Гіпермаркет Знань>>Географія>>Географія 10 клас>> Географія: Класифікація країн за формою правління. Форми адміністративно-територіального устрою

Форми правління. Форма правління (організація державної влади) залежить від способу утворення і правового положення вищих органів влади, а також статусу глави держави. Серед форм правління розрізняють республіки, монархії, співдружності націй.

Республіка - форма правління, за якої суверенні права на владу належать усім або більшій частині дієздатних громадян. Це найпоширеніша форма державного правління. Республіки поділяють на: президентські, в яких главою держави є президент, обраний населенням країни (США, Мексика, Бразилія, Україна, Росія), президентсько-парламентські, в яких президента обирає парламент (Італія, Франція, Індія) та парламентські (Австралія, Канада).

Монархія — це форма правління, за якої верховна державна влада належить суверену (королю, імператору, султану, еміру) і передається у спадок. Монархії поділяють на: абсолютні, в яких влада монарха-суверена не обмежена (Саудівська Аравія, Катар, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Оман); конституційні, в яких монарх не має законодавчої і виконавчої влади (Бельгія, Іспанія, Марокко, Швеція, Японія), та теократії, де монархічна влада належить главі панівної церкви (Ватикан, Саудівська Аравія). Своєрідну монархічну форму правління мають країни Співдружності (Британської Співдружнасті націй), до якої належать 14 країн (Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Антигуа і Барбуда, Тувалу, Багамські Острови, Барбадос, Гренада, Сент-Вінсенті Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка). Вони є колишніми колоніями Великої Британії, тому в них формальною главою держави є англійська королева, а безпосередньо керує в країні генерал-губернатор.

Унікальна форма правління, за якої відсутні традиційні інститути влади, а державні рішення приймаються усім народом, сформувалася лише в одній країні світу — Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії (Лівії).

Форми державного устрою. За політико-територіальним устроєм країни поділяють на єдині (унітарні) та складні (федерації та конфедерації) (табл. 2).

Унітарна країна має єдиний законодавчий і виконавчий орган влади, єдину конституцію, керівництво здійснюється з одного центру. Нині у світі більше є унітарних держав (Франція, Італія, Швеція, Японія, Південна Корея та ін.)

Федеративна країна охоплює окремі територіальні одиниці: республіки, штати, землі, провінції тощо, які, крім загальнодержавних, мають власні законодавчі та виконавчі органи влади (Росія, Німеччина, Бельгія, СІЛА, Канада, Бразилія, Індія, Нігерія, Ефіопія).

Конфедеративна країна — це союз суверенних держав, створений з метою досягнення певних політичних або військових цілей. У світі формально існує одна конфедерація — Швейцарія.

Структура господарства. За структурою господарства розрізняють країни аграрні, аграрно-шдустріальні, індустріально-аграрні, індустріальні та постіндустріальні.

В аграрних країнах провідною галуззю господарства є сільське господарство (Індонезія, Свазіленд, В'єтнам, Сомалі).В аграрно-індустріальних та індустріально-аграрних країнах розвинуті всі галузі господарства з незначним переважанням першого чи другого напряму господарювання (Венесуела, Саудівська Аравія, Росія, Україна).

Форми правління та державний устрій

Економічна і соціальна географія світу: Підручник для 10 кл. О.М. Топузов, Л.В. Тименко

Надіслано читачами інтернет-сайту

Типологія країн сучасного світу
Що таке типологія країн. Кожна держава є своєрідною й неповторною за історією, культурою, традиціями, господарською діяльністю. Проте держави можна об'єднувати в групи за кількісними та якісними ознаками: площею, чисельністю населення, особливостями географічного положення, державним ладом. Найважливішою ознакою країни є рівень її економічного розвитку. Він визначається за доходами на одну особу, які для зручності обчислюються в доларах США на рік.

Поділ країн на групи залежно від рівня їх економічного розвитку та значення у світовій економіці й політиці називають соціально-економічною типологією (схема 5). При цьому враховується також роль країн у світовій економіці та міжнародному політичному житті.

Соціально-економічна типологія держав і територій

Високорозвинені країни. На високорозвинені країни припадає лише 1/4 площі всіх держав, у них проживає тільки трохи більше ніж 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже 3/4 валового національного продукту (ВНП) світу. Ці країни — члени міжнародних економічних організацій, 15 з них входять до Європейського Союзу (ЄС), більшість є членами військово-політичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їхньому господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери.

