|
Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 10 клас>> Українська література: Михайло Коцюбинський. Життєвий і творчий шлях. Еволюція світогляду. Перші твори
Михайло Коцюбинський
(1864 — 1913)
Людина — найцікавіше для нас
явище тому, що вона змінюється,
ховає в собі всякі несподіванки, не
задовольняється жодною формою
щастя.
''Михайло Коцюбинський
Любов і краса — це ті діаманти,
які він вишліфовував із непоказних
камінчиків та заховував у вічний
скарб нашої національної культури.
Володимир Гнатюк
Усі, хто мав щастя зустрічатися з Михайлом Коцюбинським, в один голос відзначали його щире, добре серце, яке випромінювало любов до людей.
ітературознавець Михайло Мочульський зауважував, що славетний письменник ніби й був створений для того, щоб його любили. У стосунках з людьми завжди був милим, привітним, делікатним. Зовнішнім виглядом, манерою триматися «являв собою типєвропейця в повному значенні цього слова... Вдумливе обличчя оживляли і робили особливо привабливим очі: невеликі, чорні, блискучі, як гарячі вуглинки. Зросту він був високого, худощавий». Фольклорист Володимир Гнатюк, згадуючи дні, проведені разом з Коцюбинським у Гуцульщині, відзначав закоханість письменника в природу: «Квіти — це була його пристрасть і розкіш, і треба було бачити, як його очі іскрилися і гуляли з утіхи, коли переходив царинкою, засіяною сотками різних родів квітів, що миготіли та виблискували до сонця всякими знаними барвами». Про це ж розповідав і Максим Горький, підкреслюючи, що Коцюбинський, маючи солідні знання ботаніка, говорив про квіти як поет. Побачивши під стіною рибальського будиночка на Капрі «блідо рожеві мальви,— весь засвітився усмішкою і, скинувши капелюх, сказав до квітів: — Здоровенькі були! Як живеться на чужині?» Тому й писав Максим Горький з неприхованою ніжністю: «Прекрасна, рідкісна квітка відцвіла, ласкава зірка згасла»,— дізнавшись про смерть українського письменника.
Людина високої духовної культури.
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці у сім'ї дрібного службовця. «Батько мій,— згадував пізніше письменник.— був сангвінік, з вічними фантазіями, які ніколи не здійснялися, запальний, але добрий чоловік. Мати з більш сталим характером, з складною, тонкою і глибокою душевною організацією, добра, незвичайно любляча, здатна на самопожертву. ..» Виховання хлопця й відбувалося під впливом матері — жінки з добрим естетичним смаком, обізнаної з мистецтвом. Саме їй завдячував він «нахил до всього гарного та любов і розуміння природи».
Початкову освіту Михайло дістав удома. З 1875 р. навчався спочатку в останньому класі Барської початкової школи, а згодом упродовж п'яти років — у Шаргород-ському духовному училищі. Звичайно, навчання було позначене схоластикою, однак серед учителів траплялися й такі, що орієнтували учнів на читання і науково-популярної, і художньої літератури. Коцюбинський познайомився тут з творчістю Тараса Шевченка і Марка Вовчка, захопився лірикою Генріха Гейне. Він мріяв скласти іспити за гімназійний курс, вступити до університету, але у зв'язку зі звільненням зі служби батька, втратою матір'ю зору юнакові потрібно було думати про утримання сім'ї, де було ще четверо молодших.
Упродовж десяти років (1882 — 1892) Коцюбинський займається репетиторством у сім'ях чиновників у Вінниці та в навколишніх селах, зокрема в с. Лопатинці Ямпіль-ського повіту. З місцевими селянами поводився як рівний з рівними, завжди розмовляв з ними українською мовою. У цей час він підтримував зв'язки з членами підпільних народницьких організацій, які діяли в Кам'янці-Поділь-ському та Немирові. Надаючи художньому слову великого суспільного значення, Коцюбинський у середині 80-х років пише оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «Дядько та тітка», позначені оголеною тенденційністю та публіцистичною прямолінійністю. Тільки у 1890 р. у львівському журналі «Дзвінок» побачив світ його вірш «Наша хатка». А через рік з'являються дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка», що засвідчили народження нового письменника.
З 1892 р. Коцюбинський працює у філоксерній партії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками у молдавських селах. Тут він входить до нелегального політичнокультурного товариства «Братство тарасівців», очоленого Віталієм Боровиком. У своїй програмі «тарасівці» обвинувачували царизм за політику асиміляції народів, нищення націй, висували ідею українського національного відродження. Члени товариства закликали порушувати питання «права вкраїнської нації» «скрізь, де тільки можливо», зокрема й у літературі. До «Братства тарасівців» входили такі відомі українські письменники і громадські діячі, як Борис Грінченко, Володимир Самійленко. Ідеї «Братства» відбилися в казці Михайла Коцюбинського «Хо».
Праця письменника у Молдові, а потім і в Криму збагатила його свіжими враженнями, що позначилося на розширенні тематики його творчості. Він пише оповідання з життя молдаван («Для загального добра», «Пекоптьор», «Відьма») та кримських татар («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами»).
Відпрацювавши рік в житомирській газеті «Волинь», Коцюбинський з 1898 р. оселився у Чернігові, влаштувавшись у земській управі, з 1900 до 1911 р. працював у статистичному бюро губернського земства. Починається новий період у творчій і громадській діяльності письменника. Разом з Миколою Чернявським він розсилає звернення до українських письменників із закликами опрацьовувати не тільки селянські, а й філософські, історичні теми, шукати нові художні прийоми зображення життя в усіх його складностях і суперечностях.
Щопонеділка вечорами в будинку Коцюбинських збиралися чернігівські інтелігенти — письменники Борис Грінченко з дружиною Марією Загірньою, Микола Чер-нявський, Михайло Могилянський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Григорій Коваленко, художник Михайло Жук, вчителі, лікарі. Тут жваво обговорювалися пекучі громадські питання, аналізувалися твори, надіслані до запроектованих альманахів, складалися програми літературно-музичних вечорів. Коцюбинський активно листується з українськими письменниками і вченими — Іваном Франком, Іваном Нечуєм-Левицьким, Володимиром Гнатюком, Андрієм Чайківським, Іваном Стешенком, Михайлом Грушевським, Гнатом Хоткевичем, Євгеном Чикаленком, Михайлом Могилянським, Федором Вовком.
Коцюбинський як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії побував у Полтаві на святі відкриття в 1903 р. пам'ятника Іванові Котляревському. Там зустрівся з Панасом Мирним, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Оленою Пчілкою. Його твори друкуються в журналах, з 1899 р. у Львові починає виходити їх зібрання (закінчене сьомим томом у 1913 р.). Кращі новели перекладаються російською, польською, німецькою, італійською, іспанською, норвезькою, угорською мовами.
Багато вражень дала письменникові подорож 1905 р. до країн Центральної та Західної Європи — Австро-Угорщини, Німеччини, Італії, Швейцарії. Повернувшись додому, він бере активну участь у громадських акціях, обурюється крутійською політикою царизму. Обраний головою чернігівської «Просвіти», Коцюбинський використовує легальні форми для пропаганди ідей боротьби проти реакції, організовує шевченківський вечір, виступає з рефератом про Івана Франка. Його оповідання, новели, повість «Гаіа тог£апа», написані у 1906 — 1912 рр., відбивають події наростання революційних виступів народу та їх поразки.
