видавались лише охрещеним.
Після закінчення університету Гейне планував зайнятися І в Гамбурзі юридичною практикою, але зрештою віддав перевагу літературній творчості. В ці роки він багато подорожує, 194 відвідує Англію та Італію, а після повернення у 1829 р. приймає пропозицію стати співвидавцем одного з німецьких політичних часописів і переїжджає до Мюнхена. Сміливі виступи Гейне в пресі та його художні твори, спрямовані проти німецької націоналістичної й релігійної політики, спричинили цензурні перепони та переслідування. Політичне цькування набрало таких обертів, що Гейне змушений був рятуватися втечею до Франції, де тільки-но відбулася Липнева революція 1830 р., на яку поет покладав великі сподівання, гадаючи, що вона викличе демократичні зміни і в інших країнах Європи.

Із цього часу Гейне жив у Парижі, де швидко ввійшов в атмосферу та ритм суспільно-політичного і культурного життя. В одному з листів він навіть жартував, що коли рибу у воді запитують, як вона почувається, то вона відповідає: як Гейне у Парижі. За чверть століття, що його Гейне провів у Франції, йому лише двічі вдалося побувати на батьківщині, де його твори були заборонені, а самому йому загрожував арешт. У 44-літньому віці Гейне одружився з простою дівчиною, продавщицею Кресане Ежені Міра, яку називав на німецький лад Матильдою, а ще «домашнім Везувієм» через її примхливий і запальний характер.

Переломним у житті Гейне стає 1848 р., коли, після смерті дядька Соломона, його син і спадкоємець Карл відмовився було виплачувати встановлену дядьком племіннику щорічну грошову допомогу (згодом відновив її). Це ставило письменника в надзвичайно скрутні матеріальні умови, оскільки він існував лише на літературні заробітки, а в житті був дуже непрактичним і неекономним. Усі ці події завдали настільки сильного нервового потрясіння поету, що почала стрімко прогресувати його давня хвороба — параліч спинного мозку. У травні 1848 р. він востаннє вийшов з дому, щоб відвідати Лувр. Усі наступні вісім років свого життя, названі самим поетом «матрацною могилою», він проведе прикутий до ліжка. Напівсліпий і нерухомий письменник правою рукою піднімав повіку одного ока, щоб хоч трохи бачити, а лівою на широких аркушах виводив великі літери. 17 лютого 1856 р. Гейне не стало. Його останні слова: «Писати! Паперу, олівець!..» Поховали поета на паризькому кладовищі Монмартр, скромно, без почестей та церемоній. Французький письменник Гюстав Флобер писав: «Як подумаю, що на похованні Генріха Гейне було дев'ять чоловік, мені стає гірко. Але й натовп! Але й буржуа! Але й негідники!» В 1962 р. в Мюнхені з нагоди 165-річчя з дня народження поетові було встановлено унікальний пам'ятник у вигляді водограю, поряд з яким прекрасна оголена жінка — муза любовної поезії Ерато. На мармуровій плиті — рядки з поезії Гейне, які в Німеччині знає напам'ять кожен:
Троянду і сонце, лілею й голубку
Любив я колись, мов укохану любку.
Тепер не люблю їх — люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину;
Віднині й навіки мені моя любка —
Троянда і сонце, лілея й голубка.
(Переклад Л. Первомайського)

ЛІТЕРАТУРНА ПЕРЕРВА

Цікаві факти із життя Гейне
•    Французький письменник Теофіль Готьє так змалював портрет Генріха Гейне, коли той перебував у розквіті своїх життєвих сил: «То був вродливий чоловік років 35—36-ти, зовні здоровий і міцний; германський Аполлон — так хотілося його назвати тому, хто дивився на його високе біле чоло, чисте, як мармур, і оповите пишним білявим волоссям. Голубі очі натхненно сяяли; круглі повні щоки були аж ніяк не бліді, як це було модно в той час. Навпаки, на них палахкотів класичний рум'янець. Він не мав вусів і бороди, не палив, не пив пива, відчуваючи, як і Гете, відразу до цих трьох речей... Я часто бачив Гейне в той божественний період, це був чарівний бог — лукавий, як біс, але дуже добрий, що б там про нього не казали».