За особливостями економіки та місцем у світовій політиці виділяють кілька підтипів високорозвинених держав: країни «Великої сімки», малі високорозвинені країни Західної Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.

Країни «Великої сімки» (головні країни) — це США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Для них характерні високі доходи — понад 40 000 доларів за рік на людину — і високий рівень індустріалізації (схема 6). Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль відіграє сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров'я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), де працює понад 60 % населення. Країни «сімки» продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Вони мають вирішальний вплив на світову політику. Усі вони (крім Японії) є членами НАТО. Серцевиною цієї організації є США. США, Велика Британія та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН.

До  малих індустріальнорозвинених країн Західної Європи належать скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія), Данія, Ісландія, Іспанія, країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Швейцарія, Австрія та європейські країни-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан). Усього їх 15. Їхні доходи можуть бути навіть вищими, ніж у країнах «Великої сімки»: 30 000-55 000 доларів за рік на людину (схема 7). Провідне місце в економіці посідають галузі середнього за складністю технологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, значну нестачу сировини, тому зовнішня торгівля для них має величезне значення. Наприклад, Швейцарія експортує понад 90 % годинників, які виробляє. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: банківська справа, міжнародний туризм, надання послуг (зокрема транспортних) іншим країнам. Держави здійснюють незначний вплив на світову політику. Деякі з них є партнерами країн «Великої сімки» по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші — нейтральні країни.

Особливий підтип становлять переселенські країни, тепер розвинені держави, а в минулому — колонії Великої Британії. Це — Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Ізраїль. Традиційно до цієї групи відносять і Канаду (схема 8). Вони мають економіку подвійого характеру. З одного боку, як високорозвинені країни, вони відзначаються великими доходами на душу населення (в середньому 25 000 доларів) та високий рівень індустріалізації; перехід до постіндустріальної епохи (50-60% населення — у сфері послуг).

До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Португалію, Грецію, Ірландію та Мальту (схема 9). Середні доходи в них становлять майже 20 000 доларів на рік на людину. Ці держави є індустріально-аграрними. Мають рівень індустріалізації, що трохи перевищує серед-ньосвітовий. Важливу роль в їх господарстві відіграє туризм. Країни відчувають значну фінансову й технологічну залежність від більш високорозвинених держав. У політичному відношенні мають підпорядковане значення. Португалія і Греція є членами НАТО.

Країни, що розвиваються. Найчисленнішою групою держав сучасного світу є країни, що розвиваються. На них припадає половина площі всіх країн і в них проживає більш як половина населення Землі. Але вони дають тільки 1/5 ВНП світу. Ці країни дуже різні за розмірами території, кількістю населення, забезпеченістю природними ресурсами, рівнем індустріалізації, а тому й величиною ВНП і місцем у світовому господарстві. Усі вони є колишніми колоніями, тому їх головною метою є подолання соціально-економічної відсталості та залежного становища у світовому господарстві.

Більшість країн, що розвиваються, є аграрними. Вони вивозять на світовий ринок продовольство чи сільськогосподарську сировину. З галузей промисловості переважає добувна. Часто господарство цих країн є монокультурним, тобто з вузькою спеціалізацією на кількох або навіть на одній галузі, продукція якої має експортне значення. Так, Замбія відома експортом мідних руд, Намібія — алмазів та уранових руд, Ефіопія — кави, країни Гвінейської затоки Африки — какао-бобів, країни «американського перешийка» — тропічних фруктів. Монокультура є небезпечним явищем, адже від одного виду продукції залежить добробут країни.

В останні десятиліття в деяких країнах, що розвиваються, почалась індустріалізація. Якщо в повоєнні роки це стосувалося виробництва промислових товарів для власного споживання, то тепер до країн, що розвиваються, переносяться експортоорієнтовані трудомісткі (точне машинобудування) і технологічно нескладні (автоскладання) або ж екологічно брудні (чорна і кольорова металургія) галузі. Водночас зростає залежність від іноземного капіталу та збільшується зовнішня заборгованість країн.

Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та доходів на душу населення поділяють на кілька підтипів: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни з високими доходами, дрібні острови з високими доходами, країни середніх можливостей та найменш розвинені країни.