Займатися творчою працею було нелегко, адже кращі години дня відбирала нудна служба в статистичному бюро. Сучасники згадують постійні нарікання Коцюбинського на втому від нецікавої, майже механічної роботи. З кожним роком усе сильніше дошкуляло хворе серце, і все ж письменник, долаючи недугу, багато читав, цікавився малярством, музикою, театром. У розмові з чернігівським художником Степаном Бутником він обґрунтовував думку про необхідність обізнання письменника з малярством: «Це б йому багато помагало розбиратися в загальній кольоровій стихії і сприяло б утворенню гармонійного цілого з психологією моменту дії». Високо цінив музику Миколи Лисенка, був захоплений співом Олександра Мишуги, Михайла Микиші, організував у Чернігові великий концерт з участю київських акторів.
Останні роки життя Коцюбинського позначені приятелюванням з Максимом Горьким. Він познайомився з ним в Італії, куди тричі (в 1909 — 1912 рр.) приїжджав на лікування, Жив на віллі російського письменника на острові Капрі, мав з ним майже щоденні зустрічі, розмови на літературно-мистецькі теми. Польський поет Леопольд Стафф з щирою теплотою згадував українського письменника, з яким познайомився на Капрі. Коцюбинський із захопленням говорив про Італію, яка дала людству Данте і Петрарку, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Його особливо цікавила тоді творчість скандинавських письменників Генріка Ібсена, Арне Евенсена Гарборга, Кнута Гам-суна, Йонаса Лі.
Повертаючись влітку 1910 р. з Італії, Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню, зупинився в ньому на два тижні, вивчаючи побут, звичаї, мову, фольклор гуцулів. Цей край видався йому якимось казковим куточком, де все — від мальовничої природи до первозданного побуту мешканців гір — захоплювало у чарівний полон. Задумавши написати твір про карпатських горян, Коцюбинський уважно студіює п'ять томів фольклорно-етнографічного дослідження Володимира Шухевича «Гуцульщина», зібрані Володимиром Гнатюком «Народні оповідання про опришків», перечитує твори Юрія Федьковича.
Влітку 1911 р. він вдруге відвідує Гуцуль-щину, піднімається в гори до пастухів, вивчає життя селян. Ці спостереження і враження було покладено в основу повісті «Тіні забутих предків» (1911). Влітку 1912 р. Коцюбинський з сином Юрком знову відвідує Гуцульщину, маючи намір зібрати матеріал для другого твору з життя горян, та хвороба порушила плани.
Повернувся з Карпат зовсім немічним. Кілька місяців (жовтень 1912 — січень 1913 р.) письменник лікується в університетській клініці проф. Василя Образцова в Києві, та медицина була безсилою. Але й у ці важкі дні Коцюбинський, за спогадами лікаря Миколи Стражеска, залишався цікавим співрозмовником: «В м'яких, сердечних тонах він завжди говорив про людей. Найбільш любив говорити про Україну, про її природу, про український народ, сумував з приводу його малописьменності, але був переконаний, що незабаром все зміниться...» Не стало письменника 25 квітня 1913 р. Поховано його в Чернігові на Болдиній горі, в гаю Троїцького монастиря, улюбленому місці відпочинку за життя. «Як тут гарно,— говорив Коцюбинський своєму приятелеві художникові Михайлові Жуку.— Якби помер, то кращого місця і не треба для вічного спочинку». Це його бажання було виконане.
Панас Мирний у некролозі в газеті «Рада» писав у ті сумні дні: «Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей...»
Народ шанує свого сина. Його твори видаються і перевидаються, вивчаються, досліджуються. У Чернігові та Вінниці функціонують літературно-меморіальні музеї письменника, встановлено йому пам'ятники. Ім'я Коцюбинського носять школи і бібліотеки, воно прикрашає вулиці' багатьох українських міст і сіл.
Становлення письменника.
Потяг до художнього слова, до творчості у Коцюбинського виявився дуже рано, але його перші проби пера не збереглися. Не віддавав він до друку й оповідання «Андрій Соловійко» (1884), «21 грудня, на Введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1886) через істотні художні прорахунки у втіленні традиційних для нашої прози тем про недолю хлопчика-сироти, злигодні бідняків, зокрема настирливість дидактичних настанов, схематичність ситуацій.
Тому дебютом Коцюбинського в літературі стали його дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка» (1891), «Маленький грішник» (1893), позначені щирою симпатією автора до своїх малолітніх героїв, намаганням заглибитися у їх внутрішній світ. Водночас на стильовій манері Коцюбинського відчутне захоплення яскравою образністю Івана Нечуя-Левицького, його вмінням спостерігати характерне в природі, побуті, зовнішності людини. Панас Мирний був захоплений «чистою, як кринишна вода, народною мовою», якою було написано оповідання «Харитя».
У традиційному ключі написані й оповідання з життя селянства: у «П'ятизлотнику» (1892) порушується морально-етична проблема допомоги старого подружжя голодуючим людям, а в «Ціпов'язі» (1893) через долю братів Семена і Романа Воронів розкривалися соціальні антагонізми в селянському середовищі.
равда, впадає в око вміння автора природно розгортати сюжет творів, досягати пластичності зображуваного, використовувати можливості народного слова.
Казка «Хо» (1894) дає можливість глибше зрозуміти ідейно-художні пошуки Коцюбинського в період перебування у «Братстві тарасівців», коли «молоді українці» різко виступили проти «старих українофілів», котрі не стільки діяли, як говорили. Композиційно твір складається з кількох майже самостійних частин з окремим виразно окресленим сюжетом, образами, конфліктом. Об'єднує їх казковий образ Хо, що символізує переляк людей, які не наважуються сміливо подивитися в очі часто ними ж перебільшуваній небезпеці. Такою є панна Ярина Дольська, яка під впливом прочитаних книжок запалилася любов'ю до знедолених, але, уявивши своє життя серед селян, всього за три дні відмовилася від «мрій» і подала руку женихові-дідичу. Грав з «українофільство» й урядовець Макар Іванович Літко, але коли виникла потреба відвезти вінок на могилу померлого українського письменника, перелякався і відмовився, Він аж «заслаб... від страху». На противагу лібералам Коцюбинський виводить в останньому розділі молодих інтелігентів — письменника, лікаря, хлібороба, вчителя, які мужньо виступили на захист народних інтересів.
Певною мірою тема народницьких «малих діл» порушується також в оповіданні «Для загального добра» (1895), але розв'язується в іншому ключі — у показі ідейного банкрутства народницької теорії. Водночас оповідання розширює тематичні горизонти української прози, змальовуючи зруйнування господарства молдавського селянина Замфіра, показуючи страждання його родини. Інтелігент Тихович мріяв працювати для народу, але переконався не тільки в марності своїх намірів, а й у їх об'єктивній шкідливості для селян. Звучить у творі протест селянської громади проти дій філоксерної комісії, яка знищення заражених шкідниками виноградників виправдовує посиланням на урядові розпорядження. «Закон! Закон! Вони вже чули те слово. Як тільки яке здирство, як тільки кривда яка громаді — зараз: закон...» «Ого! Вони мають свій закон: забалакає він з рушниць до кожного, хто насмілиться хоч пальцем ткнути садки їхні!»
Як бачимо, твори Коцюбинського першого періоду повністю присвячені опрацюванню тем сучасності. Є в нього тільки одне оповідання — «Дорогою ціною» (1901), яке змальовує події часів панщини, але й у ньому порушується злободенна соціальна проблема. Показуючи протест Остапа і Соломії проти кріпосницької наруги, автор створив метафоричний образ народу — буйного тура, якому на шию було накладене ярмо соціальної неволі. Загнаний, знесилений, але овіяний «степовим вітром», із не втраченим ще «смаком волі, широких просторів», він «йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...»