•    Риси характеру і манери поведінки Гейне французька письменниця Жорж Санд характеризувала так: «Жартує Гейне досить в'їдливо, і його дотепи боляче зачіпають. Його вважають злим, проте це глибоко помилкова думка; адже наскільки злий у нього
язик, настільки ж добре серце... При всьому цьому він цинік, пересмішник, скептик, раціоналіст і на словах матеріаліст. Цим він здатний налякати кожного, хто не знайомий з його внутрішнім світом і таємницями особистого життя. Як і в його поезіях, ми знаходимо в ньому самому поєднання найшляхетнішої вразливості з найущипливішим блазнюванням».

•    Родичі з недовірою стежили за першими літературними спробами Гейне. З особливим скептицизмом до них поставився дядько майбутнього поета Соломон Гейне, який за короткий час з просто-196 го клерка став мільйонером, власником п'ятих за величиною статків у Європі. «Якби цей хлопець був здатний хоч на щось путнє, він не писав би віршів», — виніс він свій суворий вирок поетові-початківцю. Племінник не розгубився: «Знаєш, дядьку, найкраще в тобі — це те, що ти носиш моє прізвище».

•   Гейне завжди захоплювався творчістю великого Гете. Особливо йому подобався гетевський «Фауст». В роки навчання в університеті він навіть написав епіграму, присвячену гетевському «Фаусту»:
Тяжко «Фауста» читати -
Скільки в руки не візьмеш.
А коли його збагнеш,
Чорт прийде й тебе забрати.

В жовтні 1824 р. Гейне відвідав Гете в його веймарському домі. На той час Гейне був уже автором кількох поетичних циклів та двох трагедій. Маститий поет прийняв його холодно, дізнавшись про те, що юний початківець «також» пише твір про Фауста! Сьогодні поетичний геній Гейне ставлять в один ряд з генієм Гете.

Вислови Гейне, що стали крилатими
Життя найвище з усіх благ, а найгірше зло — смерть.
Ніде у всесвіті немає нічого прекраснішого й ліпшого, ніж людське серце.
Добро краще, ніж краса.
Єдина краса, яку я знаю, — це здоров'я.

Розумні обмірковують свої думки, а дурні — проголошують їх.
Найглибша істина розквітне лише з найглибшої любові.
Кожна людина — це світ, який з нею народжується і з нею помирає.
Кохання — це зубний біль у серці.
Мовчання — англійська манера розмовляти.

Моральність — це розум серця.
Я весь — радість і спів, я весь — меч і полум'я

ТВОРЧІСТЬ ГЕЙНЕ

Творчі принципи Гейне. Ім'я Гейне пов'язується з найвищими здобутками німецької романтичної поезії, але творчість поета не вкладається цілком у хронологічні та естетичні межі літератури романтизму і знаменує пошуки нових шляхів художнього відображення дійсності, шляхів, які започатковують у німецькій літературі і в творчості Гейне тенденції нового — реалістичного — напряму, що прийде на зміну застарілій романтичній естетиці. Гейне нерідко називають «останнім романтиком», й сам він в одному з листів зазначав: «Тисячолітнє царство романтизму скінчилось, і я був останнім казковим царем, який склав із себе корону». Як письменник, Гейне жив гострим відчуттям кінця «старої» літератури, пов'язаної з романтизмом та веймарським класицизмом, і потребою в пошуках нових форм художнього осмислення життя. «...На мені закінчується стара німецька лірична школа; водночас я відкриваю нову школу сучасної німецької лірики», — писав Гейне.

Рання поетична творчість Гейне ще цілком виходить з настанов та правил традиційної романтичної поетики. Ліричний герой ранньої поезії Гейне — вільна, розкута особистість, яка критично оцінює навколишню дійсність і прагне протиставити їй власний, збагачений ідеалістичними уявленнями та романтичними барвами поетичний світ. На думку тодішнього Гейне, «характер сучасної літератури виявляє себе в тому, що в ній панують індивідуалізм і скепсис... Поезія вже не об'єктивна, не епічна і не наївна, а суб'єктивна і лірична». З німецькими романтиками естетичну позицію раннього Гейне споріднює культ вільної та незалежної людської особистості, який він розуміє в дусі ідей Французької буржуазної революції та її гасел рівності, справедливості і братерства. До певної міри в ранній поезії Гейне присутні й мотиви, які зближують його з Дж. Байроном, творчістю якого Гейне захоплювався, називаючи англійського поета своїм «двоюрідним братом». Це, зокрема, культ особи Наполеона і тема «світової скорботи».