Найбільш динамічно розвивається група держав, які називають н о -вими індустріальними країнами. Про них почали говорити в середині 70-х рр. XX ст. Тоді до них відносили так званих далекосхідних тигрів: Республіку Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг. У 80-х рр. XX ст. до них приєдналися Бразилія, Мексика, Аргентина. З 90-х рр. XX ст. новими індустріальними країнами вважають Малайзію, Таїланд, Індонезію, а деякі фахівці — Туреччину (схема 10).

Ці країни за короткий проміжок часу перебудували свою економіку за японським зразком. У 60-х рр. XX ст. колишні відсталі аграрні країни, залучивши іноземні кошти, розвивали промислові галузі, що наповнили внутрішній ринок. Згодом вони адаптувалися до потреб світового ринку й наповнили його завдяки дешевій робочій силі недорогою, але не дуже якісною продукцією. Спершу нові індустріальні країни використовували обладнання й технології розвинених країн. Нині ж вони створюють власний науково-технічний потенціал, підвищують кваліфікацію працівників, ре-формуючи систему освіти. У країнах виникають науково-промислові парки, де розробляються нові технології в мікроелектроніці, інформатиці, біотехнології, та агротехнічні парки, у яких розробляють сучасні технології сільськогосподарського виробництва. Тепер уже деякі нові індустріальні країни вкладають свій капітал в економіку інших держав.

Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економічного зростання нових індустріальних країн були найвищими в світі — 7-12 % на рік. Говорили про «економічне диво» цих держав. Останнім часом темпи уповільнилися й становлять 4-7 % на рік, але й це дуже високі показники (для Далекосхідні «тигри» (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Малайзія, Таїланд); Мексика, Бразилія, Аргентина...

Знайдіть на політичній карті світу нові індустріальні країни. Назвіть їхні столиці. З'ясуйте, в яких регіонах планети виникли нові індустріальні країни. Що, на вашу думку, привабило іноземний капітал саме в ці держави?
Галузями міжнародної спеціалізації нових індустріальних країн є виробництво товарів народного споживання: побутова техніка (електронні годинники, плеєри, телевізори, фотоапарати, радіоприймачі, електронні іграшки, комплектуючі для комп'ютерів тощо), тканини, одяг, взуття. Вони також відомі автоскладанням, судноскладанням, металургією.

Другим підтипом країн, що розвиваються,є нафтодобувні країни з високими  доходами. До них належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Ірак, Іран), а також Бруней, Лівія, Габон. Їхні доходи в середньому становлять майже 20000 доларів за рік на людину, хоча відмінність за цим показником між країнами значна: у великих країнах з численним населенням він становить близько 12 000 доларів, у малих — до 30 000 доларів (схема 11). Усі ці країни мають вузьку спеціалізацію та моногалузеву структуру експорту, тому дуже залежні від світового ринку. Основна частка ВВП в цих країнах створюється продажем нафти. Їхній добробут залежить від коливання цін на нафту на ринку енергоносіїв. Останнім часом нафтодобувні країни розвивають і нафтопереробну промисловість, хоча вона поки що не має великого значення.
До країн з високими прибутками відносять дрібні острови у Карибському морі (Багамські Острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда та ін.), Сейшельські Острови, Бахрейн та ін. (схема 12). Головною їх спеціалізацією є сфера послуг: туристичний бізнес та банківська справа. З цього вони мають прибутки від 15 000 до 25 000 доларів за рік на людину. Найбільшими новими фінансовими центрами вважають: у Центральній Америці — Багамські Острови та Барбадос, на Близькому Сході — Бахрейн.

Найчисленнішим підтипом держав, що розвиваються, є країни середніх можливостей. Ця група об'єднує близько 60 держав Азії, Латинської Америки та Океанії (схема 13). Їхні доходи становлять від 1000 до 2000 доларів за рік на душу населення. Це переважно аграрні країни або ті, в яких монокультурне господарство. У більшості з них розвивається переважно гірничодобувна, харчова та легка промисловість. Перша працює на зовнішній ринок, останні дві — в основному на внутрішній. Країни середніх можливостей мають значний потенціал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів. Численні іноземні кредити призводять до зростання їх зовнішньої заборгованості.