Можна помітити схожість між оповіданням Коцюбинського і повістю Нечуя-Левицького «Микола Джеря», яка виявляється насамперед в опрацюванні теми втечі з-під панщизняної неволі як однієї з форм протесту людини проти гніту. Та в оповіданні Коцюбинського виділяється новий образ жінки, овіяний романтичним ореолом. Це мужній, сильний характер, приклад, гідний наслідування. «В теперішніх часах, коли література, переповнена словами, часто неприродною декламацією,— писала Коцюбинському 26 квітня 1902 р. Наталя Кобринська,— Ваша Соломія — то джерело під час спеки». Так традиційна для української прози тема дістала під пером Коцюбинського нову художню реалізацію.
Загалом же творчість 90-х років засвідчила становлення талановитого письменника, який не тільки продовжував традиції своїх попередників, а й по-новаторському розвивав їх.
У жанрі соціально-психологічної новели таємниці внутрішнього світу людини.
В українській прозі початку XX ст. на перший план висувається жанр соціально-психологічної новели — невеликого за обсягом прозового твору з надзвичайною скон-центрованістю дії, динамічним сюжетом, з незвичайним поворотом людської долі, з психологічним умотивуванням зображуваних змін у поведінці особистості. Одним з творців цього жанру поряд з Василем Стефаником, Ольгою Кобилянською, Михайлом Яцківим, Миколою Чернявсь-ким був і Коцюбинський, якого Франко назвав серед чільних представників «нової белетристики».
Характеризуючи художнє новаторство письменників молодого покоління, Франко підкреслював, що воно полягає в нових підходах до зображення дійсності. «Коли старші письменники (він мав на увазі реалістів XIX ст., таких, як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олександр Кониський, відносив до них і себе.— Ред.) виходять від малювання зверхнього світу — природи, економічних та громадських обставин — і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруження».
Справді, у новелі Коцюбинського «Лялечка» (1901) через розкриття внутрішнього світу земської вчительки Раїси Левицької висвітлено ідейний крах народницької теорії «малих діл». Дочка убогого сільського дяка, вихованка духовної школи, Раїса пройнялася такою любов'ю «до нещасного народу», що готова «була вмерти для нього», але, зустрівшись у селі не з «народом», а з «мужиками», передумала і залишилася жити. Спочатку не мирячися з втручанням пода в шкільні справи, згодом вона повністю попала під його вплив, стала «лялечкою», заплутавшись у сітях «павука». Водночас образ лялечки передає й драматичну самотність героїні, яка ладна пожертвувати всім заради сімейного затишку.
У новелі «На камені» (1902), в якій йдеться про трагічну долю кримської татарки Фатьми, що, не змирившись з хатнім деспотизмом, насаджуваним патріархальними звичаями, залишає осоружного чоловіка і закінчує життя самогубством, вражають не тільки глибокий психологізм, а й майстерність використання імпресіоністичної поетики. Коцюбинський назвав свій твір «аквареллю», підкресливши його спорідненість із малярськими творами. В ньому справді впадають в око м'якість у передачі кольорів напівекзотичної для українського читача кримської природи, мальовнича образність картини татарського села, навколишніх гір, неспокійного хвилювання моря.
Коцюбинський є одним з найкращих наших письмен-ників-мариністів. Як засвідчує Леопольд Стафф, Коцюбинський, милуючись краєвидами острова Капрі, говорив, що, навіть спостерігаючи одні й ті самі картини багато разів, можна помічати щоразу все нове й нове, відкривати раніше не помічені переливи барв: «Колір моря, скель, нюанси зелені і неба асоціювалися у нього з різними людськими переживаннями». Картини наростання шторму відзначаються незвичайною свіжістю барв, що безперервно змінюються, багатством звуків, оригінальністю тропів, які відбивають найнесподіваніші асоціації спостерігача:
Дрібні хвилі зливались докупи і, мов брили зеленкуватого скла, непомітно підкрадались до берега, падали на пісок і розбивались на білу піну. Під човном клекотіло, кипіло, шумувало, а він підскакував і плигав, немов нісся кудись на білогривих звірах... Вода при березі починала каламутитись і жовкнути; разом з піском хвиля викидала зо дна моря на берег каміння і, тікаючи назад, волікла їх по дну з таким гуркотом, наче там щось велике скреготало зубами й гарчало.
Новеліст виявив високу майстерність у користуванні поетичними фігурами, тобто засобами синтаксичної організації художньої мови. Так, стилістичний прийом градації передає наростання бурі на морі. Монотонний гуркіт хвиль, що переходить у бухання, спочатку «глухе, як важке сапання, а далі сильне і коротке, як далекий стріл гармати». Гнівне скаженіння стихії, коли вже не хвилі, а «буруни вставали на морі, високі, сердиті, з білими гребенями, од яких з луском одривалися китиці піни і злітали догори»,— такі яскраві слухові і зорові образи у своїй сукупності створюють пластичну картину шторму.
Письменник небагато уваги приділив взаєминам Фать-ми і молодого наймита-дангалака Алі, однак втеча молодої жінки від кривоногого хазяїна кав'ярні Мемета психологічно зумовлена. Дівчині з далекого гірського села було все тут ворожим, чужим, одворотним: і різник, «противний, неласкавий, чужий», що «заплатив батькові більше, ніж могли дати свої парубки, й забрав її до себе», і всі інші люди, і сам цей надморський край. Навіть море докучало Фатьмі: «вранці сліпить очі його блакить», «в годину дратує своїм спокоєм, в негоду плює на берег і б'ється, і реве, як звір, і не дає спати... Навіть в хату залазить його гострий дух, од якого нудить... Од нього не втечеш, не сховаєшся... воно скрізь, воно дивиться на неї...»
Так за допомогою виписаних у імпресіоністичному дусі пейзажів, через акцентування деталей розкривається психіка героїні, створюється психологічний настрій, що надає цій «акварелі» неповторної своєрідності. Іншого автора могла б зацікавити побутово-етнографічна сторона кримського життя, а Коцюбинський поклав центр ваги на лірично-емоційне, психологічне розкриття теми, і в цьому загальнолюдське звучання його новели.
Органічне поєднання психологічного заглиблення у внутрішній світ персонажа з яскраво виявленим авторським ставленням до зображуваного -*- ця характерна риса стилю Коцюбинського виявляється в етюді «Цвіт яблуні» (1902). Лірична схвильованість звучання твору досягається завдяки формі оповіді, яка ведеться від імені батька, на очах якого впродовж кількох діб помирає малолітня дитина. Буквально кожна деталь, своєрідно переломлена крізь збуджену, схвильовану психіку героя, передає його душевні й фізичні страждання, В уяві батька, котрий вже третю безсонну ніч міряє кроками свій кабінет, проносяться десятки різноманітних картин, поєднаних болісними роздумами про смертельно хвору доньку, про трагічний кінець, який наближається з фатальною неминучістю.
Герой перебуває у болісному напруженні, в нього обривається серце від кожного шелесту чи стуку в кімнаті, де лежить дитина. Він у такому стані, що може повірити в неймовірне: «Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне; проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне, й обірветься життя». Тривожний настрій підкреслюється й за допомогою символічних деталей, котрі за принципом контрасту вказують на антагоністичне протистояння життя і смерті. Батько з жахом спостерігає за вогником лампи, який то спалахує, то починає гаснути: «Я чую, що тріщить ґніт, і бачу, як блимає світло — то підіймається, то падає, мов груди моєї дитини. Я з жахом вдивляюсь у сю боротьбу світла з життям, і мені здається, що в той момент, як воно погасне, одлетить душа моєї Оленки».
Психологічний сюжет етюду ускладнюється тим, що в страшній ситуації перебуває не просто батько вмираючої дитини, а ще й митець, зір і слух якого натреновані на уважне спостереження, сприймання життя. До краю напружена пам'ять героя мимоволі фіксує всі моменти, всі подробиці трагедії. Його очі ловлять і записують у пам'яті і «велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату... і забуту на столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини... і порозливану долі воду, і блиск світла на пляшці з лікарством...»