Як і Байрон, Гейне вітав революційні та національно-визвольні рухи народів Європи. Так, звістка про Липневу революцію 1830 р. у Франції викликала в нього справжній шквал емоцій: «Це були сонячні промені, загорнуті в газетний папір», — згадував поет. 10 серпня він записав, радіючи, у своєму щоденнику: «Зникло моє бажання спокою. Нині я знову знаю, що я хочу, чого від мене потрібно, що я маю робити... Я син революції, і знову хапаюся за невразливу зброю, над якою мати моя вимовила своє магічне благословення... Квітів, квітів! Я увінчаю свою голову на смертельну боротьбу. І також ліру, дайте мені ліру, щоб я проспівав бойову пісню... Слова, подібні до палаючих зірок, що падають з висоти, підпалюють палаци й освітлюють хатини... Слова подібні до блискучих метальних списів, що злітають до сьомого неба і вражають благочестивих лицемірів, які пробралися туди, у святе святих. Я весь — радість і спів, я весь — меч і полум'я».

Співзвучний духу романтичної європейської поезії в ранній ліриці, в пізніші періоди своєї творчості Гейне суттєво від неї віддаляється. Протиставляючи негативним історичним реаліям бажаний романтичний ідеал, Гейне водночас піддає скепсису та іронії вкладену в нього мрію про кращий світ, яка тепер видається поетові надто відстороненою від реального життя, надто казковою і нездійсненною, отже, такою, що викликає до себе іронічне ставлення. Відірваним від життя романтичним мріям Гейне натомість намагається протиставити рішучу наступальну позицію поета-громадянина. На відміну від узагальненого й абстрагованого пафосу несприйняття реальної дійсності, притаманного байронізму, Гейне чітко і конкретно вказує у своїх віршах на ті політичні, соціально-економічні, духовні негаразди, які, на його думку, гальмують прогресивні тенденції суспільного розвитку. Піднесені барвистою романтичною уявою образи поета на зрілому етапі його творчості вбирають у себе і відчутний саркастично-іронічний струмінь, і полемічний пафос, що майже завжди містить у собі гострий політичний підтекст.

Чи не найбільший здобуток Гейне-поета полягає в його унікальній для поезії першої половини XIX ст. здатності поєднувати найінтимніші почуття з найзлободеннішими потребами свого історичного часу. Гейне тяжів до «малої» форми короткого ліричного вірша, при цьому свої ліричні твори він, як правило, намагався об'єднувати в цикли за певною тематикою. Яскравий новаторський дух творчості Гейне, його невтомні пошуки, спрямовані на оновлення арсеналу художніх засобів поетичної лірики, дали підстави німецькому письменникові XX ст. Томасу Манну оцінити постать поета як «одну з найбільш граціозних, вільних, сміливих і поетичних натур, що коли-небудь народжувались у Німеччині». Сучасник Гейне, німецький критик Лудольф Вінбарг відзначав, що серед німецьких поетів не знає «жодного, хто б рівнем свого поетичного обдарування і неперевер- шеного естетичного світовідчуття міг би бути наближений до творця "Фауста" і хто б у своїй сфері був би більш Фаустом і Мефістофелем одночасно, ніж Генріх Гейне». Ш Художній світ Гейне. Творчий спадок Гейне досить значний за обсягом. Це поетичні, прозові та драматичні твори, літературна і філософська критика, політична публіцистика.  

Літературний дебют Гейне відбувся в 1817 р., коли в журналі «Гамбурзький страж» були надруковані його перші вірші. Через чотири роки Гейне з'явився до редактора берлінського журнала «Співрозмовник» Губіца зі словами: «Я вам зовсім не відомий, але хочу стати відомим завдяки вам». Так побачила світ перша невеличка збірка поета «Вірші Генріха Гейне» (1821), яка отримала схвальні відгуки літературної критики. У 1822 р. в одному з німецьких журналів анонімний критик у рецензії на першу збірку віршів Гейне писав: «Жоден поет у нашій літературі не змалював ще свій суб'єктивний світ, свою індивідуальність, своє внутрішнє життя з такою разючою нещадністю, як це зробив Гейне у своїх віршах». Юнацька лірика Гейне була відгуком на перше нерозділене кохання до своєї двоюрідної сестри Амалії, з якою він познайомився, коли жив у Гамбурзі, в родині свого дядька Соломона. Амалія зневажила кохання Гейне і вийшла заміж за багатого прусського аристократа. Поет же страждав через її зверхнє, погордливе ставлення до нього і до віршів, які він складав «тільки для неї».