Найбідніші держави об'єднують у групу найменш розвинених країн світу . На них припадає майже третина площі країн світу й 1/8 населення країн, що розвиваються. За статистикою ООН, в країнах цієї групи дохід на одного жителя становить менш як 500 доларів на рік, частка обробної промисловості — менш як 10 %, частка письменного дорослого населення менша 20 %. Групу найменш розвинених країн було виділено в 1971 р. Тоді до неї було віднесено 25 країн. За останні роки цей список зріс до 47 держав. Тенденція до зростання кількості найменш розвинених країн непокоїть світову громадськість. Найбіднішими державами світу є Афганістан, Бангладеш, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея, Ефіопія, Замбія, Ємен, Камбоджа, Лаос, Ліберія, Мавританія, Малі, Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Танзанія, Соломонові Острови, Сомалі, Судан, Східний Тімор, Тувалу, Чад та ін.
Статус найменш розвинутої країни надає цим державам право одержувати від міжнародного співтовариства допомогу для розвитку економіки, яка має тут монокультурний аграрно-сировинний характер.
У сільському господарстві працює понад 3/4 всіх жителів, але при величезному зростанні кількості населення водночас гостро постає проблема голоду.

Країни з перехідною економікою. Третім типом держав сучасного світу є країни з перехідною економікою. До них належать країни, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменистан), країни колишнього соціалістичного табору із Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Албанія) та Монголія. У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, в якому пріоритетною галуззю вважалася важка промисловість. Головною формою власності була державна. Неконкурентоспроможна продукція підприємств була зорієнтована переважно на внутрішній ринок. Господарство більшості країн тепер перебуває в кризовому стані. На початку 90-х рр. XX ст. країни взяли курс на перехід від планової економіки до ринкової. Ці реформи у різних країнах проводяться неоднаковими темпами: дуже стрімко — у Польщі; поступово — у Словенії, Угорщині, Чехії, Росії, Естонії; повільно — у Болгарії, Румунії, Україні, Білорусі.

У політичному житті планети країни з перехідною економікою відіграють підпорядковану роль. Членами НАТО стали Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Болгарія, Албанія, Хорватія. Ряд країн є претендентами на вступ до цього військово-політичного блоку. Україна активно співпрацює з НАТО. Росія є ядерною державою, постійним членом Ради Безпеки ООН.

Країни з плановою економікою. Особливий тип становлять країни з плановою економікою. До них належать Китай, В'єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Куба. Ці держави не відійшли від соціалістичного принципу планування розвитку господарства. Головною формою власності в них залишається державна.

За характером перетворень держави поділяють на країни з елементами ринкової економіки, у яких до розвитку економіки залучається іноземний капітал, поряд з державною існують інші форми власності, є вільні економічні зони з особливим економічним порядком (Китай, В'єтнам), та країни з централізовано керованою економікою, що не відступають від традиційних для соціалізму планування та зрівнялівки (КНДР, Куба).

Коротко про головне:
Соціально-економічну класифікацію країн проводять за рівнем їхнього розвитку і значенням у світовій економіці та політиці. Виділяють чотири типи суверенних держав: високорозвинені країни; країни, що розвиваються; країни з перехідною економікою та країни з плановою економікою.

Високорозвинені країни залежно від економічних показників, особливостей спеціалізації та участі в політичному житті поділяють на такі підтипи: країни «Великої сімки», малі високорозвинені країни Західної Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.

Країни, що розвиваються, охоплюють майже всю територію Африки, Азії та Океанії, а також усю Латинську Америку. За рівнем економічного розвитку вони дуже різні й поділяються на такі підтипи: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни, дрібні острови, країни середніх можливостей та найменш розвинені країни світу. Країни з перехідною економікою виникли після розпаду Радянського Союзу та колишнього соціалістичного табору. Нині господарство ряду країн перебуває у кризовому стані. Держави проводять реформи, спрямовані на перехід від планової економіки до ринкової. До країн з плановою економікою належать Китай, В'єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Куба.

С. Г. Кобернік, Р.Р. Коваленко, Географія, 10 клас
Надіслано читачами інтернет-сайтів

Форми адміністративно-територіального устрою і державного правління

Географічна розминка
Пригадайте призначення адміністративно-територіального устрою. Назвіть адміністративно-територіальні одиниці України.