Відомо, що у будь-якому творі велике смислове навантаження несе його назва. Символічний образ зірваного яблуневого цвіту, яким батько обкладає тільце дитини, асоціюється в нашій уяві з передчасно перерваним людським життям. Цей образ вражає ще й тому, що життя дитини обірвалося в найчарівнішу пору весняного відродження. Образом цвіту яблуні завершується етюд: це той заключний акорд, який характеризує мистецький твір найвищої проби.
Одне слово, новели Коцюбинського початку сторіччя засвідчили художнє новаторство їх автора в моделюванні різних сторін дійсності. У цьому зв'язку літературознавці не раз вдавалися до протиставлення реалістичних традицій XIX ст. пошукам письменників початку нового віку, пов'язаним з розвитком імпресіоністичної манери у літературі. Назва цієї манери письма виникла від французького слова, що буквально означає враження, тому імпресіоністичними стали називати спочатку малярські, а згодом і літературні твори, в яких відбивалося витончене відтворення суб'єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань. Сучасний теоретик Дмитро Наливайко аргументовано доводить, що літературний імпресіонізм у своєрідних формах продовжував рух до життєпо-дібності, природності, «нерозробленості» зображення, який був властивий реалізмові. Інакше кажучи, імпресіонізм є однією з художньо-стильових течій, що збагачує реалізм. У правильності цієї думки переконуємося, знайомлячись з новелами Коцюбинського 1906 — 1912 рр.
Викриття погромницької політики царизму.Першим відгуком письменника на піднесення визвольної боротьби народу стало оповідання «Сміх» (1906), в якому йдеться про погромницьку політику царизму, спрямовану проти демократичних сил. На цьому життєвому матеріалі порушується проблема відповідальності інтелігенції перед народом, її готовності організувати опір «чорній сотні», захистити проголошувані щойно демократичні ідеї.
В екстремальній ситуації опинився адвокат Валер'ян Чубинський, котрий зовсім недавно виступав на демократичних мітингах, просто й яскраво доводив протилежність «інтересів тих, хто дає роботу, і тих, що мусять її брати», і тепер опинився в «списках ворогів уряду», яких чорносотенці закликають «бити і різати».
Трагізм становища адвоката полягає в тому, що він не помічав у своєму домашньому побуті того, що впродовж багатьох років користувався працею наймички Варвари і був схожий на роботодавців, яких осуджував на мітингах. Несподіваний вибух сміху Варвари, яка побачила переляк пана Валер'яна, його дружини, знімає нарешті полуду з очей адвоката. Страшний, несамовитий регіт, в якому вилилась образа трудівниці за своє змарноване в праці на інших життя і водночас справедливе обвинувачення «годі панувати!» є кульмінаційним моментом сюжету твору. Тільки тепер Чубинський побачив те, «біля чого щодня проходив, як той сліпий. Ті босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані... як у тварини. Дранку на плечах, що не давала тепла. Землистий колір обличчя... синці під очима».
Експресіоністична манера письма виявилася тут у майстерності новеліста створити настрій через переломлення події у душі персонажа, конкретно показати безупинну зміну переживань змальованих у творі людей. Високої емоційної напруженості письменник досягає завдяки продуманому композиційному розміщенню епізодів, організованому за принципом градації, тобто посилення, наростання подій, пов'язаних з розгортанням конфлікту, тривога адвоката весь час посилюється. Останніми днями він помічав «якихсь непевних людей, що стежили за ним, куди б він не йшов», потім почув лайку на свою адресу: «Оратор, оратор». Потім повідомлення наймички про людей, що «питали пана», розповідь студента Горбачевського про підготовку погрому, доповнена схвильованими словами вчительки про вже здійснювані криваві розправи на вулиці. Зрештою, збуджений крик доктора, якого обурює безпорадність адвоката, напружує дію до краю, викликає у Чубинського ганебний, підлий страх. Цей звірячий жах ганяє його по квартирі, а після сміху наймички приводить до висновку, що за безпорадність потрібно відповідати. І адвокат, засоромлений, пригнічений, щосили пхає прогонич, розчиняє вікно назустріч грізному клекоту вулиці.
Уміння новеліста створити тривожний настрій, передати його засобами слова засвідчує об разок «Він іде!» (1906). Коцюбинський не випадково назвав твір образком: з малярськими творами його єднає щедре використання кольорів у передачі картини погрому, що має впасти на голови ні в чому не винних мешканців містечка. Тут, як і в оповіданні «Сміх», прямої, безпосередньої картини жахливої різанини немає. Та жах підготовлюваного погрому з винятковою психологічною силою передається через тривогу, якою охоплене єврейське населення напередодні кривавої акції.
Знову в центрі твору — символічний образ страху. Загальний неспокій, зумовлений тривожними розповідями про можливість використання озвірілим натовпом завтрашньої церковної процесії з погромницькою метою, поступово переростає в жах. Цей настрій маси конкретизується головним чином через образи Абрума й Естерки, майстерно передається специфічними стилістично-синтаксичними прийомами в оформленні художньої розповіді.
Схвильований, неспокійний гомін, зітхання й ойкання людей доповнюються пейзажним малюнком вечора, витриманого у криваво-червоних барвах, показом чорної, гнітючої ночі. Ці картини виписані в експресіоністичній манері: «Червоний туман уставав на заході, і немов криваві примари насувались звідти на місто. Спочатку несміливо, поодинці, а далі цілими лавами. Безгучною процесією пройшли вони поміж спустілими мурами, лишаючи на камені гарячі, червоні сліди та одбиваючи у шибках вікон свої криваві обличчя».
Кульмінацією психологічного напруження дії стає удар церковного дзвону: отже, новий день не приніс бажаного спокою. Абрум, крізь призму сприймання якого подаються події, збагнувши смертельну небезпеку, закликає до самооборони, але не знаходить ніякої підтримки в одновірців. Навпаки, до нього благально простягали руки, його оточували «бліді, зжовклі обличчя, червоні од нічниць очі». І всі благали: «Ша! Тихо... не клич біди...» І тепер різника охоплює нелюдський жах, бо в очах усіх бачив безнадію, бо відчув серцем «крик розпуки», який глибоко ховався «в серці його народу, боячись навіть вирватись звідти». Абрумові стало страшніше серед людей, ніж у своїй хаті, і він безтямно, разом з усіма кидається тікати від тупоту, гамору, крику, які насувалися від майдану.
Страх і безпорадність людей конкретизуються новелістом у тонко спостережених подробицях, вихоплених із загальної картини й висунутих на перший план. Це і «розхристана, в одній сорочці, жінка, що притискувала до грудей кривий семисвічник», і напівбожевільна дівчина, що бігала між людьми «з тхоревим хутром і всіх благала, щоб заховали», і жахливий танець «червоних дзвонів, що мчать навздогін, б'ють в саме серце, скачуть й регочуть, як божевільні».
Катівська державна система викривається й в оповіданні «Fata morgana» (1907). Розповідаючи про масові страти революціонерів, письменник показує, що навіть колишній розбійник і вбивця, тепер тюремний кат — темний, обмежений Лазар — усвідомлює злочинність дій, на які його штовхнули тюремники.
ішатель підноситься до розуміння знищення самодержавної, деспотичної системи як найстрашнішого зла. Така ідейна настанова твору свідчила про громадянську мужність письменника, який і в час розгулу царських опричників обстоював принципи соціальної справедливості, продовжував боротьбу проти темних реакційних сил.