Перед закінченням університетського курсу та від'їздом із Берліна Гейне встиг надрукувати ще одну збірку поезій — «Трагедії з ліричним інтермецо» (1823), до якої, крім віршів, увійшли й дві трагедії — «Альмансор» і «Вільям Раткліф», написані на сюжети з історії арабської Іспанії і Шотландії.

Найвизначнішими з творів раннього періоду творчості Гейне стали його третя поетична збірка «Книга пісень» (1827) та прозові «Подорожні картини» (1826—1831).
 
«Подорожні картини» складаються з чотирьох томів: «Подорож на Гарц», «Ідеї. Книга Ле Гран», «Італія», «Англійські фрагменти». «Подорож на Гарц» — це опис подорожі в гори, яку здійснив у 1824 р. Гейне. Автор змальовує сатиричні картини провінційних німецьких містечок, висміює міщанський побут, псевдонауку, що процвітає в університетах, протиставляє сірому існуванню обивателів величність природи і трудове життя скромних мешканців гірських селищ. Проза тут чергується з віршами, написаними у формі народних пісень, сказань, балад. Другий том — «Ідеї. Книга Ле Гран» — оповідь про французьку революцію і наполеонівські походи, що має форму розмови поета з коханою жінкою. Центром розповіді є спогад про 1806 р., коли Дюссельдорф перейшов під юрисдикцію Наполеона. Образ Наполеона постає в романтичному ореолі, проте головним героєм є не він, а простий французький барабанщик Ле Гран, образ якого сприймається як символ Великої Французької революції. Цикл «Італія» містить розповіді про сучасну Генріхові Гейне Італію, її політичній устрій, архітектуру, мистецтво, народне життя. Гейне вводить у текст і історичні спостереження, і філософські роздуми про визначні події свого часу, і різку полеміку з політичними та літературними супротивниками. В «Англійських фрагментах» (4-й том) Гейне дає реалістичні замальовки англійської дійсності: картини життя аристократії, середнього класу, пролетаріату, показує різкий контраст між світом злиденності і багатства.

Творчість Генріха Гейне періоду французької еміграції (1831—1856) можна поділити на два періоди. В перший період, який охоплює 30-ті роки, Гейне (упродовж понад десяти років) майже не писав віршів, натомість виступав як публіцист, філософ та історик, публікуючи у французьких часописах статті про німецьку філософію, про романтичну школу, а в німецьких газетах і журналах — матеріали про політичне та художнє життя Франції. Цим самим Гейне взяв на себе місію культурного посередника між двома країнами, особливий акцент зробивши на тому, щоб донести до німецької громадськості свободолюбні ідеали, що,їх обстоювали визначні діячі французької суспільно-політичної та філософської думки, а також бунтарський дух французьких революційних рухів і декларованих ними демократичних гасел.

В другий період, що припадає на 40-ві—50-ті роки, Гейне знову повертається до поезії, видає ще дві поетичні збірки — «Сучасні вірші» (1843—1844) та «Романсеро» (1851), пише поеми «Атта Троль» (1841) і «Німеччина. Зимова казка» (1844).
«Сучасні вірші» — це переважно зразки публіцистичної, революційної лірики. Наприклад, вірш «Доктрина» (в ньому Гейне називає себе «барабанщиком революції», який «вибиває зорю» і будить людей) закликає до дії, що повинна змінити пасивне філософствування; вірш «Новий Александр» спрямований проти прусського короля; вірш «Сілезькі ткачі»ч написаний як відгук на повстання ткачів у 1844 р.