Форми адміністративно-територіального устрою держави. Форма державного уст рою - це спосіб територіальної організації держа ви, що вста нов лює поря док поділу країни на части ни і визначає характер відносин між центральними і місцевими органами влади. Нині у світі розрізняють дві головні форми державного устрою - просту (унітарну) і складну (федеративну).

Проста, або унітарна, форма державного устрою (від лат. -єднання) означає верховенство єди ної дер жа ви над адміністративно-територіальними одиницями або національно-етнічними одиницями (областями, департа мента ми, пре фекту рами, провінціями тощо), на які вона поділена. Характерними ознаками унітарної держави є наявність єди ної конституції, єди ного керівного цент ру, єди ного грома дян ства та єди ної державної мови. Унітарна форма уст рою з'явилася значно раніше, і саме вона тепер притаманна, зокрема, більшості держав Європи, Латинської Америки і Африки. За конституцією Україна також є унітарною.

Складна за устроєм держава характеризується наявністю державних утворень, які ма ють певну юридич ну і політич ну са мостійність. На сьогодні фактич но єди ним предс тавни ком та кої форми дер жавного уст рою залишилась федерація (від лат. - союз).

У федеративних державах ознаки державного утворення притаманні і державі, і її суб'єктам (республікам, штатам, землям, кантонам тощо). У федеративній державі поряд з єдиними (федеральними) законами та органами влади існують і закони та органи влади суб'єктів федерації. Проте вони, так би мовити, «другого порядку». Для відстоювання інтересів суб'єктів федерації у більшості федеративних держав вищий законодавчий орган складається з двох палат, одна з яких забезпечує представництво таких суб'єктів. Такими є, наприклад, функції Сенату в Конгресі США.

Історична довідка
Про конфедерацію як форму державного устрою. Інколи серед форм державного устрою називають конфедерацію (від лат. - союзний договір) - об'єднання суверенних держав, створене для забезпечення спільних інтересів. На відміну від федерації, правовою основою конфедерації є не конституція, а договір. У конфедерації немає єдиного громадянства і єдиних збройних сил. У минулому конфедераціями були, наприклад, Конфедерація Нідерландів (1579-1795 рр.) і США (формально з 1776-1787, фактично до 60-х років XIX ст.), Германський Союз (1815-1866 рр.) і Австро-Угорщина (до 1918 р.) тощо. Остання конфедерація сучасності - Швейцарська Конфедерація, яка, попри таку офіційну назву, за своїм устроєм є федерацією (з 1848 р.).

Форми державного правління. Форма правління - це організація державної влади. Традиційно розрізняють дві основні форми правління -республіка і монархія, підґрунтям яких є різні джерела влади (народ, монарх) і спосіб форму ван ня вищих органів державної вла ди (ви бори, призначення, наслідування тощо) (мал. 5).

За республіканської форми правління, що є найпоширенішою у світі, вища влада в державі належить обраним на визначений термін представницьким органам. Такими органами є парламент, якому належить законодавча влада, і уряд, що має виконавчу владу. Глава республіки - президент - також обирається на визначений термін.
Залежно від розподілу повноважень між парламентом і президентом розрізняють республіку: президентську, парламентську, президентсь-ко-парла ментську.

У президентській республіці глава держави, якого обирає народ, є водночас і главою уряду. Отже, він має дуже великі повноваження, призначає та звільняє членів уряду на власний розсуд. Однак він не може розпус тити пар ла мент, а пар ла мент не може висловити недовіру урядові. Серед президентських республік, зокрема, Росія, США, Бразилія, Єгипет, ПАР, Уганда та ін.

У парламентській республіці роль президента значно менша, верховенство має пар ла мент. Са ме пар ла мент обирає пре зиден та, якому він звітує. Так само більшість парламенту формує уряд, в руках якого й зосеред жена вла да. При цьому пре зидент має пра во розпус ти ти пар ла-мент. Та ка форма правління поши рилася у європейських (Греція, Естонія, Італія, Угорщина, ФРН тощо) і азійських країнах (Індія, Ізраїль та ін.).