Новаторство Коцюбинського виявилося в тонкій майстерності психологічного аналізу образу бажаної особи (так у перекладі звучить назва оповідання). Вже при першому знайомстві з Лазарем-в'язнем новеліст вказує на ті разючі зміни, які відбувалися в його житті. Тюремний наглядач, який не раз спиняв погляд на кремезній постаті арештанта, якось загадково сказав йому, що незабаром може його життя стати кращим. А після цього Лазаря викликали в тюремну контору, про щось з ним довго розмовляли, і виніс він звідти в собі «якийсь посів, що давав проріст десь в глибині». Письменник ні словом не обмовився про тему розмови, але, за висловом Франка, «розкопки» в душі персонажа, в його психіці, передані за допомогою внутрішніх монологів, прояснюють картину. Лазар пригадує вчинені злочини, забитих людей у корчмі і ставить собі запитання: «Як буде тепер? Трудно чи легко? Страшно чи, може, звикне? І враз згадалось, як ще малим хлопцем повісив кота. Нещасного, з обдертим хвостом і вухами, зацькованого псами кота...»
Стає ясно, що царська тюрма вирішила використати вбивцю для страти революціонерів. Новеліст уникає докладних описів, але через глибокий аналіз психіки людини досягає художньої сконцентрованості в розкритті порушеної злободенної проблеми. Такий підхід позначається й на композиції твору: виклад стає стислим, лаконічним, психологічно напруженим, перед читачем проходить не тільки сучасне в житті персонажа, а й його минуле, навіть просвітлюється майбутнє, важливу ідейну функцію виконують художні деталі. Психологічний аналіз сприяє сконцентрованості відображуваного, його максимальному ущільненню, що так важливо для твору «малої прози».
Коцюбинського цікавлять «душевні конфлікти» в психіці «бажаної особи», і він їх глибоко досліджує. Професія ката зробила Лазаря «паном»: його перевели в іншу тюрму, виділили окрему камеру з чепурно засланим ліжком, м'яким, правда, ззаду обдертим кріслом, на стінці приліпили «царський портрет, трохи засиджений мухами». Йому до послуг виділили двох наглядачів, з ними він грав у карти, їв і спав досхочу, пив горілку.
Перша страта дівчини-революціонерки внесла сум'яття в голову Лазаря. Він чекав, що доведеться мати справу з людиною, яка опиратиметься, а виявилося, що «злочинцем» було якесь дівча з ясним, як льон, волоссям. Лазар відчув те, що ніяк не в'язалося зі «злочином» — щирість і відвертість її погляду, запам'ятав, як вона гукнула щось «твердо, голосно, ясно, так наче крикнула чайка», тоді як усі «пани й солдати стояли бліді, винуваті...».
Масові вбивства пробуджують проблиски свідомості навіть у темній голові ката. Він починає вередувати, бешкетувати, згонить свою злість на наглядачах, бо його переслідують нічні кошмари. Письменник, розкриваючи сум'яття в душі Лазаря, вдається до діалогізованого монологу, коли внутрішня мова людини ніби розпадається на окремі «голоси» — при уявних розмовах ката зі страченими. Остаточне слово сказала «та, перша, з русявим волоссям». Кинувши Лазареві пекучі слова докору («— За шо ти вбив?»), розповівши про себе, «бліде, як хмаринка, дівча немов вгадало його бажання: — А все ж ти кращий за тих, що звеліли вбивати, бо не сокира рубає, а той, хто її держить...»
Прозріння ката супроводжується шуканням того, хто наказує страчувати невинних, чесних людей. Лазар у думці перебирає їх — жандарма, наглядача, їхнє начальство і, зрештою, усвідомлює, що зло виходить з одного місця, втілене в комусь одному, найголовнішому. Кат проймається бажанням розправитися з ним і вперше після «утоми і знеохоти, після огиди до своєї роботи — уперше почув ... смак душогубства. Почув ненависть у серці і розкіш муки». Характерно, що й саме ім'я ката вибране письменником не випадково, адже ж воно асоціативно перегукується з біблійним Лазарем, що воскрес. Саме в такому ключі розгортається й історія з прозрінням вбивці й ката у новелі.
Складні шляхи і долі борців проти теранії.
Ця тема постійно хвилювала Коцюбинського, до неї він звертався в багатьох творах другого періоду. Вона, як бачимо, звучить і в новелах, присвячених осуду катівської системи царизму. За спогадами Івана Крип'якевича, Коцюбинський навіть у 1912 р. із захопленням розповідав про визвольний рух в Україні, про геройство молоді, яка, незважаючи на жорстокі переслідування, вела боротьбу проти самодержавства.
Етюд «Невідомий» (1907) — це схвильована пісня про мужність революціонера, що виконав свій священний обов'язок, помстившись карателеві, за яким «курились села», «стікали кров'ю» замучені люди. Новеліст, обравши форму ліричного монологу засудженого до страти героя, глибоко розкрив подвиг революціонера і стимули, які надихнули його не просто на вбивство одного з царських катів, а на герць з усією деспотичною системою.
Поштовхом до написання твору послужив замах на чернігівського губернатора Хвостова, вчинений на початку 1906 р. До речі, прізвища терориста встановити не вдалося, в усіх жандармських і судових справах він значиться як «невідомий». Коцюбинський кількома штрихами пов'язує справжню подію із зображеним в етюді вбивством царського сановника. Той, кого вистежує революціонер, живе в жовтому великому холодному будинку, біля якого «казенна будка й казенний сторож». У поїздці по місту його супроводжують козаки. Неназвании сатрап наділений деякими рисами чернігівського губернатора: «восковий профіль, навислі брови і біла борода». Письменник Микола Чернявський, який тоді теж жив у Чернігові, так характеризував Хвостова: «... високого зросту дідуган з Марсом в очах й річах».
Зіставлення вірогідної події та її художнього моделювання в творі дає змогу простежити своєрідність реалістичної типізації дійсності в мистецтві. Головне для письменника в даному випадку полягало у піднесенні героя, який виконав свій нелегкий обов'язок і йде на смерть з піднятим чолом і чистим серцем, бо в ньому «зіллялись всі людські сльози і полум'ям знявся народний гнів».
Образ героя оповито щирим ліричним почуттям. Юнак пристрасно любить життя, всією душею відчуває красу земного. Його, що прибув у незнайоме місто з небезпечним завданням, чарують блакитне небо, високе і чисте, «золотий сміх сонця», «прозорі згуки» дзвіночків на конях. Він з вдячністю згадує мимовільну зустріч з незнайомою дівчиною, яка ловила його погляд «з таким запалом, з таким відданням, на які здатні лиш ті, що стрілись на мить, а розстались навіки. І сей роман на мент — гарний й короткий, немов летюча зірка... Ти кинула квітку у моє серце, а я піймав її і понесу, може, до самого гробу».
Емоційна схвильованість сповіді смертника забезпечується насамперед його трагічною долею: герой усвідомлює фатальність неминучого кінця, розуміє, що передчасно обірване молоде життя нікого не сколихне, адже він залишиться навіки невідомим. Замкнений у товщу сірих холодних стін, відгороджений від життя тюремними мурами, приречений на смерть революціонер не думає про смерть, не хоче слухати сіру і вогку камерну тишу. Перед його очима плине бурхлива річка пережитого, і нікому цього не відняти, бо весь «пишний світ, всі барви, весь рух життя» в ньому самому, в його голові й серці.
Позбавлений пера і паперу, юнак виливає все бачене, пережите разками думок. Звідси — уривчастість вражень, несподівані переходи від минулого до сучасного, найви-гадливіші асоціації. Тут і роздуми про товаришів по боротьбі, і болісний спогад про матір, що латає свою «чорну одежу при світлі лампи», і напівказкове видиво обмерзлих дерев, дрібненьких гіллячок, покритих льодом, якими дзвонить вітер, і мрії про щастя, пересипані найбуденнішими спостереженнями і враженнями.Так герой пише в думках твір свого життя, «може, кращий за ті, які читали люди», твір для нього самого, «повість для єдиного читача, найбільше вдячного і чуткого».