Збірка поезій «Романсеро» складається з трьох частин: «Історії», «Ламентації» і «Єврейські мелодії». Щодо назви збірки, то вона, за словами Гейне, «з'явилася тому, що тон романсу домінує у віршах, які тут зібрані ». Маються на увазі не вокальні п'єси, поширені в музичній культурі XIX ст., а іспанські романси — поезії ліро-епічного змісту середньовічного походження. До першого циклу віршів збірки увійшли балади, написані на міфологічні, історичні, сучасні сюжети («Цар Давид», «КарлІ», «Шельм фон Берген»). У другому вміщено вірші-спогади про минуле життя і сумні роздуми про сучасність («У жовтні 1849 р.», «Enfant perdu» таін.). У третьому циклі Гейне звертається до мотивів єврейського фольклору та сюжетів з єврейської історії («Єгуда бен Галеві», «Диспут» та ін.).

Сатирична поема «Атта Тролль. Сон літньої ночі» створена в дусі комічного «тваринного епосу» (Гейне розповідає тут про пригоди бурого ведмедя Атта Тролля та його родини) і спрямована проти німецьких міщан і невігласів, які ненавидять прогрес, заздрять розуму й таланту інших, видають себе за лібералів і соціалістів.

Поема «Німеччина. Зимова казка» — вершина соціальної й політичної сатири і у творчості Гейне, і в німецькій літературі XIX ст. в цілому. Сюжетом поеми є поїздка Гейне з Парижа в Берлін. Об'єктом сатири Гейне обирає політичне становище Німеччини,
її вікову відсталість та німецьку націоналістичну ідеологію. Він таврує дворянство, буржуазію, церкву, а особливо — прусський мілітаризм. Із сумом поет зазначає, що його батьківщина в 40-х роках усе ще перебуває в обіймах зимового сну. Він нагадує німцям, що вся Європа «заручена з генієм свободи» і німецькому народові давно пора прокинутися. Найхарактернішою рисою поеми є поєднання нищівної сатири і високого позитивного пафосу. Художня своєрідність поеми досягається сатиричними засобами. Це саркастична іронія і пафос, насмішка і лють, сплав фантастики і реальності, тобто, за словами самого Гейне, «політико-романтичні» засоби, які, як він сподівався, «нанесуть смертельний удар прозаїчно-високопарно-тенденційній поезії».
Останнім прижиттєвим твором поета став перший том «Різних творів Генріха Гейне» (1854), в якому було надруковано завершальну збірку його лірики — «Поезії 1853—1854 років».

«З мого великого болю творю я пісні маленькі»

Поетична збірка «КНИГА ПІСЕНЬ»
Поетична збірка «Книга пісень», найдовершеніше творіння Гейне, лише за його життя перевидавалася дванадцять разів і принесла йому славу не тільки найкращого поета Німеччини, а й одного з найвідоміших поетів XIX ст. у всій європейській літературі.

Ш Історія задуму. До збірки «Книга пісень» увійшли поезії, написані впродовж 1816—1827 рр. Спільною тематичною основою, що об'єднує всі вірші збірки в цілісний твір, стала тема нерозділеного кохання, глибокого почуття, що його переживає ліричний герой, який страждає за втраченою коханою. «З мого великого болю творю я пісні маленькі», — говорить поет і гірко зауважує: «Книжка — то тільки урна з попелом мого кохання». Біографічним,прототипом ліричного героя збірки виступає сам поет. Образ дівчини, якій адресовано любовні послання ліричного героя, навіяний постаттю двоюрідної сестри поета, Амалії, в яку він був глибоко і безнадійно закоханий у роки навчання в університеті. Страждання нерозділеного кохання завдавали йому душевного болю і водночас були й джерелом високого натхнення, яке Гейне виливав у чудові поетичні рядки. «Вона мене не кохає... Серце болить від того, що вона так жорстоко і зверхньо принизила чудові пісні, які я присвячував їй одній... Але, уяви собі, незважаючи на це, муза мені зараз стала набагато милішою, ніж раніше. Вона стала для мене відданою товаришкою-розрадницею», — писав Гейне в одному з тогочасних листів до свого приятеля по Дюссельдорфському ліцею.

На творчий задум збірки помітний вплив мали не лише біографічні, а й літературні чинники. З одного боку, художню структуру своєї збірки поет будує за аналогією з поетичною збіркою «Канцоньєре» (1336—1373) італійського поета епохи Відродження Франческо Петрарки, який оспівує в ній своє кохання до мадонни Лаури. У Петрарки Гейне запозичує й назву свого твору: «Канцоньєре» в перекладі означає «Книга пісень». З іншого боку, називаючи свої вірші піснями, Гейне орієнтується при цьому на притаманну німецькій романтичній поезії 20-х років XIX ст. тенденцію до наслідування зразків народнопісенної творчості.
Спираючись на світові традиції літературної любовної4 лірики, Гейне водночас розширює її загальноприйняті канони.