Президентсько-парламентська (змішана) республіка передбачає поєднання сильної прези дентської вла ди і ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Президента за умов такої форми правління оби ра ють на пря мих виборах, він є гла вою держа ви і виконавчої влади. Уряд, очолений прем'єр-міністром, несе політичну відповідальність вод ночас перед прези ден том і парла мен том. Змішана республіканська форма правління характерна для Франції, Австрії, Болгарії, Польщі, Фінлян дії, а та кож для більшості країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу, у тому числі для України.

Проблема
В Україні існують різні, інколи протилежні думки щодо ефективності існуючого розподілу повноважень між парламентом і президентом. А як ви вважаєте, чи слід змінити президентсько-парламентську форму державного правління в нашій країні на іншу — президентську або, можливо, парламентську?

Така форма правління, як монархія (від грец. - єдиновладдя), означає, що вла да цілком або частково зосереджена у руках одноосібного глави держа ви - монарха. Зазвичай вла да монарха є довічною і передається у спадок нащадкам. Лише в Малайзії та Об'єднаних Арабсь ких Еміратах монархи обирають ся (серед пра вителів-спад-коємців) на п'ятирічний термін.

Розрізняють кілька різновидів монархії - консти туційна, аб солют-на, теократична. Найпоширеніша у світі конституційна монархія, де реаль на за конодав ча вла да на лежить пар ла мен ту, а виконав ча -уря ду. Сам же монарх зазви чай має церемоніальне значення, тобто царює, але, по суті, не править. Прикладами є Данія, Швеція, Норвегія, Іспанія, Японія.

Реалії сьогодення
Влада монарха. На відміну від деяких інших суто символічних монархів, наприклад, королева Великої Британії Єлизавета II (мал. 6), що посідає трон вже понад 50 років, може реально впливати на політичне життя держави. Вона має право скликати та розпускати парламент, може призначати прем'єр-міністра, затверджувати закони, дарувати нагороди, проголошувати помилування.

На сучасній політичній карті ще збереглося кілька абсолютних монархій, де уряд та інші органи влади відповідальні лише перед монархом, як головою держави, а парламенту взагалі немає або він є дорадчим органом. Прикладами є Катар, Бруней, ОАЕ, Оман.

Різновидом абсолютної монархії є теократична монархія, де глава держави є водночас главою церкви. До цього типу монархій належать дві держави - Ватикан (глава усіх католиків - Папа Римський) і Саудівська Аравія (глава - король, що має титул «зберігача священних ісламських мечетей»).

Крім двох основних форм правління, ще розрізняють такі специфічні форми правління, як Британська Співдружність і Джамахірія.

Британська Співдружність - форма правління, що поширюється на територію понад десятка держав, колишніх домініонів Великої Британії (Австралія, Канада, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Тувалу, Антигуа і Барбуда, Барбадос, Беліз, Гренада, Ямайка та ін.). Формально главою держави у кожній з цих країн є британський монарх. На місцях його функції виконує генерал-губернатор, якого призначає монарх за поданням уряду країни з її громадян. Однак дійсним керівником у країнах Співдружності є прем'єр-міністр, що очолює уряд. Ці країни мають також і свій парламент. Мешканці цих держав є громадянами своїх країн, а не підда ни ми бри танського монарха.
Джамахірія (арабською - народовладдя) є особливою формою державного правління і представлена у єдиній країні світу - Лівії. Тут офіційно скасова но уряд, парла мент, ліквідова но політичні партії. Верховним орга ном вла ди є За гальний народ ний конгрес, який оби раєть ся один раз на рік. Є також постійно діючі виборні народні збори і комітети, що об'єдну ють усе дорос ле насе лення за територіальним принципом і наділені правом законодавчої ініціативи.

Узагальнення

• Розрізняють дві головні форми державного устрою - просту (унітарну) і складну (федеративну).
• Розрізняють такі форми правління: республіка (президентська, парламентська, президентсько-парламентська), монархія (конституційна, абсолютна, теократична), Британська Співдружність і Джамахірія.

Ключові терміни і поняття
Унітарна держава федерація конфедерація республіка (президентська, парламентська, президентсько-парламентська) монархія (конституційна, абсолютна, теократична) Британська Співдружність Джамахірія

В.Ю. Пестушко, Г.Ш. Уварова, Географія, 10 клас
Надіслано читачами інтернету

_{Збірка конспектів уроків по всім класами, домашня робота, скачати реферати з географії, книги та підручники згідно каленадарного плануванння з географії для 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.