В оповіданні «В дорозі» (1907) проводиться ідея відповідальності людини за доручену справу, утверджується високе почуття обов'язку особи перед колективом.
У центрі твору — «товариш» Кирило, життя його органічно поєднане з тривалою, важкою, небезпечною боротьбою, з дорогою, «на якій стільки вже полягло». Гаряча, тривожна атмосфера постійної боротьби, «те вічне «мусиш», що гнало зв'язувать там, де розірвали, розжевріти те, що пригасало», до невпізнання змінили юнака. Відірваний від рідних, позбавлений усього, що скрашує молодість, Кирило не тільки розгубив колишні звички й потреби «молодого життя», а навіть змінився зовнішньо: «Двадцять три роки, подвоєні в тінях на худому обличчі, у зморшці на чолі, немов зреклись своїх прав, зсушили молодість...»
Сюжет твору оснований на показі внутрішньої боротьби в душі героя, на гострому конфлікті між почуттям вірності партійному, громадському обов'язку і природними для молодої людини потягами до краси природи, чарів музики і слова, принадності жінки. Письменник ставить свого героя в такі умови, за яких мають виявитися його принциповість, громадянська стійкість, вірність обов'язку. Чекаючи нового доручення, Кирило на певний час опиняється в ситуаціях, які можуть відвести вбік від обраної дороги, що й надає драматичного напруження в розвитку сюжету.
Тільки тепер Кирило відчув по-справжньому багатство і красу природи, зумів по-іншому глянути на жінку. Йому було приємно відчути себе вільною людиною під час прогулянок. Ніби й небагато часу спливло, але Кирило відчув внутрішні зміни в собі: «Щось наче згубив і не хоче підняти, щось наче змив з нього вчорашній дощик». Хоч уже й надійшов очікуваний лист, який потрібно було передавати далі, але герой не поспішає виконувати небезпечне завдання. Більше того, він намагається виправдати себе сентенціями про «право на повне життя», «право одного життя, що не повториться більше», «право двадцяти літ».
Вагання Кирила, його боротьбу з самим собою, прагнення виправдатися перед власним сумлінням з психологічною достовірністю передано в картині нічних роздумів, коли «справжнє і невгомонне «я», «Я», що так ясно горіло у ньому... палило в полум'ї все особисте, нечисте, звіряче», кинуло прямо у вічі, кинуло голосно і виразно: «— Зрадник». Це обвинувачення було не випадковим, адже герой вже зустрівся з ренегатами, які відійшли з обраного шляху, поступилися своїми принципами. Вони погрузли в обивательському животінні, вони обкидали брудом те, чому недавно поклонялися.
Зрештою, Кирило знайшов у собі сили знову стати на дорогу боротьби проти соціальної несправедливості.
Водночас оповідання «В дорозі» викликає інтерес порушенням соціально-філософських питань, зосереджених навколо діалектичного процесу розвитку самосвідомості особистості. В центрі уваги письменника — драматичний конфлікт боротьби двох «я» у душі людини, яка опиняється в екстремальних умовах, коли необхідно визначитися у виборі єдино правильного шляху. Звідси — гострота внутрішнього конфлікту, який, зрештою, змушує читача задуматися: що краще — чи остаточно розірвати з принадами, «розкошами» особистого життя, чи, може, прагнути до гармонійного поєднання й особистого, і суспільного.
Повість «Fata morgana»
Не вдалося Коцюбинському повністю завершити цей твір, працював він над ним упродовж майже десяти років, причому перша частина як оповідання була опублікована ще в 1904 р., друга — після певної перерви, а потім інтенсивної праці була завершена в 1910 р. і тоді ж надрукована. Повернувся письменник до раніше розпочатої теми під впливом переростання селянських виступів у революційний рух та його придушення. Пояснюючи Євгенові Чикаленкові імпульси, що спричинили працю над продовженням раніше опублікованого твору, Коцюбинський зазначав: «Хочеться змалювати село за часів революції і аграрних рухів. Є думка написати і третю частину — «заспокоєння» та здичіння села в останні часи*». Та третю частину повісті йому не судилося створити.
Намагаючись всебічно висвітлити «сільські настрої» в складну, суперечливу епоху, Коцюбинський використовує не тільки власні враження від селянських виступів та їх оцінки в колі чернігівських знайомих, а й інші, зокрема документальні, джерела. Письменникові прислужилися статистичні дані, які він щороку узагальнював як службовець губернського земства. Він зробив чимало виписок із матеріалів, опублікованих в економічних збірниках. Коцюбинський вивчав також судові обвинувачувальні акти в справах розгрому поміщицьких маєтків та економій на Чернігівщині. Він опрацьовував матеріали слідства про самосуд над п'ятнадцятьма селянами у селі Вихвостів Городнянського повіту Чернігівської губернії.
Так йому вдалося написати глибоко новаторську повість з життя села. Ця тема була традиційною для української прози, її опрацьовували Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олександр Кониський, Борис Грінченко, Іван Франко. Коцюбинський поглибив принципи реалістичного зображення села, вдавшись до використання імпресіоністичних прийомів і в описах, і в організації суто драматичних прийомів (внутрішні монологи, діалоги, полілоги), які несуть важливе ідейне навантаження.
Образ, винесений письменником у назву повісті, є глибоко символічним: у перекладі з латини ця назва означає марево, міраж, оманливе видіння. Звісно, така назва засвідчувала орієнтацію Коцюбинського насамперед на освіченого читача, який міг би через художнє узагальнення, передане назвою, виразніше осмислити суть зображених у творі суспільних процесів. А йдеться у повісті не про один «міраж», відбитий у настроях представників різних соціальних груп села — від безземельних наймитів, заробітчан, бідняків до власників своїх нивок і навіть сільських жмикрутів.
Розбурхане революційними подіями село — головний образ повісті. Письменник виділяє з загальної маси «вічних наймитів» Андрія та Маланку Воликів з їхньою дочкою Гафійкою та панського пастуха і доглядача худоби Хому Ґудзя. На першому плані в творі також селянин-демократ Прокіп Кандзюба, його дядько, дрібний власник Панас Кандзюба та недавній виходець з села, тепер же сюди висланий з Одеси робітник Марко Гуща. їм протистоять сільські багатії Лук'ян Підпара, його тесть Гаврило, староста Максим Мандрика.
Спочатку твір писався як оповідання, і хоч до нього було додано другу частину, обидві справляють враження повністю завершених, виразно окреслених і самостійних.
У дершій розкриваються житейські долі, мрії і сподівання членів родини Воликів. Історія родини та панського пастуха Хоми Ґудзя символізує долю мільйонів обезземелених українських селян. З винятковою силою художнього узагальнення тут показується злиденне, безправне становище цієї верстви села. «Чиста загибель» настала біднякам: в одних «землі зроду не було», а що-небудь заробити теж немає де, бо «кругом злидні». Не краще і тим, хто має свою «латочку»: «Крутиться оден із одним на своїй скибці, а сам ходить чорний, як земля... а їсть не краще за того, що нічого не має...» Рятуючись від голодної смерті, тисячі селян залишають рідні оселі і бредуть з торбами за плечима на заробітки.
Ніколи не мала Маланка й клаптика своєї землі, проте земля постійно живе в її серці, любов до землі визначає сутність її характеру. Одвічна наймичка, вона, вже будучи старою дівкою, часто плакала по закутках, бо працювала на чужих, втрачала силу, але ніхто «з хазяйських синів» не кликав її на землю. Плакала, бо «любила землю, город, поле, а мусила варити їсти цілому табунові ненажерливої челяді». Згодом віддалася за такого ж наймита, як і сама, але сподівання про щастя працювати на своїй землі ніколи не залишали жінку.