Новаторське значення збірки насамперед пов'язане з головним її персонажем — ліричним романтичним героєм. В його образі Гейне створює узагальнений портрет молодого європейця, людини розчарованої і зневіреної у псевдодуховному змісті тих ідеалів, які їй пропонує сучасна епоха. Це герой, що схвильовано вбирає в себе враження довколишнього світу, буває то іронічно насмішкуватим, то романтично піднесеним, але незмінно відчуває свою перевагу над «цивілізованим» світом філістерів. Та поведінка ліричного героя не спрямована лише на демонстрацію своєї переваги над нікчемною дійсністю. Кредо ліричного героя без кохання немає щастя, без щастя неможливе життя. Однак ліричний герой не зосереджений лише на своїх інтимних переживаннях, а, навпаки, органічно вписаний у реалії своєї історичної епохи з усіма її соціально-політичними прикметами та негараздами, наділений гострим відчуттям того, що «світ розколовся і тріщина пройшла крізь серце поета», що ця тріщина, яка розколола навпіл його серце, бере свій початок з прірви безсердечності та несправедливості, які панують у сучасному йому суспільстві. Саме в ньому вбачає джерело своїх страждань ліричний герой. Любовна туга переростає в скаргу на несправедливість злого світу, особисте розчарування — в неприйняття цього світу. Тому типОва для романтизму тема нерозділеного кохання звучить у Гейне по-новому. Адже дівчина відвертається від закоханого в неї юнака, бо він бідний, а вона заможна, їх розлучає насамперед соціальна — нерівність. Так особиста трагедія героя «Книги пісень» набуває суспільного узагальнення. Герой Гейне не бажає миритися з гіркою долею, прагнучи щастя на землі, а не в потойбічному світі, і цим поет закликає читача не коритися обставинам, а боротися за своє право на щастя.

Ці новаторські ідейні риси поезії Гейне 1820-х років відзначали вже його сучасники. Письменник Карл Іммерман побачив у ній «ту гірку ворожість до нікчемного, безплідного лихоліття і ту глибоку лють до нього, якою кипіло ціле покоління».
Четверта частина віршів (близько 60-ти), що увійшли до «Книги пісень», не пов'язана з темою кохання. В них Гейне критикує навколишню дійсність, висміює соціальні й морально-етичні засади феодально-бюргерської Німеччини: схиляння перед титулами й багатством, лицемірство церкви, святенництво міщанства,  рутинність офіційної науки («Пісня про дукати», цикл «Сонети», «Світ наш занадто фрагментоподібний», «Кастрати аж завищали»,.«Крізь хмару осінній півмісяць», «Пролог» з «Подорожі на Гарц»). Поет не раз повторює, що в домах людських і в серцях людських живуть «обман, і горе, і брехня» («Сутінки богів»); «Немає сил; мов до землі прибитий, живу між гадів, світ мені — тюрма». Мов Атлас, несе він на собі ввесь незмірний світ страждань і водночас усвідомлює свою місію митця як виразника прогресивних сподівань нації:

Відомий в землі німецькій

Поет німецький я.

Згадають людей найкращих —

Назвуть і мое ім'я.

Багато німців, дитино,

Хочуть того, що й я.

Згадають найгірше лихо —

Назвуть і моє ім'я.
( Переклад Л. Первомайського )

Значне місце у «Книзі пісень» відводиться природі, яка стає повноправною «дійовою особою». Зображуючи природу, поет відтворює свої настрої, поривання, мрії, страждання й радощі.

Композиція збірки. «Книга пісень» включає 215 віршів, поділених на п'ять циклів: «Юнацькі страждання», «Ліричне інтермецо», «Знову на Батьківщині», «З подорожі на Гарц», «Північне море».