Бажання мати власну нивку було таким могутнім, що Маланка прагне видати силоміць дочку за хазяїна, щоб відчути себе господинею, якщо «не на с'вому — так на доччиному». Жінка в уяві бачить картини радісної праці на своїй землі, і від тих мрій вона аж молодшала на виду. За важливістю соціального змісту, за силою пристрасті, глибиною переживань, багатством настроїв, що раз у раз переходять від надії до розпачу, від віри до розчарувань, від рожевих мрій до тяжких передчуттів, образ Маланки вигідно відрізняється від аналогічних постатей селянок, створених нашими письменниками.
Постать Маланки оповита щирим ліричним почуттям. Кожна побутова деталь, найдрібніша, найнезначніша, підпорядкована розкриттю образу трудівниці. Побачивши землемірів на панському полі, вона тішить себе сподіваннями, що одержить власну нивку. Готуючись до наступної весни, Маланка за свою наймитську працю просила платити не грошима, а зерном. Коли вибирала зернятка з яблука, сушила їх на вікні, то бачила в уяві саджанці.
При всій чесності зривала потай на чужому городі маківку чи огірок-жовтяк, щоб мати «насіння на розвід». Буваючи в лісі, прицінювалася до зрубаного дерева, сподіваючись збудувати свою хату.
Власне, саме для підкреслення своєрідності характеру жінки повістяр на початку твору відзначив, що «в Ма-ланки звичайні гості — думи». Звідси й трагізм долі наймички, коли зрозуміла, що її найзаповітнішим сподіванням не здійснитися, що її мрії розвіялися, як туман.
Життя Андрія тісно пов'язане з долею Маланки, але цей зв'язок втілено через протиставлення їхніх інтересів і сподівань. Андрій, зневірившись у хліборобстві, з презирством відгукується про дрібних власників, які живуть не краще за наймитів. Його роздуми крутяться навколо промислового виробництва: з приємністю згадує про працю на сахарні, нетерпляче очікує на відбудову зруйнованого підприємства. Тільки «чиста, рівна» робота на фабриці — ось, на його думку, відрада людини, вихід із злиднів.
Хома Ґудзь змарнував життя в економії, «бабрався у гною, у гною спав, на гною їв». На панській роботі й посивів парубком і тепер кипить гнівом і на гнобителів, і на німих рабів. Його душа аж горить від злості, він ладен усіх перебити довбнею: «Одного за те, що п'є людську кров, а другого — що не боронить».
Гнітючою картиною довгих осінніх дощів завершується перша частина твору. Тонко психологізований пейзаж символізує крах рожевих надій, що поманили людей і, як марево, щезли. «Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим...»
Друга частина повісті передає нове наростання сподівань трудівників, зумовлене піднесенням революційного руху. Йдеться тут про поширення прокламацій, підготовку й проведення економічного страйку в економії, демонстрацію селян, перехід панського маєтку до рук наймитів і селян, перші кроки громадського господарювання. Серед селян виділяється Прокіп Кандзюба — діяльна натура, що тягнеться до організованих форм селянських виступів. Він тримає зв'язки з містом, організовує молодь, у його хаті читаються політичні брошури. Прокіп організовує похід селян до зборні, сам іде в перших шеренгах. Його як випробуваного організатора селяни обрали керівником громадського господарства, і ніхто так щиро не дбав про народне добро. Він вірить у перемогу нового життя, коли «народ сам скує собі долю, аби тільки не заважали». З великою моральною стійкістю зустрічає Прокіп смерть: як жив чесно, так і помер.
У вирі визвольного руху розкривається й характер Гафійки: наймитська дочка, вона поширює листівки, буває на нелегальних молодіжних сходках, вишиває прапор, урочисто збуджена йде в колоні демонстрантів. У ту хвилину дівчині здавалось, що «ясна для неї кожна душа і кожна думка, як своя власна». Вона ж рятує коханого Марка від самосуду.
Марко Гуща виписаний не так рельєфно, як згадувані вище селяни. Все ж він показаний як один з керівників селянських виступів. Марко втілює в життя основи спільного господарювання селян спочатку в «невеличкім гурточку», потім у відібраній у пана економії. Він радить селянам не руйнувати панські будівлі, а використати їх для організації нового життя.
Коцюбинський показує і стихійні форми селянського руху, відзначає їх масовість: пожежі були щоночі в навколишніх селах. «Горять все пани, генерали, великі «члени», що й доступитися до них не можна було, і ніхто спинити не може...» У розгромі будинку фабриканта й ґуральні знаходить вияв безмежний гнів Хоми Ґудзя: пастух з однаковою люттю трощить і рояль, і брудний кухонний ослінчик, бо вони «панські».
Розправа багатіїв над селянами, що потяглися до нового життя, пов'язана насамперед з керівною участю в самосуді Лук'яна Підпари. Всепоглинаюча зажерливість, жорстока експлуатація наймитів, ненависть до голоти, в якій інтуїтивно відчував своїх ворогів,— ці якості вдачі не дають йому вагатися в часи соціальних потрясінь. Він клянеться забити кожного, хто зазіхне на його власність, і, лягаючи спати, поправляє на стіні рушницю й кладе коло себе сокиру. Підпара стає ініціатором самосуду, першим проливає кров, поіменно викликає на страту Хому Ґудзя, Прокопа Кандзюбу, Андрія Волика.
Багато епізодів і описів другої частини («села, як купи гною на панському полі», ревіння голодної худоби в покинутому наймитами панському дворі; «червоний, веселий, чистий» вогонь, що нищить стоги сіна; далеке сяйво пожеж, які шаленіють у поміщицьких садибах; тривожне очікування селянами бажаних змін у своїй долі; розгром ґуральні й панського будинку; кривавий самосуд тощо) мають важливе ідейно-філософське навантаження в розкритті теми селянської недолі.
Узагальнений підтекст повісті розкривається майже в кожному розділі твору. Згадаємо яскраво персоніфікований пейзаж наприкінці першої частини, де символічно узагальнено безнадію бідняцького селянства. Глибоко філософська, аж до міфологізму, підоснова повісті виявляється й в останньому розділі твору через трагічні роздуми Маланки, яка втратила не тільки чоловіка, а й найсок-ровенніші сподівання. «Цілий день була на ногах, цілий день вбирала в себе муки та кров, і стільки людей поховала У серці, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж заніміло. Нема у ньому ні страху більше, ані жалю, вона вся дивно порожня, зайва на світі і непотрібна».
Композиційно повість складається з сорока невеличких розділів, кожний з яких являє собою окремий, чітко окреслений малюнок «сільських настроїв». Разом з тим всі вони міцно зцементовані ідейним задумом автора, єдиними принципами художнього узагальнення. Майстерність компонування виявилася в групуванні персонажів, у змалюванні масових епізодів, наростанні конфлікту. Окремі описи, щоправда, надзвичайно лаконічні, підпорядковані в повісті розкриттю внутрішнього стану персонажів. Високе ідейне навантаження несуть численні діалоги та полілоги: вони в Коцюбинського соціально виразні, психологічно загострені, є одним з важливих засобів індивідуалізації героїв.
Як і в новелах, у повісті художня деталь підкреслює характерне у зовнішності персонажів, істотне в їх психіці. Так, Гафійка вперше порівнюється з «молодою щепою з панського саду», потім з ластівкою, що розбила хмару — чергову сварку між Андрієм та Маланкою. В іншому епізоді дівчина нагадує «чисте, виплекане, немов вилизане матір'ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами в золотих волосинках», причому повістяр додає ще одну деталь — «ота весняна золота бджілка». Для Прокопа врода Гафійки, яку він щиро любить, асоціюється з красою землі. Звідси та метафоричність, яка цілком природна уявленню хлібороба: «Туга, здорова, чиста — вона світилась на сонці, як добра рілля, як повний колос, а очі мала глибокі та темні, як колодязне дно».
Мова твору надзвичайно багата, образна, емоційно наснажена, її лексично-фразеологічний арсенал ґрунтується на основі селянського мовлення. І в мові персонажів, і в авторській розповіді природно звучать колоритні слова і вирази з селянської лексики. Характерні вирази і звороти, прислів'я, приказки, примовки надають мові виразного національного колориту, стають основою для створення свіжих, яскравих тропів: «Вона зразу забула, що в неділю не можна лаятись, і світила до чоловіка зеленими очима»; В гурті і беззубий собака лютує»; Вони несуть додому спечене, як і земля, тіло, а в складках одежі пахощі стиглого колоса»; «Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце».
Повість «Раіа тог^апа» стала одним з найбільших досягнень української новітньої прози. Цьому сприяло органічне єднання реалістичної й імпресіоністичної поетики в розкритті внутрішнього стану персонажів і колективної свідомості маси, в передачі «сільських настроїв». Так традиційна тема зазвучала по-новому, а сам твір сягнув рівня найвищих здобутків європейського прозового епосу.
З роздумами про красу життя.
Незважаючи на недугу, Коцюбинський активно працював до останніх років життя. І на перший план тепер виходять твори про красу життя.
Героя новели «Сон » (1911) болісно вражають, дратують і сірість брудних вулиць міста, і «порожні» очі дружини. Антін тягнеться до красивого в природі, в житті людини. І з'являється — хоч уві сні — розкішний південний острів, овіяний блакитними просторами неба і моря, та жінка «в золотій рамі волосся», з маками в руці, що стояла на скелі. Краса потрібна людині, вона рятує від буденності — така ідея звучить у творі.
«Хвала життю!» має назву нарис 1912 р., в якому відбиті враження письменника від руїн зруйнованого землетрусом 1908 р. сицилійського міста Мессіни. Катастрофа принесла смерть десяткам тисяч людей, і все ж краси буття не вбити нікому й ніколи. Крізь руїни раптом проглянули далекі зелені гори, «залиті радісним сонцем», і душа оповідача «проспівала над сим кладовищем хвалу життю...»
А в циклі мініатюр «На острові» (1912) знаходимо етюд, присвячений дивній таємниці агави, яка «цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти».
Не випадково називають Коцюбинського сонцепоклонником: справді, вся його творчість наснажена сонячним оптимізмом, вірою у високе призначення людини на землі.
Запитання і завдання.
Схарактеризуйте Коцюбинського з копі українських культурних і громадських діячів.
Складіть хронологічну таблицю життєвого і творчого шляху Коцюбинського. Наповніть її характеристиками письменника, оцінками творчості, даними його сучасниками й літературознавцями.
З'ясуйте творчі взаємини Коцюбинського з Іваном Франком, Панасом Мирним, Миколою Чернявським, Миколою Лисенком, Володимиром Гнатюком, Михайлом Грушевським, Максимом Горьким, Михайлом Жуком.
Як відбувалося становлення Коцюбинського-письменника? Які твори він написав у 90-х роках, які проблеми в них порушуються?
Чому Іван Франко поставив Коцюбинського та Василя Стефаника на чолі «нової белетристики»? Доведіть свою думку розглядом якоїсь з новел початку XX ст.
Проаналізуйте новелу «На камені», етюд «Цвіт яблуні», з'ясуйте новаторство Коцюбинського. Використайте у відповідях думки літературознавців.
В чому виявляються риси імпресіоністичної поетики в творчості Коцюбинського? Доведіть свою думку уривками з новел.
З'ясуйте прийоми новеліста у викритті погромницької політики царизму. Як вдалося Коцюбинському розкрити жахи погромів без натуралістичного їх показу?
Чому Коцюбинського називають письменником-психологом? Відповідаючи, використовуйте тексти творів.
Напишіть твір на тему: «Визвольний рух народу в новелістиці Михайла Коцюбинського».
В яких творах Коцюбинського показано революційну діяльність борців проти самодержавної тиранії? Як ставився письменник до визвольних змагань народу? Ілюструйте свою відповідь уривками з листів письменника, використайте спогади про нього.
Як розв'язується Коцюбинським проблема взаємин митця з суспільством? Проаналізуйте новелу «Іпїегтегго» в єдності її змісту і форми, покажіть красу і багатство мови твору.
В чому виявилася новаторська реалізація традиційної селянської теми у повісті «Рата тогдапа»?
З'ясуйте своєрідність композиції повісті агата тогдапа». Визначте систему персонажів твору. Яку роль відіграє з донесенні задуму письменника до читача заголовний образ повісті?
Вивчіть напам'ять останній розділ першої частини повісті.
Охарактеризуйте образи головних персонажів ПОВІСТІ. Яку ропь у їх творенні відіграють художні деталі? Які прийоми типізації й індивідуалізації персонажів застосовуються?
Яку функцію в повісті «Ра»а тогдапа» виконують пейзажні описи?
Зіставте їх з картинами природи в творах Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, покажіть спільне і відмінне в них.
Висвітліть життєву і фольклорну основу повісті «Тіні забутих предків». Чому автор дав своєму твору таку назву?
У чому виявилося новаторство Коцюбинського при художній інтерпретації фольклорно-етнографічного матеріалу? Що єднає цю повість з «Лісовою піснею» Лесі Українки?
З'ясуйте місце творчості Коцюбинського в українській літературі кінця XIX — початку XX ст.
Список рекомендованої літератури.
Каленичєнко Н. Михайло Коцюбинський: Нарис життя і творчості.— К., 1984.
Колесник П. Коцюбинський — художник слова.— К., 1964.
Костенко М. Художня майстерність М. М. Коцюбинського.— К., 1969.
Кузнецов Ю. Поетика прози Михайла Коцюбинського.— К., 1989.
Кузнецов Ю„, Орлик П. Слідами феї Моргани.— К., 1990.
Панченко В. Голос туги за гармонією: Новела М. Коцюбинського «Іпіегіпе22о» // Наукові записки кафедри української літератури [Кіровоградський педінститут ім. В. К. Винничен-ка].— Кіровоград,1995.— Вип. 1.
Потупейко М. Михайло Коцюбинський: Ранній період життя і творчості.— К., 1964.
Сивокінь Г. Одвічний діалог: Українська література і її читач від давнини до сучасності.— К., 1984.
Спогади про Михайла Коцюбинського.— К., 1962.
Федоренко Є. Пошуки Михайла Коцюбинського-стиліста // Українське слово: Хрестоматія...— Кн. 1.
Франк о І. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр творів: У 50 т.— К., 1982.—
Українська література 10 клас, Петро Хропко
Онлайнбібліотека з підручниками і книгами, плани конспектів уроків з української літератури, завдання з української літератури 10 класу скачати
Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас
презентація уроку
акселеративні методи та інтерактивні технології
закриті вправи (тільки для використання вчителями)
оцінювання
Практика
задачі та вправи,самоперевірка
практикуми, лабораторні, кейси
рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
домашнє завдання
Ілюстрації
ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
реферати
фішки для допитливих
шпаргалки
гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати
Доповнення
зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
підручники основні і допоміжні
тематичні свята, девізи
статті
національні особливості
словник термінів
інше
Тільки для вчителів
ідеальні уроки
календарний план на рік
методичні рекомендації
програми
обговорення
Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.
Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.
|