Перші три цикли збірки відображають три етапи нерозділеного кохання ліричного героя. В циклі «Юнацькі страждання» кохана з'являється до нього в його хворобливій уяві. В «Ліричному інтермецо» простежуються всі етапи любовних стосунків закоханих у реальності. В циклі «Знову на Батьківщині» кохання постає в спогадах героя про пережиту ним драму. Своєрідним епілогом дО збірки є цикли «З подорожі на Гарц» і «Північне море», які тематично не пов'язані з історією кохання. Перший з них відображає враження ліричного героя від подорожі на гірський масив Гарц, другий присвячений пам'яті Байрона, співця моря та трагічної самотності, поезія якого співзвучна почуттям ліричного героя Гейне.

Цикл «Юнацькі страждання». Цикл у свою чергу ділиться на невеличкі розділи, вірші яких згруповано за тематичним і жанровим принципами («Сновидіння», «Пісні», «Романси», «Сонети»). Наскрізна тема циклу — муки нерозділеного кохання, ревнощі до щасливого суперника, різні історії нещасливих закоханих. Знехтуване почуття стає джерелом різкого конфлікту поета з дійсністю, яка й сприймається ним крізь призму своєї душевної драми. У першому циклі кохання — це фатальна, ірраціональна сила, що несе страждання і загибель. Поет живе у світі гнітючих снів і марень, його переслідують образи нерозділеної любові й невірної коханої, яка й сама страждає від того, що завдає йому стільки болю й мук, перед ним встають привиди й мерці з могил, і всі вони — жертви нещасливого кохання. Кохана з'являється поетові уві сні: то на балу в сатани, то в образі чужої нареченої під вінцем, то у вигляді мовчазної і холодної, мов мармур, дівчини. Себе самого ліричний герой уявляє то зневаженим лицарем, то в'язнем, який очікує страти. Марио сподівається він на зустріч із коханою і нарешті залишає рідне місто, щоб розірвати зачароване коло.

Цикл «Ліричне інтермецо». Цикл складається з прологу та невеликих ліричних мініатюр. Відповідно до назви (інтермецо —невеличкий музичний твір, який розміщений  між іншими творами і варіює спільну для цих творів тему, змінюючи її характер та настрій), цикл розгортає тему  нерозділеного кохання ліричного героя в дещо іншому емоційному та смисловому забарвленні. На відміну від першого циклу, тут кохання не є якоюсь ірраціональною і фатальною силою, що несе страждання і загибель, тут воно постає як  суто людське почуття, що приносить і щастя, і муки.

Цикл має свій мікросюжет, в якому є зав'язка, кульміна- розв'язка, подається розгорнута картина драматичних  стосунків ліричного героя та його коханої. Роль зав'язки виконує перший вірш «Як в травні місяці сади...», що створює ліричну весняну атмосферу, в якій разом із пробудженням природи ліричний герой закохується й освічується «їй». У наступних віршах змальовано блаженний стан закоханості, до якого долучається почуття солодкого смутку — можливо, передчуття майбутніх любовних мук. На все поет дивиться закоханими очима, він навіть починає розуміти мову зірок; Мадонна в соборі здається йому схожою на його кохану. Та виникло перше непорозуміння, за ним, щоправда, йде примирення, каяття, поцілунки, хоча поет починає підозрювати, що вона «безсердечна», що вона «підступна». Незабаром настає катастрофа — кульмінація: вона не любить його; вона наречена іншого; вона виходить заміж. Поет карається її зрадою, його мучать спогади, він намагається іронізувати над своїм обманутим почуттям, звинувачує невірну, пробує пояснити собі те, що сталося. Уся ця складна гама почуттів поета розгортається аж до останнього вірша, в якому поет сподівається покінчити з минулим, — розв'язка: Чому труна велика? Скажу вам до ладу: Я в ній своє кохання І біль свій покладу.

(Переклад Л. Первомайського) В міру того як закохані віддаляються одне від одного, у віршах циклу з'являються образи природи, співзвучні стражданням героя, та образи гнітючої реальності, в якій кохання — лише привід для нікчемного пліткарства, але ніщо у світі не може розрадити ліричного героя і позбавити його мук кохання.

Поетичними перлинами циклу «Ліричне інтермецо» є вірші «Чому троянди немов неживі...» та «Коли розлучаються двоє...» .

Є.Волощук "Зарубіжна література 11 клас"

Вислано читачами інтернет-сайту

_{Збірка конспектів уроків по зарубіжній літературі, твори зі шкільної програми, календарно тематичне планування з усіх предметів}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.